Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству – підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися – марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском – кінець зв’язку.
На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.
Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.
– Тихо, тихо… – Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. – Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.
Так, – кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.
«Синочку… – написала. – До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті – далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»
Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.
– В Україні… лишився хтось? – ледь видушив.
«Чоловік. Донечка» – не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…
Обійняв ніжно.
– Можна звати вас «мама Марічка»?
Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика – горе. Ой, горе…
– Я зможу… до України вас вивезти.
Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»
– Усе гірке позаду. Присягаюся – повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?
Добре, добре – закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.
Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені – виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.
– Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.
Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна – Гвадалквівір.
Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.
– Який день тримається температура? – спитав.
– Третій, – сказала синьйора Агуеда.
– Терміново до лікарні, – лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. – Дивіться, які набряки…
Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.
Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.
– Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та і я…
Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила – тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…
Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.
– Терезі подзвони.
– Ні!
– Подзвони…
Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!
– А хто… та Тереза? – спитав Гоцик синьйора Дієго.
– Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…
Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.
– Подзвоніть! – їв очима горду хазяйку.
Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби – сховай!
Наступного дня синьйор Дієго на старенькому «фольксвагені» віз українських нелегалів до Севільї, до монастиря Конвенто-де-Санта-Паула, де служила Богові і людям старша сестра синьйори Агуеди Тереза.
Агуеда проводжала гостей зі сльозами на очах. Обійняла Марічку, допомогла їй розміститися на задньому сидінні автівки. Поклала поряд торбину із одягом – від себе відірвала, усього наскладала полонянці. Хрестила, шепотіла:
– Збережи добру жінку, Свята Діво Маріє!
До Гоцика підійшла, зміряла очима уважно.
– Тримай багатство подалі від людей, кабайєро. І матері своїй передай: гарного сина виховала. Спокій серцю.
Сухенька літня сестра Тереза зустріла «фольксваген» синьйора Дієго неподалік Хіральди, змахнула сльозу, перехрестилася.
– І сподіватися перестала, що Агуеда…
– Вона так сумує по тобі, – сказав синьйор Дієго, указав на українців. – Це… Марія. І син її. Нелегали з України. Добрі люди.
Тереза всілася на заднє сидіння поряд із Марічкою, гладила по волоссю, указувала шлях не до монастиря – до лікарні благодійної організації, що вона опікувалася нужденними. Пояснювала: уже попередила лікарів, на них чекають.
Біла двоповерхова будівля у старій частині Севільї здалеку більше нагадувала саме монастир. Гоцик допоміг Марічці вийти з автівки, вів через масивну кам’яну браму до просторого внутрішнього дворика зі статуєю Діви Марії у центрі. Тримав жінку за гарячу руку, рота не закривав, навіював:
– Тільки нічого не бійтеся, мамо Марічко. Я поруч буду. Ясно, що до палати мене не пустять, але ви знайте: я – тут. На сторожі. Отут ви точно одужаєте. Тут Бог. І лікарі.
Перший же лікар, що він вийшов до сестри Терези, Гоцика і синьйора Дієго з кабінету, де оглядали Марічку, викликав у Гоцика неприємне розчарування. Ісусик, мать його… Молоде-зелене, борідка ріденька, одежина благенька, очі дитячі. Певно, не беруть ніде, то він і прилаштувався бідах калічити.
– Ви – моліться, ми – лікуватимемо, – сказав спокійно.
– А можна… конкретніше, – наполіг Гоцик.
– Пієлонефрит – точно, виснаження – точно, кишкова інфекція – стовідсотково, бо гній з язика увесь час потрапляє всередину, інфікує… Нервова система розбалансована – абсолютно. Ну, і… відсутність язика… Рану ніколи нормально не обробляли. Можливо, доведеться її трохи почистити…
Гоцик слухав – мурахи не бігали, лють колотилася, очі затуляла.
– Але ж… Ви таке лікуєте? – бовдуром.
– Моліться! А ми лікуватимемо, – повторив Ісусик.
– Може, вам… гроші які треба… – Гоцик ніяк не вгамовувався, начеб мав ще щось зробити для Марічки.
– Можете лишити будь-яку суму в скрині для пожертв. Особисто я все маю… Для лікування.
Ісусик пішов, попередивши, що відвідувачі благодійною лікарнею не швендяють, тільки волонтери.
– Я волонтер, – запевнив Гоцик. Нашвидкуруч розпрощався з синьйором Дієго.
– Дякую вам за все… Блін, так ви мені тата нагадуєте. Тільки у вас вівці, а в нього свині…
Синьйор Дієго усміхнувся зажурено.
– Не оминай, як поряд будеш… Про здоров’я Марічки від Терези дізнаємося.
Тереза не тільки доправила Марічку до лікарні. Навідувалася щодня. Як бачила, що Гоцик падає від утоми – драїв підлогу, виносив какашки, немічних дідів годував із ложечки, носа від запахів не затуляв, тільки очі примружував недобре, ніби самі хітанос перед тими очима – хрестила хлопця, всаджувала на лаву під апельсином: перепочинь, підміню. Сиділа біля постелі Марічки, вказувала у відчинене вікно, крізь яке видно ту лаву.
