Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Таким був останній сплеск згасаючого розуму. Два наступні дні Дмитро провів біля ліжка батька, день і ніч спостерігаючи за ним. Почуте від Івана Михайловича напуття смолоскипом горіло в серці княжича. Нарешті він покликав того ж таки старого Прохора на прізвисько Копил (який, подейкували, колись служив Семенові Олізару, але після його смерті пішов служити до Івана Вишневецького) й наказав принести кинджал, про який розповів батько.
Варто було вкласти цю зброю до рук хворого, що лежав нерухомо, як очі його широко розплющилися, по тілу пробігла судома. Він широко роззявив рота, глибоко вдихнув, немовби збирався щось прокричати... але наступної ж миті випустив дух.
Розтиснувши мертві пальці, княжич взяв кинджал, повертів так і сяк і не знайшов у ньому нічого надзвичайного. Здається, черкеська робота, тільки й того... Дмитро не пам’ятав, щоб його мати хоча б раз тримала в руках будь–яку зброю. Втім, якщо батько на смертному одрі сказав, що кинджал належав княгині Анастасії — отже, так воно і є!
* * *
Княжич Дмитро так і не довідався про таємницю свого народження. Помираючий батько зробив усе можливе, щоб повідомити улюбленому синові правду, але хвороба зашкодила зробити це. На жаль, надалі така недомовленість фатально відбилася на долі його спадкоємця...
Глава 12
«СТЕПОВІ ЛИЦАРІ»
Околиці Іслам–Кермена[38],
пониззя Дніпра,
літо 1548 року
Учасники походу радилися, як пропливти повз татарську фортецю непоміченими. Ні для кого не становило таємниці, що гарнізон Іслам–Кермена якимсь чином примудряється перехоплювати і спалювати всі кораблі, що прямували вниз за течією, — от тільки як вони це роблять... навіть у повній темряві?!
Похід зупинився трохи вище за течією Дніпра. Вислали наперед розвідників — ті довкола фортеці нічого підозрілого не виявили. Якби походом керував не барський староста Бернард Претвич, а хтось інший, то низка чайок[39], ймовірно, попливла б до моря одразу ж після такого повідомлення. Однак пан староста вчинив по–іншому: наказав своїм воякам викорчувати (саме викорчувати, а не зрубати!) розкидистого дуба, зштовхнути його в ріку й відправити за течією.
Завбачливість Претвича виявилася дуже доречною: розвідники, що спостерігали за дрейфом дерева, із здивуванням помітили, що просто навпроти Іслам–Кермена стовбур... зненацька завмер на місці немов укопаний! Незабаром до дерева підпливло кілька човнів, і татари заходилися звільняти його розкидисті гілляки від якоїсь невидимої раніше перешкоди.
От тоді козаки й розгледіли, що дніпровське русло перегороджують потужні ланцюги, натягнуті в кілька рядів. Он як бусурмани суднам проходу не дають!..
На нинішній раді князі по черзі висловлювали пропозиції, як подолати хитру перешкоду. Одні наполягали на тому, щоб обійти Іслам–Кермен подалі зі сходу, перетягнувши за собою по суші чайки з усім вантажем. Інші схилялися до думки, що невелика частина їхнього загону повинна зав’язати бій з гарнізоном фортеці — тоді кримчаки не зуміють перешкодити основним силам прорвати ланцюгову загорожу...
На завершення слово взяв сам барський староста:
— Що ж, я вислухав панство, тепер прошу вислухати мене.
Із усіх учасників походу пан Претвич був, імовірно, далеко не найбільш родовитим, зате військового й навіть життєвого досвіду йому не бракувало! Тому всі присутні на раді князі ставилися до пана старости з належною повагою, слухалися його беззаперечно. От і зараз усі разом замовкли й озирнулися на Претвича, який почав викладати свій план дій:
— Отож, на моє скромне розуміння, ми можемо діяти набагато простіше. Неподалік звідси є невеликий лісочок, там цілком можна відшукати кілька підходящих дерев, з яких ми швидко спорудимо пристойний пліт із щоглою. Спустимо його на воду, навантажимо декількома лантухами з порохом, піднімемо вітрило й відправимо униз за течією.
