Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗

— Я просто хотів упевнитися,— сказав Аттікус. Суддя усміхнувся.

Рука Джема раптом стислась і пальці міцно обхопили поручні галереї. Він затамував подих. Я подивилася вниз, люди сиділи спокійно. Що за трагедію він тут розігрує, подумала. Діл сидить спокійно, преподобний Сайкс поряд з ним — теж.

— Ти чого? — запитала я пошепки, але Джем тільки сердито зашипів.

— Шериф,— вів далі Аттікус,— ви кажете, що дівчина була дуже побита. Як саме?

— Ну...

— Опишіть, Гек, які синці чи рани ви помітили?

— Ну, була побита голова, руки вище ліктів у синцях, але вже минуло хвилин тридцять...

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт посміхнувся.

— Вибачаюся, це вони мені сказали. У всякому разі, вона була добре розмальована, коли я туди прийшов, і під оком синець.

— Під яким?

Містер Тейт блимнув очима і обома руками пригладив волосся.

— Дайте подумати,— мовив він тихо і подивився на Аттікуса так, ніби хотів сказати: що за дитячі питання.

— Не пригадуєте? — запитав Аттікус.

Містер Тейт тицьнув пальцем у простір перед собою і сказав:

— Під лівим.

— Хвилинку, шериф,— зауважив Аттікус.— Ліве — це коли вона стоїть перед вами чи тоді, коли вона дивиться туди, куди й ви?

— О, тоді це праве око,— сказав містер Тейт.— Так воно і є, містер Фінч, праве. Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях...

Містер Тейт знову закліпав очима так, наче раптом щось зрозумів. Потім повернувся і глянув на Тома Робінсона. Том Робінсон інстинктивно підвів голову.

Аттікус теж, видно, щось відкрив для себе, він миттю скочив на ноги.

— Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали.

— Я сказав, що у неї було підбите праве око.

— Не те...

Аттікус підійшов до столу секретаря, схилився, дивлячись, як швидко бігала секретарська рука по паперу. Секретар перестав писати, перегорнув блокнот і прочитав:

«Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях».

Аттікус випростався і глянув на містера Тейта.

— То яка половина, Гек?

— Права половина, містер Фінч, але на ній, крім цих синців, були й інші, розказувати?

— Які ж то інші? — запитав Аттікус.

Поки містер Тейт відповідав, Аттікус повернувся, глянув на Тома Робінсона, немов кажучи — чого ж іще можна чекати?

— ...руки були в синцях і саднах, вона і шию мені показала. На горлі видно було сліди пальців...

— Навкруги горла? І ззаду на шиї?

— З усіх боків, містер Фінч.

— Кажете, з усіх боків?

— Так, сер, адже шия у неї тоненька — кожен обхопить...

— Будь ласка, шериф, відповідайте на запитання коротко — «так» або «ні»,— сухо мовив Аттікус, і містер Тейт замовк.

Аттікус сів і кивнув прокуророві, той кивнув судді, суддя кивнув містерові Тейту. Містер Тейт вайлувато підвівся і зійшов з підвищення.

Внизу люди завертіли головами, зачовгали ногами, матері возилися з немовлятами, кілька хлопчаків вибігли з залу. Негри позаду нас тихо перешіптувалися; Діл спитав преподобного Сайкса, в чому суть справи, але той відповів, що не знає. Поки що не було нічого цікавого: ніхто не кричав, юристи не сперечалися, все було просто, буденно, присутні, здається, були розчаровані. Аттікус тримався спокійно, добродушно, ніби йшлося про дріб’язкову власність. Він мав особливий хист вгамовувати бурхливі пристрасті, ось чому і справа про вчинене насильство трохи скидалася на суху проповідь. Я вже й забула про жахливі картини тієї ночі — напівсонні похмурі люди, запах хліва і горілчаного перегару, хриплий голос у темряві ночі: «Містер Фінч, вони вже пішли?» Наш страх розвіявся при світлі дня, тепер усе буде гаразд.

