Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були два трупи: вони лежали біля входу до рубки, міцно зчепившись руками. Очевидно, коли корабель наскочив на скелі, його весь час заливало водою, бо була страшна буря, і весь екіпаж захлинувся, немов пішовши на дно. Крім собаки, на кораблі не було жодної живої істоти, і всі товари на ньому підмокли. Я бачив у трюмі якісь барила — не знаю, з вином чи з горілкою, але вони були такі великі, що я й не пробував дістати їх. Було там іще кілька скринь, мабуть, із тих, що належали матросам. Дві скрині я переправив на човен, навіть не відкриваючи.
Якби замість носової частини уціліла кормова, то я, напевне, повернувся б з неабиякими трофеями. Принаймні, коли судити по речах, знайдених у цих двох скринях, можна було припустити, що корабель віз дуже цінні товари. Мабуть, він ішов із Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати {54} в південній частині Америки, мимо берегів Бразілії до Гавани або взагалі до Мексіканської затоки, а звідти — до Іспанії. Безперечно, на ньому були великі багатства, але на той час вони нікому не знадобилися; що ж сталося з людьми, я тоді не знав.
Крім скринь, я взяв іще барильце з якимось спиртним напоєм. Барильце було невеличке, приблизно на двадцять галонів, але все-таки я витратив чимало зусиль, щоб перенести його в човен. У каюті я знайшов кілька мушкетів і фунтів з чотири пороху в роговій порохівниці; мушкети я залишив, а порох забрав. Я взяв також совок для вугілля та щипці, що були мені дуже потрібні, два мідні казанки, мідний кавник і жаровню. З усім цим вантажем та собакою я відчалив від корабля, бо починався вже приплив, і того ж дня о першій годині ночі вернувся на острів, знесилений до краю.
Я переночував у човні, а вранці вирішив перенести свою добич до нової печери, щоб не тягти її до себе в замок. Поснідавши, я вивантажив на берег усі привезені речі і докладно оглянув їх. Виявилось, що в барильці — ром, але, правду кажучи, не дуже гарний, зовсім не такий, як той, що був у нас у Бразілії. Зате в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: гарної роботи погрібець, повний пляшок якоїсь незвичайної форми з срібними затичками (в кожній пляшці було до трьох пінт дуже доброго лікеру); далі дві банки чудового варення, так щільно закупорених, що морська вода зовсім не пройшла всередину, інші дві такі самі банки вода попсувала. У тій же скрині лежало кілька дуже добрих сорочок, що були для мене вельми приємною знахідкою, з півтори дюжини білих полотняних носових хусток і стільки ж кольорових нашийних. Носовичкам я дуже зрадів, уявивши собі, як приємно буде в спеку обтирати спітніле обличчя тонким полотном. На споді скрині я знайшов три великі торби з грішми; всього в трьох торбах було тисяча сто срібних восьмериків, а в одній із них лежали загорнені в папір шість золотих дублонів {55} та кілька невеличких зливків золота, вагою, я думаю, приблизно в фунт.
У другій скрині був одяг, але не дуже гарної якості. Взагалі, судячи по знайдених у цій скрині речах, я гадаю, що вона належала корабельному канонірові: в ній було фунтів з два чудового пороху в трьох фляжках, мабуть, для мисливських рушниць. Можна сказати, що за цю поїздку я придбав дуже небагато корисних для мене речей. Гроші не мали для мене ніякої цінності. Це було непотрібне сміття, і все своє золото я залюбки віддав би-за три-чотири пари англійських черевиків та панчіх, яких я не носив уже кілька років. Правда, під час цієї поїздка я роздобув чотири пари черевиків: дві пари я зняв з двох мерців, яких знайшов на кораблі, а дві пари були в одній зі скринь. Певна річ, черевики прийшлися мені дуже до речі, але вони були не такі зручні й міцні, як англійсько взугтя: це були скоріше туфлі, ніж черевики. В другій скрині я знайшов ще п’ятдесят різних монет, але вже ие золотих. Очевидно, ця скриня була власністю бідного матроса, тоді як перша належала офіцерові.
Проте я переніс гроші в печеру і сховав, як раніше сховав ті, що знайшов на нашому кораблі. .Дуже шкода було, що я не міг заволодіти багатствами, які містилися в кормі загиблого корабля: напевне, я міг би навантажити ними човен кілька разів. А коли б мені пощастило вирватись звідси до Англії, гроші лежали б тут у сховку, і, вернувшись, я забрав би їх.
