Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій (читать книги онлайн без TXT) 📗
Монумент
Ще не відійшов у земляків моїх біль од невдалої газифікації всієї Кобиздохівки, яка поставила хрест на споконвічній мрії багатьох поколінь сельчан - дожити до комунізму, як накотилася нова біда. Спочатку маленька моя батьківщина до цієї мороки лише сяке-таке відношення мала, але потім знову встряв земляк і все перекапустив! Та ще й так, що позлітали перші голови району, і ті, що в області теж без ґуль не обійшлись.
Та що там область! По всьому світу виляски пішли. Моя однокласниця Бела Кремер, котра ще замолоду в Америку емігрувала і там вдало вийшла заміж - за трунаря, нещодавно написала: надіслала вона свого старешнького до американської академії художеств. Щоб, знацця, ввести сина в татів бізнес. Ну, там, навчити красиві надгробки робити. І от, уявляєте собі, в самій американській академії ту давню кобиздохівську історію сиві майстри різця своїм студентам викладають. А як дізналися, що мама Ізі - з Кобиздохівки, так йому залік „автоматом” поставили. Бо поважають наше село і нашу історію.
Все почалося з того, що тому борцеві за винятковий інтернаціоналізм, Марчучку, придурку маланчуківському, приперло звести в райцентрі монумент. Ну, не він перший такий дурний був. На ті смутні роки мода пішла - прикривати срамоту або урядовими нагородами, або меморіальними комплексами. А як вже на комплекс не тягли, то хоча б - монументом. Чим гірше справи йшли, тим вище перлися фігури, як окремі, так і в композиціях. Сама лише „бой-баба”, що коло Київської Лаври чого варта! Мільйонів, викинутих на вітер.
Отож і нашому Марчучку засвербіло. Пшениці полягли, буряк у полі вимерз, овочі згнили на корню, бо якраз в район цілий состав горілки помилково привезли. Треба було вагон, а вони - ешелон притарабанили! Кругом суцільна чорна п’янь, на вулиці в райцентрі багнюка, останній ліхтар перед райкомом хулігани розбили, прокурор у ставку потонув після невеликого колежанського банкетику. Содом і Гоморра, а його, бачите, на монумент потягло. Бюро, звичайно, одноголосно проголосувало (не за їхні ж гроші будуватимуть) і почалася веремія. Гнали, як сільські пацани на похорон із музикою. І все одно, як водиться, не вспіли. Фігуру привезли увечері перед святом. За півдоби до відкриття. І чи то вітер сильний був, чи кранівник випив більше, ніж завжди, чи те вплинуло, що на площадці на кожного робітника було по штири начальники, але фігуру легенько стукнули. Не так щоб сильно, але слід залишився - якраз на скроні.
Ну, всі в ґвалт і в паніку! Завтра відкриття, завтра приїде товариш з області, телебачення з Києва замовили. По селах і установах рознарядки розіслали на кількість людей, червоних прапорів і портретів товариша Брежнєва, як у маршальському мундирі, так і в партикулярному вбранні, але з усіма зірками на грудях. Хоча монумент не йому відкривали, не Брежнєву, а засновнику компартії і радянської держави тов. Ульянову-Леніну В. І. А тут така аварія, та ще й з ідеологічним підгрунтям…
Марчучок з переляку українською мовою заговорив і навіть діалектом кобиздохівським:
- Ну, хлопці, гаплик. Хоч цибай з греблі, але так, щоб не виринув!
Аж тут хтось пригадав, що в Кобиздохівці у тестя поправляє здоров’я славетний наш земляк, скульптор із самого Києва. Він, правда, сто років у нас не був, але це приїхав! Правда, не дуже по своїй волі. Там така історія сталася - він скульптор не простий, а якийсь їхній начальник над скульпторами. І от усіх цих інтелігентів, котрі в начальстві, визвав великий начальник, вроді навіть сам Маланчук, і почав їм читати мораль - як саме треба славити нашу прекрасну радянську дійсність і товариша Брежнєва, зокрема, як полум’яного борця за все і за всіх. А наш землячок напередодні безсонну ніч мав, тому сховався за чужими спинами і задрімав. Спить він собі і сниться йому, що великий начальник усе це по радіо говорить, а він сам сидить у себе в майстерні за пляшечкою коньяку, п’є і милується, як натурниця роздягається щоб попозувати. Ну і в такому грайливому настрої він уві сні пальцем в приймач ткнув і сказав:
- Усе це до дупи!