Присутні відчули себе так само невимушено, як суддя Тейлор,— усі, за винятком Джема. Він загадково посміхався і, оглянувшись навколо, сказав мені щось про прямі докази; хоче показати, що він багато знає, подумала я.

— Роберт Лі Юел! — голосно вигукнув секретар.

У відповідь на цей виклик із свого місця підвівся маленький чоловічок, схожий на бентамського півня, і гордо попрямував до крісла для свідків. У нього аж шия почервоніла, коли він почув своє ім’я. А коли повернувся, щоб дати присягу, ми побачили, що обличчя у нього теж червоне. І зовсім не схожий на свого тезку-генерала [4]. Над лобом стирчить жмутик ріденького, недавно помитого волосся; ніс тоненький, гострий і вилискує, а підборіддя майже нема — воно запало і злилося з худою зморшкуватою шиєю.

— ...хай допоможе мені Господь,— прокаркав він.

У кожному невеликому місті на зразок Мейкомба є свої юели. Ніякі економічні коливання не здатні вплинути на їхнє становище. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб — цих постійних супутників бруду і неохайності.

Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев’яні стіни були залатані рифленим залізом, дах викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. І все це лежить на чотирьох, різної величини, брилах піщаника. Замість вікон — отвори в стінах, улітку їх завішували брудною марлею, щоб не залітали мухи, які хмарами роїлися над мейкомбським звалищем.

Правда, мухам теж доводилося сутужно, бо Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич, яку потім розкладали і розвішували навколо халупи, так що можна було подумати, ніби тут гралася божевільна дитина: замість огорожі стирчало якесь ломаччя, палиці від швабр та інших знарядь, усе це прикрашено іржавими молотками, поламаними граблями, лопатами, сокирами і мотиками, прикріпленими до ломаччя колючим дротом. За цією барикадою ховалося запущене, брудне подвір’я. Чого тільки тут не було: уламки допотопного форда на підставках, поламане зуболікарське крісло, старезний холодильник і всякий дрібніший мотлох: подерті черевики, старі зіпсовані радіоприймачі, рами від картин, консервні бляшанки, і всюди старанно длубалися в землі худі руді кури.

Проте один куточок цього двору дивував жителів Мейкомба. Попід огорожею стояло шестеро облуплених емалевих відер, і в них яскравими червоними квітами майоріла герань, за якою доглядали так ретельно, ніби вона росла на подвір'ї міс Моді Аткінсон (якби міс Моді дозволила, щоб герань росла на її подвір’ї). Люди казали, що за квітами доглядала Мейєла Юел.

Ніхто до пуття не знав, скільки дітей було в цьому дворі. Одні казали — шестеро, другі — дев’ятеро; коли хто-небудь проходив мимо, у вікнах завжди з’являлося кілька замурзаних фізіономій. Правда, тут рідко хто ходив, хіба що на Різдво, коли церковна рада роздавала біднякам подарунки в кошиках, а мер Мейкомба просив нас трохи допомогти міському сміттяреві, і ми самі відносили на звалище ялинки та всілякий мотлох, що лишався після свята.

Торік на Різдво, коли Аттікус приїздив сюди, він і нас брав із собою. Від шосе повз звалище грунтова дорога вела до невеличкого негритянського селища, яке починалося ярдів за п’ятсот від садиби Юелів. Отже, від звалища до шосе можна було дістатися, даючи машині задній хід, або проїхати до кінця грунтової дороги і повернути назад. Майже всі обирали цей другий спосіб і розверталися в одному з негритянських дворів. У морозних грудневих сутінках їхні халупки здавалися чистенькі і затишні, з димарів піднімався блідо-блакитний димок, в кожній хатині топилося, і через напіввідчинені двері надвір падали від вогню янтарні відблиски. Повітря було сповнене приємними запахами: пахло смаженою куркою, беконом. Нам з Джемом навіть здалося, що звідкись повіяло запахом смаженої білки, а батько учув ще й опосума та кролика — видно, що Аттікус жив не тільки в місті. Проте всі ці аромати зникли, як тільки ми поминули дворище Юелів.