Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Проте чи корчі зсудомили руку фашистського офіцера, чи ще не наспіла пора стріляти і вбивати Хому, тільки пістолет не злетів круком догори, не каркнув смертю, і Хома ходою господаря ще міряв свою путь по яблунівській землі, не падаючи в її лоно й не цілуючи її материнську снагу скривавленими вустами. Значить, його талан іще не з їв баран, а причина була поза очима.
Знову місяць сховався за хмарами, наче злякався, що лиш йому голову одкусить, а коли випірнув із-за хмари хоч не гарно, зате добре, то щось несосвітенне стало творитися, мовби десь собака в рові утонув. Якби хтось глянув на ту несосвітенну картину, подумав би неодмінно: ще де те лоша, а вже хтось обротьки плете на нього, ще де та косовиця, а вже хтось і сіно для лошати возить!
Бо той небесний грім авіалайнера чи то лунким потоптом віддався в яблунівській землі, чи то в передчутті прощання з Хомою серце колгоспу «Барвінок» загупало так лунко... А тільки задвиготів простір, застугоніла ніч, тривогою дихнуло вогке повітря! І вже почулось хоркання коней, брязкання кінської збруї, скреготіли вудила, дзенькали вуздечки, скрипіли сідла, заспівали шаблі, запахло рушничним порохом, тьохнули стріли, скреготнули кинджали, защебетали зведені курки кремінних пістолів, гостро запахли кістяні та шкіряні порохівниці, а також порохівниці-натруски й дерев’яні порохівниці. У світлі місяця сяйнув одяг на кінних вершниках — черкески з відкидними рукавами заграли веселковими барвами, напівжупа- ни та шаровари так само наче аж гримнули в яблунівську ніч водоспадами багатих кольорів, на комусь спалахнув кожух, засвітилась гостроверха шапка, сяйнула мереживом та вишивкою сорочка, загорілась єпанча, зблиснули хромові чи юхтові чоботи, жар-птицею заяскрів ярмолук...
Козаки! Знову наринули козаки, яких тут чи не добрий яблунівський дух виворожував, і в їхньому верткому чор- ториї на хвильку пропав Хома Прищепа, який квапився на літак, і та зловісна озброєна тінь, що скрадалася слідом за грибком маслючком, ладна всадити кулю в спину. Лише чулося стривожене іржання коней, що гарцювали чи дибки спинались, чулася срібна мова кінської збруї, що широко розкочувалася серед світлої подільської ночі, та ще розлунювались козацькі скрики. Це були скрики воїнів, котрі вчасно навинулись, щоб не тільки відвести смертельну небезпеку від свого побратима, як то їм велить совість і закони побратимства, а й провести його в дорогу далеку й небезпечну, гірку й почесну.
Козаки як виринули зі світлого мороку ночі, з її безмежних та загадкових володінь, так і раптово канули в блакитно-смарагдовій її непевності, в неоглядній її таїні. Тільки ще чувся тупіт кінських копит у полях серед молодого жита й пшениці, аж поки пропав, і запала тиша обізвалась голосом сонного перепела. Місяць із гострого рога свого, наче з міфічного рога достатку, сипнув на доли не так срібне проміння, як срібну грошву старовинного карбування, й та грошва заіскрилася, заграла в полях!..
Самотній, мов перст, простував Хома Прищепа сільською околицею, кваплячись на екстраординарний міжнародний рейс Яблунівка — аеропорт імені Джона Кеннеді, й тепер уже ніяка тінь не кралася за старшим куди пошлють, пропала та тінь після козацького нальоту, щоб не бігала, як бігає кобила з зіллям, а лоша з весіллям.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ,
де світ живої природи журиться
за старшим куди пошлють, котрий полетів до Америки
Світ весь навіч угледів, що таке являє собою магічний феномен присутності Хоми у Яблунівці, і авторові тепер нічогісінько не зостається, як усьому світу явити не менш магічний феномен його відсутності у Яблунівці,— хай старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» у цю хвилину летить над рідною землею, вільно розкинувшись у комфортабельному сидінні авіалайнера, а чи вже летить над Атлантичним океаном, дивлячись в ілюмінатор на грізну водну поверхню й згадуючи Мартоху, породисту корову, колгоспну тваринницьку ферму... Хай летить Хома, бо хтось же має літати, щоб у польоті і на чужині гірко тужити за рідною землею, щоб потім повертатись додому, радіючи кожною клітинкою й жилочкою, серцем і передсердями, свідомістю й підсвідомістю.
