Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
-за їхніми спинами вимальовується і море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень
екзотичних дерев, теракотовий берег.
Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора… Хелена прокидається.
*
Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але
Хелена прокидається з усмішкою. П’є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з
базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі - малину, суниці, помідори, огірки… У
цьому робочому кварталі всі жінки - огрядні, всі чоловіки - в подібних картатих сорочках
та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати.
Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих
пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від
прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного
стану. Стану трави…
Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня
сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати - це надовго. Розпочинає високий
жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу - на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку.
Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу - її добре
чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім
вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне
свердлити стіни… Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити
так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті.
Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її.
Дивно, але їй вперше хочеться… готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори
солодкого болгарського перцю. Він величезний, світло-зелений, товстошкірий і чудово
пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, - просто не може
відмовитися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще - цей!
І той - з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш,
цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має значення. Головне -
почати діяти, щось робити. Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже
все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.
Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капелюшки, витрушує біле насіння.
Начиняє зелені скриньки сумішшю з м’яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє
скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з
томатом і спеціями, ставить на плиту…
Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каструля величезна, вона навіть не
пам’ятає, звідки в неї з’явилася така. Вона рахує перчини - їх двадцять чотири. Можна
зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.
*
…Із цієї миті для неї історія починає розкручуватися від самого початку. З того дня, коли маленька дівчинка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір’ї й виривала
своїми малими рученятами колючий бур’ян. Вона виривала і думала про те…
Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки,
прочитаної дівчинкою нещодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася
думати про те, що цей бур’ян - колючий і вигорілий - зацвіте в її руках, що він, як будь-яка
інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в природі Не тільки квіти й овочі
заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під
ними мало бути щось дуже важливе - золотий ключик, чарівна паличка, записка з її
іменем… Перед і тим, як зірвати нову стеблину, вона подумки промовляла приблизно таке: «Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння - і твої діточки знову
проростуть, повір мені».
Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не
пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою
«двійку» за поведінку.
Вона не помітила тінь, що нависла над нею. Потім почула те, про що нічого не знала.
Вона багато чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніколи, ніколи не уявляла, що
все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. Їй стало
страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не
задихнутися, вона побігла…
Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а
та, інша, вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а потім обертає свій
погляд на когось іншого - на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі!
Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже відразу прийшла до тями. Спочатку
напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки
роздивлялася прохолодну затишну кімнату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли
полиці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих,
різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось - а не
вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось - а не вона!», уже
тоді було маленькою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед
ровесників такого «когось» не було. Цеп дорослий незнайомець - вона це відчувала -
хвилювався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога
довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчувала його
збентеженість.
О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо
вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона
мала прочитати книжку, котру взяла в нього.
Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався
в пам’яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона
зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це
була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала
всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.
Пізніше вона переконалася: любов - дар. Його отримують із народженням разом із
іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий
камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним
вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як
шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто - божевільний здатен
відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо - то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце…
Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він
говорив з нею англійською часом - французькою. Поки вона не навчилася розуміти його, просто насолоджувалася голосом, який був схожий на… розплавлений чорний шоколад.
До того вона куштувала тільки «молочний» - світло коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але це був справжній шоколад, без домішок.
І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього - нехай і гіркого…
…Між десятьма та тридцятьма роками немає прірви. Прірву вона відчула, коли їй
