Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
Поклавши невеличкий чемодан на крісло, Сергій роздягнувся і з задоволенням поліз під гарячий душ. Потім до червоного розтерся махровим рушником, ліг, заплющив очі і спробував заснути. Раптом він підхопився і босоніж заходив по номеру.
«Капітан Кабардіна жива й неушкоджена. Значить, є надія, що смерть Мальцева – чиста випадковість. А якщо Кабардіну залишили у спокої з метою виявити її зв'язки? Цілком ймовірно. Отже, вірогідність нещасного випадку з Мальцевим становить п'ятдесят відсотків і ймовірність стеження за Кабардіною – теж п'ятдесят? Половина на половину…»
Сергій сів за низький столик і стис скроні руками. «Думай, думай, чекісте!» – наказав собі.
Якщо припустити, що Мальцева ліквідували, то виходить якась нісенітниця. Нащо було його вбивати, коли й дурню ясно, що ця людина – справжній скарб для супротивної розвідки. Нелогічно…
З відкритої кватирки тягнуло вільгістю, але Чигрин не помічав прохолоди, мозок його напружено працював.
Нелогічно, але можливо. Хіба збагнеш до кінця логіку ворогів? А якщо вони простежили за Мальцевим, виявили його зв'язки й ліквідували за непотрібністю? Через Мальцева вийшли на Кабардіну. Але й тут немає повної послідовності. У цьому випадку Кабардіна повинна бути вже давно за ґратами.
Сергій відновив у пам'яті її образ годину тому. перед ним сиділа мармурова статуя. Скромне, але вишукане вбрання підкреслювало бездоганність фігури, над випуклим матовим чолом – чорне, блискуче волосся, в якому застигло пасмо сивини. Здається, зараз так модно… Сивина не старила цю жінку, а, навпаки, підкреслювала свіжість її обличчя. Ніжний рот час од часу кривила бридлива усмішка.
Сергій потер обличчя і раптом відчув, як стомився і змерз. Він пірнув під ковдру і зіщулився. Добре, не будемо робити поспішних висновків. Треба розглянутись, простежити… Сергій крутнувся під ковдрою, вмощуючись зручніше, полежав, чекаючи сну, потім знову скочив на ноги і закурив. Як же розрубати цей гордіїв вузол?…
Вранці Богуна збудив дзвоник. Він довго не міг зрозуміти зі сну, що це дзеленчить. Потім, отямившись, схопився і підняв телефонну трубку.
– Хелоу! Містер Богун? – почувся у трубці грудний жіночий голос. – Здається, я вас розбудила…
Сергій відкашлявся і сказав:
– Нічого, місіс. А котра зараз година?
– Сім хвилин на одинадцяту!
– Йой леле! – вигукнув він винувато. – Оце так поспав.
– Снідайте і приїздіть на Кінгсуей до полковника. Ваша машина стоїть біля під'їзду – яскраво-синій «ягуар». Ключ у портьє, В машині знайдете путівник по місту та права на-водіння автомобіля на ваше ім'я. Не баріться, на вас уже чекають…
– Слухаю, місіс! – шанобливо відповів Богун, обережно поклав трубку на важіль і сплюнув: «Тьху, чорт! Як у них все швидко… І права встигли зробити… Мабуть, і наглядача не забули приставити… Що ж, поживемо – побачимо…»
У кабінеті Рочестера були сам шеф, його референтка і знайомий Сергію майор Террі, який супроводжував його у польоті з Мюнхена сюди. Не витрачаючи марно часу на розпитування про здоров'я, одразу ж заходилися до розробки програми навчання Сергія.
Головував, як годиться, полковник Рочестер. Але по тому, як поводили себе референтка і майор Террі, Сергій зробив висновок, що Ірина грає тут далеко не останню скрипку: «Ач як зиркає на неї, – зауважив Сергій. – Немов хоче впевнитися, чи все правильно говорить…»
– Заняття проходитимуть, – говорив тим часом полковник, – під наглядом і безпосереднім керівництвом майора Террі.
Террі схилив на знак згоди голову.
– Ну, а вашим вільним часом, якщо не заперечуєте, розпоряджатиметься місіс Ірен. Звичайно, з урахуванням ваших бажань і лише до того часу, доки ви, пане Богун, не акліматизуєтесь…
– Звичайно! Я буду дуже вдячний за клопоти місіс Ірен, – запевнив Сергій, а про себе подумав: «Значить, стежити за мною будуть довго і нудно! Як же передати про своє прибуття сюди? Треба щось придумати…»
Настрій у нього тим часом значно погіршився. Він уявляв собі прогулянки на самоті околицями міста на машині, яка вже встигла йому сподобатись. А тут доведеться терпіти поруч наглядача. Сергій одразу ж згадав свою дружину – кирпатеньку і пустотливу, що так і випромінювала доброту і жіноче тепло. Але він примусив себе посміхнутися до цієї неприступної богині, яка зовсім йому не сподобалася, і зосередився на тому, про що говорив Рочестер.