Це необхідно зробити, ледь почне сутеніти. Пліт неодмінно наштовхнеться на ланцюги й зупиниться. На той час буде досить темно, тож татари напевно поплутають його з дубом[40] і почнуть обстрілювати. Ледь якесь ядро вдарить в один з порохових лантухів — той вибухне, після чого ланцюгова пастка навряд чи вціліє. Уночі бусурмани до ріки не сунуться — все одно нічого не видно... Отоді–то під покровом темряви наші чайки й пройдуть униз за течією від Аслан–міста. Без вітрил, на одних тільки веслах. Що скажете на це?
Князі загомоніли всі разом, одностайно захоплюючись хитрістю пана Претвича. Поступово відновивши порядок, барський староста продовжив:
— Що ж, радий, що моя пропозиція вам сподобалася. Тепер давайте дещо уточнимо. Отже, я хотів би, щоб на стромовину пліт з порохом вивели люди князя Вишневецького...
— А чому це людям Вишневецького така повага, а не моїм, наприклад?
Усі запитально подивились на князя Сангушка, який насмілився перервати самого очільника. Однак пан Претвич і оком не моргнув, а продовжував говорити спокійно, розмірено:
— Ти, князю, не в образу тобі це сказано, не квапся поперед батька в пекло. Якщо я вирішив доручити прорив загородження людям Вишневецького — отже, є міркування, що його загін впорається із цим найкраще, його люди більше для цього завдання підходять, ніж твої, Федоре Андрійовичу. У тебе воїни запеклі, випробувані. Я їх і в обороні, і в наступі бачив, тому ти нам, Федоре Андрійовичу, тили забезпеч. Хто краще твоїх вояків із цим упорається?
— Це правда! Вірно говориш, воїни в мене загартовані...
— Ну, от бачиш! А тепер звикайте всі: мене слухати уважно, не переривати — як я сказав, так тому й бути! Похід наш тільки–но розпочинається, ми ще нічого путящого зробити не встигли. Тож давайте–но для початку повз Аслан–місто проскочимо, фортецями турецькими прогуляємося, а вже після завершення нашого походу і славу ділити станемо. І до речі!..
Тут барський староста зробив значну паузу, здійняв угору відстовбурчений вказівний палець правої руки й мовив переконливо:
— До речі, одна справа під гарматами Аслан–міста в море проскочити, не будучи обстріляними, і зовсім інша — неушкодженими назад за течією повернутися... От нехай по дорозі назад твої люди, Федоре Андрійовичу, і покажуть, на що здатні. Отоді ти першим після мене підеш. Згоден?
— Добре, згоден, — знехотя кивнув Сангушко. — Ти тільки, пане старосто, обіцянки своєї не забудь.
— Не забуду, не переймайся, — посміхнувся Претвич, потім повернувся до свого плану: — Отже, нехай перед самим заходом люди Вишневецького виведуть на стромовину навантажений порохом пліт, вітрило поставлять, а самі у воду пострибають і пливуть за плотом, тримаючись за кинуті у воду мотузки. І лише переконавшись, що пліт рухається прямо на ланцюгову загорожу, а не кудись убік, вони можуть кинути мотузки й повернути до правого берега. А там нехай затаяться й чекають: князь їх забере, коли наші чайки підуть звільненим від ланцюгів руслом.
Але це ще не все. Коли пліт на ланцюги напореться й порве їх, скільки зможе, нехай твої люди, Дмитре Івановичу, на березі шум і гамір здіймуть: тоді фортечний гарнізон вирішить, що це галасують на судні, що наштовхнулося на загорожу. Адже головне — це щоб кримчаки вогонь із гармат по плоту нашому відкрили!
— Пане старосто, дозволите слово мовити?
Цього разу очільника перервав Вишневецький. Вирішивши, що князь хоче уточнити якісь деталі плану, головне виконання якого лягало на його людей, Претвич коротко кивнув.
— Я хотів запитати пана старосту, а чом би нам для початку не взяти штурмом Аслан–місто? Чому ми намагаємося проскочити повз фортецю під покровом ночі, немов злодії якісь?
