Тунель - Келлерман Бернгард (книги онлайн бесплатно .txt) 📗

— Вони вбили твою жінку й дочку!..

Аллан випроставсь, витягся, так ніби хотів зазирнути вдалину, голова його безпорадно повернулася на широких плечах, темне обличчя раптово зблідло, погляд, звичайно зосереджений, розпливсь, і в ньому відбився жах. В очах навколо себе Аллан прочитав, що той страшний викрик був правдою. У кожному погляді мовби застиг цей моторошний викрик.

І тоді Аллан утратив самовладання. Він був син гірника, робітник, як і всі вони, і перше, що він відчув, був не біль, а лють.

Аллан відіпхнув водія і, ще не сівши за кермо, рвучко рушив з місця. Автомобіль увігнався просто в натовп, і люди перелякано, з криками кинулися врозтіч.

Вони дивилися йому вслід, поки машина зникла в сірих дощових сутінках.

— Так йому й треба! — зловтішно, безладно вигукували голоси.— Тепер сам знатиме, як воно!

Але дехто хитав головою й казав:

— Ох, не треба було... Жінку, малу дитину...

А ошаліла італійка глузливо горлала:

— Я перша жбурнула камінця! То я! Я поцілила їй у лоб! Атож, їх треба було порішити!

— Ви б краще вбили його! Мака! Це він винен! Нащо ж його жінку?.. Така була славна жіночка...

— Убийте Мака! — верещала, задихаючись, високим дискантом на поганій англійській мові італійка.— Kill him! [70] Убийте його, як собаку!

У тьмяних сутінках будинок здавався покинутим. Аллан, побачивши його, відразу все зрозумів. Поки він ішов посипаною рипучим гравієм доріжкою через палісадник, у його пам'яті постав випадок, що стався з ним багато років тому. Це було в болівійських Андах, де він будував залізницю. Аллан жив тоді з своїм товаришем у бараку. Якось робітники підняли страйк і застрелили того товариша. Він, Аллан, нічого не підозрюючи, повертався з роботи, але барак, де лежав мертвий товариш, чомусь справив на нього дивне, незбагненне враження. Така сама атмосфера оточувала тепер його власний будинок.

У передпокої пахло карболкою й ефіром. Коли Аллан побачив на вішалці невеличке біле хутро Едіт, в очах у нього раптом потемніло, і він мало не впав. Потім Аллан почув, як служниця, схлипуючи, закричала:

— Містере Аллан!.. Містере Аллан!..

І цей чужий голос, сповнений болю й безпорадного відчаю, повернув його до тями. Аллан увійшов до напівтемної вітальні. Назустріч йому ступив лікар.

— Містере Аллан!..

— Мене підготували, лікарю,— тихо промовив Аллан, однак таким спокійним, буденним голосом, що лікар кинув на нього здивований погляд.

— Дівчинка теж, лікарю?

— Боюся, її не пощастить урятувати. Пошкоджена легеня.

Аллан мовчки кивнув головою і рушив до сходів. Йому здалося, що згори ллється дзвінкий, веселий сміх його маленької Едіт. Там, біля спальні Мод, стояла сестра-жалібниця; вона зробила Алланові знак.

Він увійшов. У кімнаті горіла тільки одна свічка. Мод лежала на ліжку, випростана, навдивовижу пласкогруда, застигла, вся ніби з воску. Її обличчя було прекрасне й спокійне, але в усіх його безкровних рисах, на напіврозтулених блідих губах, здавалося, застигло несміливе, покірне запитання, ледве помітний подив. Повіки були напівопущені, і з-під них волого блищали очі, немов від останньої сльозинки. Ніколи в житті не забував Аллан того вологого блиску під блідими повіками Мод. Він не заплакав, не заридав, він сидів з розтуленими губами біля смертного одра Мод і все дивився на неї. Незбагненність скувала його душу. Він ні про що не думав. Але думки, невиразні й плутані, блукали в його голові, і він не пробував учепитися за жодну з них. Це була вона, його маленька мадонна. Він любив її, він одружився на ній з кохання. Він дав їй, яка виросла в скромних умовах, сповнене блиску життя. Він оберігав її і щодня їй нагадував, щоб остерігалася автомобілів. Він завжди боявся за неї, хоч ніколи їй про це не казав. В останні роки він мало про неї дбав, бо його цілком поглинула робота. Але через це менше він її не кохав. Його дурненька, його добра, солодка Мод — ось вона лежить перед ним! Хай буде проклятий бог, якщо він є, хай буде проклята така безглузда доля!..

