Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Мені справді здається, що ви занадто всім цим переймаєтесь, тату, — мовив консул. — Коли добре зважити, то яка це все-таки дурниця!.. Фарс… — І, щоб витягти з старого якусь відповідь чи хоч якесь зауваження, почав жваво розводитись про революцію взагалі. — Якби незаможні маси могли зрозуміти, яку шкоду вони роблять самі собі цим бунтом! О боже, і скрізь те саме! Я сьогодні вдень балакав з маклером Гошем. Той дивак на все дивиться очима поета й драматурга… Бачите, тату, революцію підготовлено в Берліні, при естетично прибраних столах за чаєм… Потім її підхопив народ, важачи своїм життям… А чи він виграє?
— Добре було б, якби ви відчинили вікно з свого боку, — сказав пан Крегер.
Йоганн Будденброк швидко скинув на нього оком і поспішив спустити шибку.
— Вам погано, тату? — стурбовано запитав він.
— Ні, дуже добре! — гостро відповів Лебрехт Крегер.
— Вам треба попоїсти й відпочити, — сказав консул і, щоб хоч чимось допомогти тестеві, щільніше вкутав йому хутром ноги.
Раптом — карета гуркотіла вже по Бургштрасе — сталося щось жахливе. За якихось п’ятнадцять кроків від міської брами, що бовваніла в темряві, карета порівнялася з гуртом галасливих, розпалених гульнею вуличних хлопчаків, і в її відчинене вікно влетів камінь. То був звичайний собі камінець, не більший, як куряче яйце, його кинув на честь революції який-небудь Кришан Снут чи Гейне Фос, напевне, без лихого наміру, може, навіть не цілячись ним у карету. Він нечутно залетів крізь вікно, нечутно вдарився в Крегерові груди, вкутані товстим хутром, так само нечутно скотився по хутрі і впав на дно карети.
— Що за дурні вихватки! — сердито сказав консул. — Показилися вони сьогодні, чи що? Вас не дуже вдарило, тату, га?
Старий Крегер мовчав, страхітливо мовчав. У кареті було надто темно, щоб консул міг побачити вираз його обличчя. Він сидів ще рівніший, вищий і нерухоміший, ніж перше, так само не торкаючись спинки. І тільки за якусь хвилину десь із самої глибини його грудей почулось одне-однісіньке слово —; старий поволі, холодно й важко вимовив:
— Мерзота!
Боячись ще дужче роздратувати його, консул нічого не відповів. Карета лунко проторохтіла попід брамою і за три хвилини! була вже на широкій алеї перед гратами з позолоченими вістрями, що огороджували Крегерові володіння. Обабіч воріт, за якими починалася обсаджена каштанами алея, що вела до тераси, ясно світили два ліхтарі з позолоченими кулями зверху. Консул вжахнувся, коли світло впало на тестеве обличчя. Воно було жовте, в’яле 1 все пооране зморшками. Уста, що досі мали холодний, владний і зневажливий вираз, якось обвисли, по-старечому перекривилися в млявій і тупій гримасі. Карета спинилася перед терасою.
— Поможіть мені, — попросив Лебрехт Крегер, хоч консул, що зліз перший, уже відгорнув хутро й подав старому руку, щоб той міг обпертися. Він поволі рушив з ним по всипаній жорствою стежці до блискучих сходів, що провадили до їдальні. Перед самими сходами під старим угнулися коліна. Голова його так тяжко опала на груди, що обвисла спідня щелепа клацнула об верхню. Очі закотилися й згасли…
Лебрехт Крегер, а la mode-cavalier, відійшов до своїх праотців.
Розділ п’ятий
Через рік і два місяці, імлистого, сніжного січневого ранку, подружжя Грюнліхів і їхня трирічна донька сиділи в оббитій ясно-брунатними панелями їдальні на стільцях, що кожен коштував по двадцять п’ять марок, і їли перший сніданок.
За вікнами в тумані ледь мріли голі дерева й кущі. В низенькій, викладеній зеленими кахлями грубі в кутку, біля відчинених дверей до кабінету, заставленого розмаїтими вазонами, тріщали і бризкали червоним полум’ям дрова, сповнюючи їдальню приємним, трохи запашним теплом. З протилежного боку напіврозсунені завіси з зеленого сукна відкривали оббитий брунатним шовком салоп з високими заскленими дверима, щільно обтиканими ватою; за ними в сіруватому тумані розпливалася невеличка тераса. Треті двері збоку вели в коридор.
