Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— В сосновому гробу! — римувала я і додавала: — На хуй всі, пожалуста. Я не йду на роботу. Я роботу ненавиджу.
І так уже років із двадцять. Чи й двадцять три. Спершу я ненавиділа садік, потім школу, потім університет. Відтак роботу. Бо треба рано вставати і на неї йти. Десять ранку — це капєц як рано. Я ще сплю і в одинадцятій, коли в мене починається робочий день. Я сиджу в Білочці, вона стоїть у пробці, і я сплю. Я пишу програму і сплю. Я ходжу невмивана після зйомки з ірокезам і оранжевими очима по супермаркету, купую кокосове молоко, кієвскіє тьолачькі з білими дряблими ногами на високих каблуках озираються на мене й сикають: "О госсспаді…", А Я СПЛЮ.
Прокидаюся я десь під вечір. Коли трапляється культурна програма, на яку мене запрошено як гостя, я тягну в гості й своїх тьолок. Хай окультурюються трохи. Даєш чуп західноукраїнської європейскости в тракторобудівні голови харківських сявок!
От, наприклад, прийом у Гете-інституті. Справжній прийом. Із дрес-кодом і фуршетом. З фрагментами розумних лиць. Серйозні дяді й тьоті, письменники, перекладачі, льотчики чомусь. Вася, Грізлі і Лосось наїдаються шаровим їдлом і п’ють вино. Так собі вони, вирішили тьолки, зате в необмеженій кількості.
Вася:
— Ага, нічо так поїли за рахунок цих письменників-лузерів, ой. І додому набрали. Нічо тут у вас, ага. Так вип’ємо ж за українську літературу!
3
Я стою в фіолетовій тьолочній кімнаті перед нашим неосяжним спільним стелажем з ролетовою шторою. Перед шафою-купе стою, тільки фасон для тьолок. Щось викопую і сумно оглядаю корисні копалини. Ніхуя вони не корисні чомусь. Єдине, що варте уваги й носіння, — щойно куплена футболка з радіом. Але вона зараз в пранні. На радіо пролилася кава. Чи суп-пюре. Чи соєвий соус.
Затіваю діалог з Медведем:
— А у тебе теж таке буває, що купуєш собі нову шмутку і здається, що крім неї нічого кращого нема?
— Да, у всіх буває, — розраджує мене Ведмідь. — Особливо коли щось придумуєш, а тобі його ахуєнно шиють. От моє пальто. Я ненавиджу все, крім нього, навіть людей. Я люблю своє пальто. Навіть печиво достойне любові. А що — куплю пальту телефон, буду писати йому сумні есемески. "Пальто, кидай все, переїзди в Київ!" А потім буду їхати до пальта в Харків і писати від нього есемески собі, а телефон лишати в Києві… А ти кончєна.
— Ти теж. — Я продовжую: — І коли будеш іти з роботи, скажеш, що ти йдеш від них до пальта. Можна ще його фотографію носити на десктопі і зітхати сумно, поглядаючи на неї: "Ех, пальто-пальто, знать би сєйчас гдє ти, с кєм ти…"
А Медвідь і справді буде задовбувати всіх нещасних сусідів цією піснею БУМБОКСУ доти, доки не подзвонить її мама з Харкова і скаже: "Доню, пальто в шафі. Тато за ним наглядає". Тоді Медвідь нарешті ляже спати й відіспиться після нічної зміни.
ВЕДМЕЖИЙ ЖЕНИХ
А то одного разу до Грізліка приїхав жених із Норвегії. Ще до приїзду ми стали кликати його ніжно — Лосось… Медвідь і Лосось — чудова імпозантна пара. Правда, Грізлі нікуди там заміж не збирався. Він збирався отримати від Жениха диван, тренажер і чорну кришку на унітаз. Норвезький принц же хотів любові і ласки, як то притаманно усім неодруженим самцям після тридцяти, визнають вони самі перед собою це чи ні. Ведмідь і Вася — бо як же без подруги в боєкомплекті? — безбожно розкручували бідолашного на гроші. Пили стільки дорогого алкоголю, скільки їх загартовані дорогим алкоголем тіла могли вмістити. Але не більше. Ригати — моя прерогатива.