Мак узяв невеличку, пухку руку Мод і дивився на неї порожнім, згаслим поглядом. Рука була холодна — і не дивно, адже вона мертва. Цей холод його не лякав. Він знав кожнісіньку лінію цієї руки, кожний нігтик, кожний пальчик. Ліворуч на скроні шовковисті каштанові коси були зачесані нижче, ніж звичайно. Та крізь плетиво волосся Мак бачив ледве помітний синюватий слід. Сюди її поцілив камінець, той самий камінець, який з його наказу добули, зірвавши скелю, з глибини кілька тисяч метрів під морем. Нехай будуть прокляті люди й він сам! Хай буде проклятий тунель!

Як несподівано спіткала Мод лиху свою долю, що в сліпій, розгнузданій люті постала їй на шляху! Чому вона не зробила так, як він наказав? Адже він хотів тільки вберегти її від образ...

Але такого Мак і в думці не припускав! Чому саме сьогодні його не було поруч?

Аллан пригадав, як сам застрелив двох чоловік, коли вони напали на рудник «Хуан Альварес». Щоб захистити Мод, він перестріляв би, не замислюючись, сотні. Він пішов би за нею в морську глибочінь, і це не пусті слова. Він захищав би її від десятків тисяч диких звірів, поки міг би поворухнути хоч одним пальцем. Але тут його не було...

В голові безладно зринали думки, ніжні слова й прокляття, але він ні на чому не міг зосередитись.

Раптом у двері хтось несміливо постукав:

— Містере Аллан!

— Що?

— Містере Аллан... Едіт...

Він підвівся й перевірив, чи надійно стоїть у свічнику свічка й чи вона не впаде. Потім підійшов до дверей і звідти ще раз подивився на Мод. В уяві він бачив, як кидається до коханої дружини, як обіймає її, ридає, кричить, молиться, просить прощення за кожну мить, коли вона не відчувала себе з ним щасливою... А сам тільки стояв у дверях і дивився на неї.

Потім він вийшов.

Простуючи до кімнати, де помирала його донечка, він прикликав на допомогу з глибини душі останні сили. Він готував себе, викликаючи в пам'яті найжахливіші картини свого життя, думаючи про всіх отих нещасних, пошматованих динамітом і побитих уламками каміння, пригадуючи робітника, що його захопило махове колесо, кинуло на стіну й розтрощило... І переступаючи поріг, він сказав собі: «Пригадай, як ти колись наштовхнувся під обваленим пластом на потертий чобіт Паттерсона...»

Він увійшов якраз вчасно, щоб почути останній подих свого коханого ангелятка. Лікарі, доглядальниці, прислуга стояли довкола, дівчата плакали, і навіть у лікарів на очах виступили сльози.

Та Аллан мовчав, і очі в нього були сухі. «Думай, заради самого чорта, про потертий Паттерсонів чобіт! Думай і гляди, щоб не впав на людях!»

Минула ціла вічність. Лікар біля ліжка випроставсь і глибоко зітхнув. Аллан сподівався, що люди підуть з кімнати, але вони всі зосталися. Тоді він ступив до ліжка й погладив Едіт по голівці. Якби він був тут сам, то взяв би дівчинку на руки, щоб іще раз, востаннє, відчути її маленьке тіло. Але при людях він не зважився так зробити.

Аллан пішов.

Коли він спускався сходами, йому раптом причулося десь угорі жалісне голосіння. Але насправді довкола було зовсім тихо, тільки звідкись долинуло ледве чутне схлипування.

Внизу йому трапилась доглядальниця. Побачивши, що він хоче їй щось сказати, дівчина зупинилася.

— Хто ви, міс? — нарешті промовив він через силу.

— Міс Евелін.

— Міс Евелін,— провадив Аллан чужим, тихим м'яким голосом,— я хочу попросити вас зробити мені одну послугу. Сам я не хочу... не можу... Мені дуже хотілося б зберегти невеличкі пасма волосся дружини й дочки... Чи не подбали б ви про це для мене? Тільки щоб ніхто нічого не знав. Обіцяєте?

— Так, містере Аллан!

Вона бачила, що його очі повні сліз.

— Я буду все життя вдячний вам, міс Евелін!

У темній вітальні хтось сидів у кріслі — струнка жінка, яка тихенько плакала, притискаючи до очей хусточку. Коли Аллан проходив повз неї, вона підвелася, простягла до нього бліді руки й прошепотіла: