Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хоча вони йдуть поруч попід посадкою, - пухла шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде - і то заберу…»
- Я іноді питаю себе, - каже Ольга, - чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Мені здається, що я ще не зробила в житті нічого по-справжньому доброго, і це мене мучить.
- Не наклепуй на себе, Ольго, - заперечила Мар'яна. - Вже коли хтось в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не з обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.
- О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар'яно. Кожен, кому доводилось зробити добре іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, яку ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.
- Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій, - сказала Мар'яна. - Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, за нього боремось, про нього мріємо. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть, - я оптимістка, - але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.
- І це після вчорашніх запевнень у дружбі, - скрушно додала Ольга.
Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.
«Вік кам'яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, - думала вона, - а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»
- Хто це тут ходить так пізно? - почувся зненацька голос із лісосмуги.
Здригнувшись, вони зупинились.
- Хенде хох!
І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.
- Так і злякати можна, - озвалась до нього Мар'яна. - Непротивленець з гвинтівкою - чудеса!
- Степ сторожую, - сказав дід Лука. - У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. - І, стишивши голос, він додав: - Само енкаведе нами керує.
- Толстовець - і раптом по лінії енкаведе, - усміхнулась Мар'яна. - Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!
- Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, - сказав старий. - Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.
- І не страшно вам отут у посадках? - запитала Ольга.
- А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася…
- Відьма? - пожвавіла Мар'яна. - Ви бачили відьму?
- Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона - клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь - і вона зупиниться. Я рушу - і вона рушить.
- Добре були, мабуть, напідпитку? - засміялась Мар'яна. - Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз…
- Тепер нема, - твердо сказав дід. - Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.
- В нечисту силу, бачу, не вірите, - пристає Мар'яна. - А в бога ви ще вірите? Дід Лука помовчав, зітхнув:
- Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.
- «Совість краще бога» - це хоч записуй, - посміхнулась Ольга до Тані.
Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар'яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.
- Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?
- Все як слід.
- І якби оце хто - парашутист їхній абощо, - одразу б і бахнули?
- Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».
- - Справді, у вас з'явилось щось розбишацьке… Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»
- Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав… Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив - вона вдома, на рідній землі.
Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць - щербате циганське сонце - вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.
- Є щось зловісне в нічних пожежах, - сказала Ольга, поглядаючи туди. - Невже ото все стерні горять?
- Стерні, - спокійно підтвердив дід. - Хліба там близько нема… Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.
- А до нашої скирти вони не догорять?
- Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.
І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.
З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.
- На місяць там вони виють, чи що? - запитала Мар'яна.
- Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, - пояснював дід Лука. - Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками під нього: біжи! хапай! - а воно, бідолашне, хоч яке голодне - їм перед тим цілий день їсти не дають, - тут і м'яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.
- Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, - промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.
- А ти забула, - чомусь дражливо сказала Мар'яна, - що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?
- Ожесточились, ожесточились нрави людей, - сумно кинув дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.
Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогорічної соломи, недовершений, розритий, - це й був для дівчат їхній табір степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під відкритим небом. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом'яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.
