Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Линув дощ. Гігантська ламана блискавка розколола темряву, вихопивши з неї на мить білі стовбури берез. Розлігся удар грому. Вітер зашумів листям, і цей шум злився з шумом дощу.
Алім все ще стояв заціпенілий. Вода вмила обличчя, освіжила засмаглі губи, потекла по комбінезону.
Грім продовжував гуркотіти, блискавки краяли небо, шугав вітер. Збуджений грозою, Алім пішов уперед, не розбираючи дороги, відхиляючи руками гілки, топчучи кущі і невисоку траву. Він не пам'ятав, скільки минуло часу – година, дві, три… Раптом ліс закінчився, відкрився темний, ніби злитий з небом, рівний простір поля. Біля самого лісу проходила дорога, вкрита щебенем. Алім зупинився: що робити – повернутися в ліс чи йти дорогою? Він боявся зустрітися з людьми. Хто б вони не були, це люди чужої країни. Але дорогою легко рухатись, а ноги так стомилися.
Вагаючись, Алім кілька хвилин постояв, нарешті зважився і пішов вздовж дороги – за його розрахунками, прямо на південь.
Минула, мабуть, ще година. Дощ стих. Небо посвітлішало. Спочатку Аліму здалося, що хмари розійшлися, але швидко він зрозумів, що помилився: наближався світанок. На сході з'явилася вузенька рожева смужка; вона почала помітно зростати, довшати, ширшати. Ніч минала, а за нею зникала і гнітюча темрява. Навколишні речі набували виразних обрисів. На горизонті Алім побачив будинки, багато будинків. Очевидно, дорога вела до міста.
Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.
«Добра штука – комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.
Нервове потрясіння, фізична втома, голод – все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.
Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.
– Що це таке? – розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.
Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.
Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий – з цікавістю, юнак – насторожено.
Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.
Алім промовчав.
Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:
– Росіянин?
Алім машинально кивнув головою.
– Радянський?
– Так. Узбек.
– Льотчик.
Алім не відповів – комбінезон і шолом видавали його спеціальність.
Старий поцікавився:
– А як сюди потрапив?
Алім показав рукою на небо.
– Так, так… – посміхнувся старий. – Значить, з літака?
– Так.
– Подорож цікава…
– Нічого цікавого де бачу, – похмуро промовив Алім.
В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.
– А ви звідки знаєте російську мову? – задав він нарешті перше питання.
Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.
– Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, – він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.
Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.
– Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?
– А де ж ви вивчали Росію?
В його серці почало рости почуття неприязні.
– По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…
– Де ми перебуваємо? – раптом спитав Алім.
– В лісі, а точніше – в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?
Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.
– І правильно, – сказав старий. – Не раджу.
Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.
– Ви курите? – поцікавився незнайомий.
– Коли є…
– Ну, куріть, – старий простягнув Аліму пачку сигарет.
Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.
– Значить, ви узбек?
– Так.
– І так добре розмовляєте російською мовою?
– Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…
«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».
– Ось що, молодий чоловіче, – задумливо промовив незнайомий. – Перше, що треба зробити, – це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! – Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового лісу.
Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.
Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.
Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.
«Мисливець, напевно, – думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. – Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].
Старий, видно, добре знав ліс. Не оглядаючись, він упевнено йшов уперед, обминаючи зарості ялівцю й чорниці, пересікаючи узлісся. За світлою, залитою ранковим сонцем галявиною почався глибокий яр, що заріс ялинками і папороттю. На дні яру било прозоре джерело.
– Отут і розташовуйтесь, – зупинившись, сказав старий. – Сюди рідко хто заходить, крім любителів природи. А їх зараз не так уже й багато. Тут можна й сховатись. – Він поліз у свою дорожну торбину, вийняв кофейного кольору батончик, мало схожий на хліб, шматочок сиру і подав усе це Аліму: – Беріть… А води тут багато. Чекайте на мене. Я йшов на город, вірніше – на своє картопляне поле, і натрапив на вас… Можливо, на ваше щастя. Чекайте… А підете – нарікайте на себе. Про решту я подумаю. Щасливо влаштуватись! – Він трохи підняв капелюх, вклонився, швидко вийшов з яру і зник серед дерев.
Алім залишився сам і зразу ж узявся за їжу. Він розділив хліб і сир на дві рівні частини і знищив одну половину. Величезне задоволення дістав від джерельної води: пив її, не відриваючись, великими ковтками. І тільки утоливши голод і спрагу, задумався. Як розцінити все, що з ним трапилось? Який щасливий випадок звів його з цим маленьким енергійним дідусем? Якщо він не фашист, то Аліму повезло.
Але чи можна розраховувати на дружбу старого?
Алім намацав у кишені пістолет, наче бажаючи перевірити свою готовність до боротьби.
Старий прийшов надвечір. У нього в руках був той самий заступ, за плечима – невеликий мішок.
– Ось і я. Ви, напевно, чекали мене не самого, а з ким-небудь? – спитав він, посміхаючись і допитливо дивлячись в очі Алімові. – Ану, скажіть правду?
Алім зніяковів. Чому не сказати правди, коли новий знайомий догадується про неї? І Алім розповів, що він і вірив, і не вірив, чекаючи і доброго, і поганого.
– Нічого дивного немає. Все можна подумати у вашому становищі. Але я спробую довести вам, юначе, що в Німеччині ще не перевелися справжні люди. Роздягайтесь.
Старик вийняв з мішка коричневий костюм, чорні черевики і кепі.
– Це речі мого покійного сина, – з сумом промовив він, – мого первенця… Він був на зріст такий, як і ви, і такий же стрункий, але тільки ширший за вас у плечах. Трохи ширший, і блондин. Роздягайтесь і одягайтесь, – закінчив він.
Алім зняв комбінезон, чоботи, гімнастьорку, штани і надів, цивільний костюм.