Сказав наче уві сні, але так голосно, що й великий начальник почув і всі присутні теж. Ну, тут таке почалося, що довелося йому терміново брати лікарняний, мовляв, він на голову слабий, і тікати в еміграцію до Кобиздохівки, аби там відсидітись. Ото й перебував у тестя на природі, виганяючи свої болячки „кобиздохівською чистою, як для себе”.
Делегація з району на машини і до скульптора. Ледь у ноги не падають: „Рятуйте, ми на все готові!” Земляк, хоч і набрався добре, однак гонору не втратив. Погодився, зате злупив за спасіння району майже стільки, скільки весь монумент коштував з благоустроєм центру містечка включно.
Взагалі-то план у нього був геніальний. Я, каже, з нашого кобиздохівського граніту кашкета зроблю і так надіну, що й видно нічого не буде. Слава Богу, що інструменти зі мною. Тещі надгробок мав робити. Бо все чужим тещам пам’ятники ставлю, хай вони всі виздихають без покаяння, а своїй…
І заплакав. Ну, наші районні дурні постояли, помовчали - все ж таки, хоч і в опалі, але ж лауреат і заслужений, потім лагідно посадили в машину і повезли до району.
Ще треті півні не співали…(вибачте, Тарасе Григоровичу), як наш земляк одяг кашкета на Монумент і від утоми заснув тут-таки біля підніжжя, приємно урізноманітнивши творчий задум свого колеги-скульптора. Його ніжно додому одвезли, а потому швиденько натягли білу матерію на всю фігуру і почали навколо замітати. Встигли в самий раз.
Ну, як ці церемоніали відбувалися, всі знають. Що треба, по бомажках прочитали, потім оркестр гімн заграв - Союзу Радянських, а товариш з області перерізав стрічку. Прізвище у нього було чудернацьке, на японське схоже - чи Тамайтута, чи Тутайтама, вже не згадаю. Ну от, перерізав цей подільський японець стрічку і смиконув за полотно. А воно не падає. Оркестр далі грає, люди струнко поставали, а полотно не падає. Наш районний секретар Марчучок на підмогу кинувся, теж смикати почав. Ніякого ефекту. Тут голова райвиконкому, який в порядку боротьби з українським буржуазним націоналізмом своє прадавнє прізвище Парокінний змінив на Парамонов, теж із трибуни кинувся. Вже втрьох тягнуть - полотно ані руш!
Оркестр одного гімна дограв, того що „Союз нерушимий…”, почав другого: живи, мовляв, Україно, прекрасна і сильна, - а монумент, як живий, вперто не хоче відкриватись. Уже вся почесна трибуна за полотно вчепилась і з усіх об’єднаних сил рвонула! Матерія репнула надвоє, всі попадали на траву і біле полотнище накрило їх зверху, викликавши в пам’яті старих людей кадри з фільму про броненосець „Потьомкін”. Тільки що солдатів з рушницями не було.
І от у той момент, коли скульптура з’явилася на людські очі, сталося несподіване. І це зрозуміли навіть ті, хто лежав під полотном. Оркестр, захлинувшись, обірвав гімн на пів-ноті, і настала гнітюча тиша.
Почесній трибуні і кортіло подивитися, що трапилось, і страх їх брав. Нарешті найсміливіші навкарачки підповзли до дірки в матерії і вистромили голови на свіже повітря. Та так і застигли, мов той пам’ятник.
Монумент височів над площею, в кашкеті, хвацько зодягненому набакир, а другого кашкета тримав у простягнутій у бік райкому партії правиці…
І раптом у гнітючій-перегнітючій тиші над щойно благоустроєним майданом залунав дзвінкий дитячий голосок, підсилений великими, як цинкові відра, динаміками. То маленький хлопчик у випрасованій піонерській формі з червоним галстуком замість того, щоби голосно прокричати належне йому за сценарієм:
- зовсім по-дорослому врізав каблучками об поміст і заспівав старовинну народну кобиздохівську соромітницьку:
