Повісті і оповідання - Пригара Марія (читаем книги TXT) 📗
Мехтод невесело всміхнувся:
З того світу...
І взяв хорунжого за рукав:
Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.
НІЧНА ВЕРЕМІЯ
Дізнавшись, що чув Мехтод* у наметі Гусейна-па- ші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.
Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.
Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...
Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.
Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.
Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...
Мехтод байдуже знизав плечем:
А я її не боюся.
Однаково мовчи.
І махнув рукою, щоб ішов геть.
Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.
А в Хотині — перед козаками — змовчав...
Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.
Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.
У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.
Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.
Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.
Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.
Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.
Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.
Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене.
н* н* н*
Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.
Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.
Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:
Кличе — треба йти. А тобі нема чого.
Узяв палицю й пішов.
Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує?
І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом.
Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла.
Розбудити, поскаржитись? Де там — і грім не розбудить.
Але Івашко несподівано заворушився.
Ти чого не спиш? — пробурмотів хрипко.
Михайлик тільки зітхнув.
Лягай коло мене!
Не хочу...
А батько сплять?
Ні... Нема їх.
Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.
Не хочеш спати — по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?
А хіба немає?
Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було — звечора випили.
З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри- нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні — од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.
На весь табір була одна криниця з доброю водою: її, звісно, не вистачало на всіх.
Козаки давали собі раду як могли: обмотували коням копита клоччям, щоб не чуть було тупоту, ганяли, їх серед ночі поїти на Дністро, возили звідти воду барилами.
Одчайдушні козацькі джури примудрялися інакше. Вночі лазили в яр, що відмежовував козацький табір від турецького, набирали воду з плиткого потічка, який пробивався з печерки між двома каменями, навіть ковбаню вирили, щоб черпати зручніше.
То була небезпечна справа. Не один джура ліг головою у воду, прошитий потемки стрілою. Турецькі вартові пильнували добре: ледве зачувши голос або шерех, стріляли в яр.
Але хлопці не каялися — ходили до потічка. Сьогодні припадала черга Михайликові з Івашком. їм якось щастило: жодного разу їх не вистежили.
Чуєш, Івашку. А міхи?
Є міхи. В ямі над кручею.
З тими здоровенними міхами, зробленими з буйволячої шкіри, була чудернацька історія.
Притягнув їх на собі козацький кашовар, як напали братчики своїм звичаєм на турків пізньої вересневої ночі.
Не злакомився козарлюга ні на яку здобич — ухопив міхи, повні води, бо згадав, що звечора не було на чому козакам і юшку зварити.
Аж падав, а тягнув, позв’язувавши докупи, хоч турецькі лучники, ледве отямившись од приголомшення, без тями стріляли козакам услід при світлі надщербленого місяця, і вже з десяток стріл стриміло в міхах, аж струмки з дірок цідилися на землю.
Доки дотяг — води не стало.
Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.
...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу* де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.
Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.
Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.
Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.
Чуєш, Хведоре?
Га?
В тебе тютюн є?
Є.
Дай щіпочку, бо курити хочеться, — аж вуха пухнуть.
Потім почулося цокання: десь-то козак добував вогню кресалом, присівши за воза, щоб не привабити турків.
І таки привабив: з того боку тонко свиснула стріла, потім друга. Але не влучила, впала на землю; козаки тільки вилаялися з несподіванки.
Всда вже набігла. Михайлик стягнув цупкі шкіряні шворки, смикнув за ремінь — міх з тихим шерехом поповз по кручі; Івашко вгорі, крекчучи, тягнув, скільки було сили.
Доки налили величезне, вкопане в землю барило, в якому обидва могли сховатися з головою, добре вхекались. Михайлик двічі лазив на кручу, зміняв Івашка.
Коли впоралися, побіг глянути — батька ще не було.
Вже як почало сіріти, прийшов і ліг коло хлопців, накривши їх своїм турецьким балахоном. Коли Михайлик не витримав, став допитуватися, що ж було в гетьмана,— одбуркнув у відповідь щось незрозуміле.
А вдосвіта в турецький обоз за яром, креслячи іскристі дуги, полетіли з-за козацьких возів пущені з величезних луків «летючі вогні» — хитромудро підпалені горщики з порохом, посипалися обмотані підпаленим клоччям стріли — саме туди, де збилися в глибокій долині табуни султанових коней, буйволів та верблюдів.