Круглий стіл, накритий білою як сніг адамашковою скатертиною, а поверх неї — зеленою гаптованою доріжкою, був заставлений порцеляною з золотими вінцями, такою прозорою, що подеколи вона мінилася, як перламутр. Гудів самовар. На пласкій хлібниці з тонкого срібла, що мала вигляд ледь згорнутого шпичастого листка, лежали цілі й нарізані на скибки булочки. Під одним кришталевим ковпаком купкою накладені були жолобковані грудочки масла, а під другим — різні гатунки сиру: жовтий, білий і помережаний жилками. Перед господарем дому стояла також пляшка червоного вина, бо пан Грюнліх їв гарячі сніданки.
Із старанно зачесаними баками, цієї ранкової години ще рожевіший, ніж звичайно, він сидів спиною до салону, цілком одягнений — у чорному сурдуті та в світлих штанях у велику кратку, — і, за англійським звичаєм, їв недосмажений биток. Його дружина вважала цю страву за дуже аристократичну, але сама так гидувала нею, що ніяк не могла зважитись замінити таким сніданком своє звичайне яйце з хлібом…
Тоні була в халаті. Вона страх як любила халати. Їй здавалося, що нема нічого аристократичнішого за елегантне негліже, а оскільки в батьківському домі Тоні не могла вдовольнити цієї пристрасті, то, одружившись, віддалася їй з тим більшим запалом. Вона мала три таких убори, ніжні, м’якенькі; щоб їх пошити, треба, було більше смаку, вигадливості й уяви, ніж на деяку бальну сукню. Сьогодні вона була в темно-червоному ранковому вбранні, достоту під колір шпалер над дерев’яними панелями, з м’якшого за вату краму у великих червоних квітках, густо перетканого дрібнесенькими намистинами такої самої барви. Від шиї аж до лиштви внизу збігав густий ряд темно-червоних оксамитових бантів.
Її буйні попелясті коси також були оздоблені темно-червоною оксамитовою стрічкою, а над чолом завиті в кучері. Хоч її врода — Тоні й сама це добре знала — досягла тепер найбільшого розквіту, ледь відкопилена верхня губа й досі надавала їй дитячого, наївного й зухвалого вигляду. Повіки її блакитно-сірих очей почервоніли від холодної води, а руки — білі, трохи короткуваті, але гарної форми, будденброківські руки, з ніжними зап'ястками, що виглядали з м’яких оксамитових манжет, — сьогодні з якоїсь причини орудували ножем, виделкою та чашкою рвучко й хапливо.
Біля неї на високому дитячому стільчику сиділа мала Еріка в бахматій смішній сукенці, сплетеній з ясно-блакитної вовни, опецькувата дівчинка з короткими русявими кучерями. Вона тримала обома ручками велику чашку, геть затуливши нею обличчя, й пила своє молоко, час від часу жалісно зітхаючи.
Мадам Грюнліх подзвонила, і служниця Тінка ввійшла до їдальні забрати Еріку й віднести нагору до дитячої кімнати..
— Можеш півгодини повозити її надворі, Тінко, — мовила Тоні. — Але не більше, і вбери її тепліше, чуєш? Там туман.
Тоні лишилася сама з чоловіком.
— Ти просто смішний, — мовила вона після короткої мовчанки, явно поновлюючи перервану розмову. — Ти маєш якісь заперечення? Ну, то кажи їх! Я ж не можу весь час панькатися з дитиною…
— Ти не любиш дітей, Антонів.
— Не люблю дітей? Я не маю часу! В мене повно хатньої роботи. Я встаю з думкою про двадцять різних справ, що їх треба за день зробити, а лягаю з думкою про сорок інших, яких ще й не почато…
— Ти маєш двох служниць. Така молода жінка…
— Маю, то й що з того? Тінка пере, чистить, прибирає, прислуговує коло столу. Кухарці також ніколи вгору глянути. Ти он уже з самого ранку їси битки… Сам зваж, Грюнліху, рано чи пізно, а Еріщі треба буде взяти якусь бонну, виховательку…
— Наші достатки не дозволяють уже відтепер брати для дитини виховательку.
— Наші достатки? О господи, ти справді смішний! Хіба ми жебраки, що мусимо відмовляти собі в найнеобхіднішому? Наскільки мені відомо, я принесла тобі вісімдесят тисяч носату…
— Ох, ті твої вісімдесят тисяч!
— А що, ні? Ти так зневажливо кажеш про них… Тобі не йшлося про гроші… Ти одружився зі мною з кохання, нехай. Але чи ти кохаєш мене й досі? Ти не звертаєш уваги на мої звичайнісінькі бажання. Няньки дитині не треба. Карета нам необхідна, як хліб щоденний, а ти про неї взагалі вже не згадуєш… То чого ж нам мешкати за містом, коли наші достатки не дозволяють тримати карету, щоб можна було виїздити на люди, як кожна порядна родина? Чому ти такий невдоволений, коли я вибираюся до міста? Ти був би радий, щоб ми назавжди поховали себе в цьому закутку і я не могла більше побачити жодної живої душі. Ти нудний відлюдько!