Коли спільними зусиллями визначили обсяг і розклад занять, – майор Террі і шеф при цьому прискіпливо випитували, що він уміє і чого не вміє робити. Сергій зрозумів, що вільного часу в нього буде обмаль.
Потяглися довгі, схожі, як дві краплі води, дні. Підйом о сьомій ранку у невеличкій, але досить пристойній квартирці з усіма вигодами і, що було спочатку для Сергія приємною несподіванкою невеличким каміном у вітальні. З часом він зрозумів, що камін у цьому туманному місті – не розкіш, а предмет першої необхідності, бо парове опалення не завжди змагало цю пронизливу вільгість.
Вставав Сергій рано, нашвидкуруч збирався і їхав на своєму «ягуарі» до школи. Заняття тривали з восьмої ранку до восьмої вечора з двома півгодинними перервами на другий сніданок і обід. Ввечері він знову приїздив до своєї квартири, кимось прибраної (спочатку це дивувало ї дратувало його, бо ключ від вхідних дверей він завжди забирав з собою), бездумно дивився на екран телевізора або гортав якийсь комікс, а потім забувався важким сном.
Через місяць такого життя він змарнів, схуд і «запросив пощади». Вислухавши скаргу Сергія про те, що він уже не може-заснути без снотворного, Ірен коротко констатувала:
– Перевтома. Пропоную невелику подорож на машині до Ла-Маншу. Адже ви ще не бачили ні країни, ні навіть міста…
Сергій поспішив висловити задоволення такою перспективою, але референтка насмішкувато глянула на нього і сказала:
– Не робіть вигляд, що ви, пане Богун, щасливі від подорожі зі мною. Ви так любите самотність!
Сергію стало трохи моторошно від такої проникливості, і він вирішив вийти із скрутного становища, сказавши рятівну напівправду:
– Самі розумієте, місіс Ірен, у наших норах я одвик од жіночого товариства. І навряд чи зможу бути для вас цікавим співбесідником.
– Для мене це не розвага, як для вас, а робота! – обірвала його Ірина. А потім, немов схаменувшись, що зайшла надто далеко у своєму роздратуванні, трохи м'якше додала – Такий темп у роботі продовжуватиметься недовго, містер Богун. Скоро почнуться практичні заняття, і ви матимете більше вільного часу…
Поїздка і справді благотворно вплинула на Сергія. Вони доїхали на машині до морського узбережжя. Ірен, що майже весь час мовчки сиділа поруч, трималася невимушено і просто. Врешті Сергій уже не помічав за нею спалахів роздратування.
Оглянувши місто і порт, пропахлий рибою і сіллю, помилувавшись морем, що було в цю пору ранньої зими суворим і все ж величним і прекрасним, вони сіли в машину і рушили у зворотну путь. На шосе Богун натиснув на стартер, збільшуючи швидкість. Так вони мчали назустріч сутінкам, мовчазні й чужі одне одному.
Сергій кинув оком на референтку і здивувався: Ірен сиділа вільно, відкинувшись, за своєю звичкою, на спинку сидіння, а в очах у неї застигла невимовна туга. Світло від фар стрічних машин щоразу освітлювало її, і вона здавалась йому зараз беззахисною і нещасною.
Сергій квапливо відвернувся, але Ірина встигла помітити його рух, підібралася і сухо сказала:
– Слідкуйте краще за шосе, а не за мною, пане Богун…
Вони знову довго мовчали, та нарешті Сергій не витримав:
– Скажіть, місіс Ірен, як ви потрапили сюди?
– А як ви тут опинилися? – почув він у відповідь м'який голос.
Тон, яким були сказані ці слова, підбадьорив його, і Сергій наважився запитати ще:
– Ваш батько жив у своєму маєтку чи в Москві?
– Ні, – відповіла вона, – він був видним сановником при дворі Миколи Другого і жив постійно в Петербурзі. Потім емігрував до Парижа. Шляхи господні…
– А мною доля розпорядилася інакше… Був сіромахою, яких багато. Навчили мене любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Цей шлях і привів мене сюди.