Либонь, звук двигунів потужного авіалайнера не розтанув іще над Яблунівкою, як у сонному єстві автора завовтузилося щось і почало скубти із всіх сторін, і він, прокидаючись, почувався так, наче пригрів гадюку за пазухою, й тепер гадюка, розігрівшись, стала кусати. Неспроста кажуть — не нагодуй його хлібом, то не буде тобі ворог! Отож слід було прокидатись, сягати рукою за пазуху, щоб відкинути пригріту гадюку, що автор вчинив спритно, хоча гадюки не зловив, бо, проворна, встигла ізслизнути. Квіти на стелі й на стінах знахарчиної хати палахкотіли, як на квітнику, й кожна квітка нагадувала незвичайну зірку, а вишита квітками хата, безумовно, скидалась на галактичний простір, на космос,— саме десь у такому космосі й мав зараз пересуватись Хома Прищепа, линучи назустріч новим пригодам на чужині.
Я вийшов надвір і відразу відчув, що повітря якесь не таке, як завжди по ночах. Воно нагадувало непевну драглисту масу, яка не тільки пахла м’ятою, канупером, кропом, нічною красунею та кропивою, а й наче жило якимось особливим життям. І особливості цього життя найперше, мабуть, крились у тлумовиську найрізноманітніших звуків, якими був насичений довколишній простір. Кожен зі звуків чувся зосібна — з кущів півоній коло криниці, від погрібника, від хлівця, мало не з-під кожного куща картоплі на городі, від кущів смородини та малини, від кожного дерева в саду. Лунаючи зосібна й не втрачаючи своєї виразної індивідуальності, звуки в сукупності, звісно, творили не какофонію, а симфонію. І ця симфонія була живою, органічною — такою, як солов'їний хор чи хор ставкових жаб. Прислухавшись уважніше, я спромігся розрізнити, які інструменти нагадували ті звуки літньої ночі, котрі так виразно чулись, дивуючи мою уяву... Ось із хатнього причілку начебто по-басовому впевнено озивається старовинний народний інструмент бугай, посилаючи тремтливий звук непевної висоти. Від тину, де вишні стоять рядком, линуть теж звуки непевної висоти, ритмічні, мовби творені шкірою, натягненою на дерев’яний обруч, та ще бубонцями — такими срібними чи бронзовими кульками, завбільшки з горішок, а в ньому дірочки, а всередині дробинка, що піддзвонює. Ага, то химерний бубон! А від воріт струнні звуки внгойдуються тонесеньким разком у повітрі, навіваючи спогади про троїсті музики, і ті звуки нагадують якийсь смичковий інструмент басового регістру, чи не басоль, український, народний, старовинний. А від дерев’яного стовпця-рогача, па якому знахарка колись, очевидно, сушила горнята й гладущики, бандура ні-ні та й озветься, ні-ні та й заговорить гамованим, переривчастим речитативом. Під хлівцем, де зарості кропиви й лопухів, де чад чорнобилю й полину, таке вже ніжне та солодке голосіння струнне прокльовується, щип і щип хтось по струнах, чи не арфа божественна? А до неї — від дикої груші, посадженої на межі,— голос кобзи лине, і в неї, може, не так струни озиваються, як приструнки, пробуджувані плектром... Я ступив стежкою на город, і вже тут, на городі, від гарбузової поворозки, обтиканої лапатим слонячим листям, охрипло так, з кволим аітханням-вдихан- ням-видиханням озвалась надута шкіра чи то міхур надутий, нагадуючи козу, духовий народний інструмент. А від соняшників — дерев’яні малесенькі молоточки залопотіли, такі собі мініатюрні стукачки, лишенько, та це ж цимбали, самісінька старовина струпна озвалась своїми подвійними, потрійними та четвертинними струнами. З пахощів цибулі та часнику чомусь легесенько так ударили гуслі, пролунали по-лебединому геть-геть далеко їхні скрики. Від чубатої кукурудзи — звуки ну ж такого ніжного тембру, такого м’якого, наче хтось дме не так губами в дерев яну дудочку, як мрії свої вилускує в лоно духового інструмента, й не можна не вгадати флейту. Хай добро цій чудотворній ночі, яка тут, у Яблунівці, на початку щедрого подільського літа, раптом обернулася на оркестр, інструменти якого були поховані мало не під кожною зеленою рослиною, ховались мало не під кожним кущиком чи плодовим деревом. І ще мені з того плодючого бушовиська, з царства буяння і зела, вчулись голоси всяких дудочок, сопілочок та свистків, а також флейти-пікколо; а ще не дала забути про себе гуцульська ліщинова флояра, рідна посестра українських сопілок; не обійшлось також без органу, котрий заховався навіть не в садку, а за садком, де стелився отой моріжок, на якому Хома колись був зустрічався з кінними козаками; від постаменту, на якому в цю ніч сиділо хіба що проміння зірок та місяця, долинув звук, який народжувався начебто в нутрі паленої глини, і ця палена глина, либонь, мала творити такий музичний інструмент, як окарина.
