Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.
— Поки не піддурив.
— Бо мусів.
— Як я чого не хочу, то й не мушу.
— Гетьман побоявся за булаву.
— Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві.
— За булаву війна йде, не за що.
— Не за добро наше, посполите.
— Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, Їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що… і має тут бути добро на Україні?
— Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть.
— Хрест? — спитав Сидір, не знаючи, до чого цей веде.
— А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому побілку, себто на моїй «волоці осадженій», кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся.
— Ціле наше життя — це один хрест.
— І нелегкий.
— Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш.
— Тому-то мало хто й нести бажає.
— От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться.
— На кочевиків збирається народ, на бурлаків.
— А що робить?
— Що робить? — і очі їх стали зиркати зловіщр.
Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати — все одно, що обидити «добрих людей». Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудре невеликим коштом вихопитися з тієї балки.
— Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, — почав.
— Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі.
— І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий.
— Не знають пани, що людей болить.
— І знати він не хоче.
— Як на худобу дивиться на нас.
— Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси!
— А гетьман запродати нас гадає.
— Єзуїтам.
— Лютрам.
— Панам.
— Хто більше дасть.
— Кому вигідніш буде.
Горілка ще більше злісними їх робила.
— Чому ж ти, сотниченку, не п'єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною?
— Пий! На дні молоді дні!
— І дівка твоя хай пригубиться.
— Це не дівка, — відповів, — а дружина.
— Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо.
— Конокради ми, — притакнув той із козаків.
— Горлорізи! — і жбурнув чарку в огонь. — Тю! От на що зійшов чесний козак!
— Ого, ого! — загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося.
— А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші… Тю!
— А ми на голову твою.
— Тю!
— Тю!
Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу:
— Стійте-бо! Стійте! Крові християнської проливати не смій!
— І ти за ним? Ворон воронові не виколе ока. Усі ви кровопийці!
Шах, шах, шах… Одарка відскочила і — до коня.
Насилу повелось Сидорові то шаблею, то словом розділити борців. Але покалічилися до крові і зробилися ворогами до смерті.
— Пощо ви спиняєте чоловіка? Не хоче з вами бути, хай іде, — вговорював Сидір.
— Та хай собі до чорта йде! — відповіли. — Хіба ми кращого не знайдемо, ніж він?
На тім і стало. Трьох їздців скочило в кульбаки і, навіть не попрощавшись з тамтими, з Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав дорогу. Плавнів трималися, на чисте пиле та на левади не вискакуючи.
— Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? — спитав котрийсь.
— Вони так Щвецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській aрмії подохли. Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш.
— Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо.
— Не до шведів підемо, а до наших.
— Наші ось на гетьманських оболонях стоять.
— Бачиш, яка луна!
Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська пожежа, ніби цілі села палилися.
То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між стартами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна. Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль.
Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче.
І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й козаки.
Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік.
До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами.
XXVII
Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському ставало на душі.
Ще поки день, поки біля дядька увихаєшся, прикази його сповняючи, поти й часу на чорні думки нема.
Але як настане ніч, як гетьман піде в свою відпочивальню і все кругом заспокоїться, лиш варти перекликуються, лиш іноді кінь який заіржить або заманений вояками пес, задерши голову на небо, жалісно завиє; тоді й кинуться на тебе найусілякіші мислі й обсядуть твою голову, як гайвороння придорожну вербу.
І чого ти не добачив за днини, те побачиш тепер, мов на долоні.
Не лиш минуле, але й майбутнє. Минуле сумне, а майбутнє тривожне. Сумної матері невеселі діти…
Даром ліжко, так дбайливо Кендзеровським постелене, з лебеденими пуховиками, з біллям, що пахло фіалками батуринських гаїв, манило гетьманського небожа до себе. Даром моргала на його хрусталева чарка, налита янтарним вином, тулячися до старої мохом оброслої пляшки, — Войнаровський не спішився на сон.
Краще сидіти біля печі і вдивлятися в жар, ніж качатися по ліжку серед безсонниці.
У світлиці було зимно. Вперше цеї зими затоплено тут нині. Він пильно сухих докидав дровець і думав. Поліна сичали, пускаючи з себе сік, ніби сльози, котрими вони благали в огню милосердя, але цей безпощадно поти лизав їх своїми полум'яними язиками; поки й вони не спалахнули. А тоді й пожирали самі себе.
Отак якась незрима рука й людей кидала у воєнну пожежу. Не один, може, таки і благає пощади в безсердечного бога війни, а не вблагавши, спалахне завзяттям і — згорить. Душа, як з комина дим, поснується вгору, у невідоме, а на паленищу тільки пригорща попелу залишиться. А хосен? Хіба цей, що розігріється піч і в світлиці потеплішає на декілька годин.
Це тепло — то спомин лицарських учинків, пам'ять про славні побіди або про чесні погроми.
Зимно було би людям без лицарського сяєва.
Тому-то, мабуть, і докидає судьба щораз то нові поліна до огнища, котре й не вигасає ніколи, лиш потухає іноді скриваючи в попелищі жевріючі іскри…
Гетьманський небіж не був із найзавзятіших. Його ум радо повертався до книжок, до мистецтва, до культурного життя. Тужив за миром, котрий дає людині розвинути сили духу й зазнати солодощів життя. Часи, коли кождий із нас почуває охоту до лицарських подвигів, коли його фізичні сили шукають нагоди, щоб виявити свою спроможність, лежали вже за ним.