Перенісши на берег і сховавши всі привезеш речі, я вернувся до човна, відвів його попід берегом до старої гавані і витяг із води, а сам пішов прямо до свого старого житла, де було так само тихо й спокійно. Я знову зажив своїм колишнім мирним життям, помалу пораючи своє господарство. Але, як уже відомо читачеві, останні роки я був куди обачнішим, частіше розвідував обстановку і рідше виходив з дому. Я не боявся тільки східного боку острова, бо знав, що дикуни ніколи не висідають на цьому березі, і тому, вирушаючи туди, не вживав таких застережних заходів і не брав з собою стільки зброї, як ідучи в інший бік.
Отак прожив я майже два роки, але весь цей час у моїй бідній голові, створеній, як видно, так, щоб спричиняти мені тільки нещастя, ворушились усякі плани втечі з мого острова. Іноді я вирішав здійснити нову подорож до уламків загиблого корабля, хоч розум і говорив мені, що там не могло залишитись нічого, що виправдувало б ризик такої подорожі. Іноді я задумував інші подорожі, і я певен, що коли б у мене був такий баркас, як той, на якому я тікав із Сале, я відчайдушно пустився б у море, навіть не роздумуючи про те, куди мене занесе.
Усі обставини мого життя можуть правити за пересторогу для тих, кого торкнувся страшний бич роду людського, причина половини наших нещасть. Я маю на увазі незадоволення становищем, в яке поставили нас бог і природа. Не згадуючи вже про мій непослух батьківській волі — мій, так би мовити, первородний гріх, — я протягом наступних років ішов тим самим шляхом, який і довів мене до мого теперішнього сумного становища. Коли б доля, що так добре влаштувала мене плантатором у Бразілії, дала мені скромніші бажання і я задовольнився б повільним збільшенням свого добробуту, то за цей час — тобто за час, який мені довелось прожити на острові, — я став би, мабуть, одним із найзаможніших бразільських плантаторів. Я певен, що всякими поліпшеннями, які я вже запровадив за короткий термін свого господарювання і збирався запровадити згодом, я набув би тисяч сто мой-дорів. І нащо було мені кидати налагоджену справу, упоряджену плантацію, що кожен рік розросталась і давала все більший прибуток? Невже тільки для того, щоб податись у Гвінею по негрів, тоді як маючи терпець почекати доти, поки розплодилися б наші місцеві негри, я міг би купувати їх у работорговців, не рушаючи з місця? Це коштувало б, правда, дорожче, проте ради невеликої різниці в ціні не варто було наражатися на такий страшний ризик.
Але ризикувати, видно, доля молоді, а засуджувати її безумства — доля людей зрілого віку, навчених дорогою ціною власного досвіду. Так було і зі мною. Проте незадоволення своїм становищем так глибоко сиділо в мені, що я безперестанно вигадував нові плани втечі. Переходячи тепер до опису останнього часу мого перебування на острові, я вважаю за потрібне розповісти читачеві, в якій формі в мене вперше зродилась ця божевільна витівка і яких заходів я вжив, щоб здійснити її.
Отже, після поїздки до уламків корабля я вернувся до свого замку, поставив, як завжди, свій фрегат у безпечне місце й зажив по-старому. Правда, тепер у мене було більше добра, але через це я не став багатшим, бо гроші в моєму становищі були мені так само не потрібні, як і перуанським індіанцям до вторгнення в Перу іспанців {56}.
Якось уночі, в сезон березневих дощів, на двадцять четвертому році мого пустинницького життя, я лежав у гамаку, цілком здоровий, не пригнічений важкими думками; я чудово почував себе, але не міг склепити очей і па хвилинку.
Немае змоги та й потреби перелічувати всі думки, що, як вихор, мчали тієї ночі по великому шляху мозку — пам’яті. Перед моїм внутрішнім зором пройшло, так би мовити, в мініатюрі все моє життя до і після мого прибуття на острів. Згадуючи день за днем цю другу частину свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху та клопоту, в якому я опинився пізніше, коли побачив на піску слід людської ноги. Мабуть, ще й перед моїм відкриттям дикуни з’являлись у межах мого царства. Можливо, що й у перші роки мого життя на острові їх побувало тут кількасот чоловік. Але тоді я цього не знав, і ніщо не бентежило мене; я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоч через це вона не була, звичайно, меншою, але для мене її ніби не існувало. Ця думка навела мене на дальші повчальні міркування про безконечну доброту провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання. Ми проходимо свою життєву путь серед незліченних небезпек, картина яких, коли б нам судилось її бачити, збентежила б нашу душу і позбавила б нас мужності. А ми залишаємося спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків.