В перший же вечір, коли ми забрали женишка з аеропорту, ми повезли його в меблевий магазин і купили синій диван. Перед тим Ведмідь і Вася пофарбували свою кімнату в чорничний колір, а ще перед тим у кімнаті було встановлено подобу шафи-купе, світло-блакитного кольору. Одним словом, кімната "Йогурт Лісова Ягода-Вбивця" була готова для флегматичних скандинавських секс-ігор. Але ж не тут-то було. Хто вам сказав, що Ведмідь збирався розплачуватися своїм великим ніжним білим тілом за якісь там тренажери, дивани, подушки і набір "Стіл + 2 стільці всього за 365 грн"? В Жодному Разі! У Ведмедя в житті було єдине кохання — Вася. Ну, може, ще пів іншого — я. Але то вже на випадок Васіної наглої смерті, тьху-тьху-тьху. Так от, Ведмідь із Васею як сповнювалися ентузіазмом із сексуального приводу, так і продовжували сповнюватися. Активно все це в них відбувалося — підігріте моєю тимчасовою відсутністю (ну, мучила мене совість за їх Лосося, хоч ти трісни!), так і присутністю Жениха. Гострі відчуття і все таке. Тож, поки він був, наприклад, у ванній, Вася тягла Ведмедя до кабінету і шипіла:
— Ну, тут він точно нас не застукає… він же не прийде в Кабінет?
— Тю, — заперечував Ведмідь. — І з якої це радості він не прийде? Побачить, що нас немає в одній спальні, нема в іншій, в кухні нас нема — то куда тоді він піде нас шукати?
Ну, так воно і сталося. Вася, що швидко, в пориві пристрасті, вже була застрибнула на підвіконня (в Кабінеті з меблів — поки лише порване крісло), вже почалося в них це, що проти ночі ліпше не згадувати, бо спокійно не заснеш, як тут прочиняє двері Лососик. Вася — хоп! — швиденько закидає обидві ноги на підвіконня і сідає цнотливо в профіль, задумливо поглядаючи на небо з силуетами баштових кранів і Місяцем. А Ведмідь застигає, як вкопаний, із розгорнутою шубою в широко розставлених руках…
Ніч все ставила на свої місця. Бо Жених спав на Ведмедячому приданому — купленому ним власноруч Синьому Дивані. А Ведмідь спав із Васею на моєму ліжку в моїй спальні. І якби ж то спав…
— Ну, але як ти йому це все пояснюєш?! — не йняла віри я.
— Так просто і пояснюю. Що Вася — моя кузина-ябеда, і що скоро вона поїде в Харків, і якщо я буду спати з ним, вона все розкаже моїм батькам. А вони у мене дворяни, дипломати і взагалі страшенно строгі і порядні.
Інститут благородних дівиць. Сука бля.
П. С. А жених був лисий, сумний, мовчазний і все купляв. Жалко його.
П. П. С. Особливе подяка йому за набір "Стіл + 2 стільці всього за 365 грн".
ОЧІ
Одного разу він сказав мені:
— У тебе такі красиві очі.
— А отак? — спитала я і відтягла нижні віки так, що на їх дні стало видно все страшне й червоне і те, що в мене низький гемоглобін.
ШАЛАНДИ ПОЛНИЄ ФЄКАЛІЙ…
Якось ми з Ведмедем і Гапою, моєю розумнішою за мене сестрою, їхали до діда з бабцьою в Черкаси. Перед тим ми з Гапою битий час чекали Медведя під мостом на Харківській. Він добирався на маршрутці крізь бурани сюди з Троєщини — місця своєї вуаєристської роботи. Поки нам з Гапою було нудно, ми скупили і майже зжували всі запаси рибки-піськи з довколишніх кіосків. Ну, знаєте цю засипану сіллю й хімікатами приплюснуту рибку "к піву" в пакетиках? Жовтий валасатік там, тещин язик? (Цікаво, скільки зятьків би купували в кіосках справжній засолений і засушений тещин язик? До пивка так нічо вроді йде…) Так от, ця риба, згідно свого призначенні в житті після смерті, страшенно засмерділа нам автомобіль Білочка. Весь салон, смітник, торпеду і навіть лобове скло, що запотіло від сорому.
Коли Медвідь нарешті виліз з маршрутки на свободу, ми і його накормили рибою. Він пручався, але їв. Так що смерділи ми тепер по-чесному, усі чотири: я, Гапа, Медвідь і машина Білочка.
— Міша, — починаю я задрочувати Ведмедя. — Від тебе так пахне дивно…
— Дура!
— Кака. Пахне, як кака. Прикинь, Міхаїл, у тебе прізвище таке би було — Какін. Міша Какін. Мішка Какін, пацан с нашева двара. От що би ти тоді робив?
— Сама ти Какін, — образився Ведмідь.
— Нє, Ведмідь, я не Какін, в тому вся і штука. А от ти, Міша.
— Какін. Інтелектуали ви, канєшна. — Вставляє Гапа.
