Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Помалу я так звик до того тваринного люду, що тисячі речей, які здавалися мені незвичайними й збуджували огиду, невдовзі вже стали виглядати в моїх очах, як щось цілком природне. Мабуть, усе в житті набуває забарвлення залежно від середовища, що нас оточує. Монтгомері й Моро були особистості занадто незвичні й глибоко індивідуальні, щоб я, дивлячись на них, міг зберегти своє усталене уявлення про людину. Та все ж коли я дивився на одне з тих бичачих створінь, що розвантажували човен, як воно важко ступало по заростях, я мимоволі запитував себе: чим же воно відрізняється від справжнього селянина, що плентає додому після цілоденної виснажливої праці? А коли я здибав жінку, скомпоновану з ведмедя й лисиці, створіння з хитрющим лицем, навдивовижу подібним до людського своїм лукавством, мені здалося, що я вже колись зустрічав її на вулиці якогось міста.
Вряди-годи моїм очам відкривалося щось чисто звіряче в цих істотах. Так, я бачив, як один потворний чоловік, що на вигляд був наче горбань-дикун, сидів навпочіпки біля входу до хижки. Раптом, випроставши руки, він потягнувся й став позіхати. І тут несподівано показалися гострі, як ножиці, зуби-різаки та міцні й блискучі, як ножі, ікла. Або таке: зустрівши на вузенькій стежці яку-небудь замотану в біле гнучку жіночу постать, я раптом із огидою помічав, що зіниці її схожі на щілинки. А коли я переводив погляд нижче, бачив закручений пазур, яким вона підтримувала свою нікчемну одежину. І, дивна річ, — ніяк я не міг цього збагнути — ці дивовижні створіння (я маю на увазі жіночу стать) в перші дні мого перебування на острові інстинктивно відчували свою потворність і тому більше навіть, ніж люди, дбали про пристойність та свою одежу.
XVI. Як тваринний люд скуштував крові
Моя письменницька невправність зраджує мене, і це видно з того, що я відхиляюся від провідного стрижня своєї розповіді. Коли я поснідав разом із Монтгомері, він повів мене по острову, щоб показати розщілину, крізь яку виходив дим, і той гарячий струмок, у воду якого забрів я минулого дня. Озброївшись батогами й зарядженими револьверами, ми йшли туди крізь густі зарості й раптом почули пронизливий кролячий виск. Ми зупинилися й стали прислухатися, та, нічого більше не почувши, пішли далі; невдовзі ми зовсім забули про це. Монтгомері звернув мою увагу на кількох маленьких рожевих істот із довгими задніми лапками, що підстрибом бігали поміж кущів. Монтгомері сказав мені, що цих істот Моро створив із нащадків тваринного люду. Він хотів розводити їх на м’ясо, та з того нічого не вийшло, бо вони мали звичай поїдати власне потомство. Я вже зустрічав кілька цих створінь — одне, коли втікав уночі від леопардо-людини, а друге — вчора, коли за мною гнався Моро. Зараз одне звірятко, втікаючи від нас, ненароком потрапило в яму від великого дерева, яке з корінням вирвав вітер. Воно не встигло звідтіля видряпатись, і ми його впіймали. Воно пищало й фиркало, мов кішка, дряпалося, відчайдушно било задніми лапками і намагалося вкусити, але зуби його були занадто слабенькі і могли хіба вщипнути, та й то не боляче. Було воно приємним маленьким створінням. Монтгомері до того ж запевняв, що воно ніколи не риє нір і, отже, не псує дерну і що воно чепурненьке у своїх звичках. Такі звірята, гадаю, могли б не без успіху замінити звичайних кроликів у англійських садибах-парках.
Простуючи далі, ми помітили оголений стовбур дерева, на якому довгими пасами було обдерто кору. Монтгомері звернув на це мою увагу.
- “Не обдирати пазурами Кори на Деревах — такий Закон”, - сказав він. — А чи багато з них його дотримуються!
Незабаром після цього, пригадую, здибали ми сатира і мавпо-людину. Втіленням знань Моро з античності був оцей сатир із цапиним виразом обличчя, яке скидалося на грубу подобу єврейського типу; в голосі його чулося гидке мекання, а нижні кінцівки були достоту, як у чорта. Коли ми проходили повз нього, він саме жував стручки якихось бобових плодів. Обидва створіння привітали Монтгомері.
— Добридень, — мовили разом, — тому Другому, що з батогом.
— Тепер є й Третій з батогом, — сказав Монтгомері, - затямте це добре.
— Хіба його не зробили? — запитала мавпо-людина. — Він сказав — він сказав, що його зробили.
Сатиро-людина з цікавістю глянула на мене.
— Третій з батогом, він плаче й тікає в море, у нього поблідле й худе обличчя.
— У нього є тонкий і довгий батіг, — зауважив Монтгомері.
— Вчора він був у крові й плакав, — сказав сатир. — У вас ніколи не йде кров, і ви не плачете. У Господаря ніколи не йде кров, він ніколи не плаче.
— Нікчемний волоцюго! — гукнув Монтгомері. — Начувайся, бо сам будеш у крові й плакатимеш!
— Він має п’ять пальців, він людина з п’ятьма пальцями, як і я, — не вгавала мавпо-людина.
— Ходімо, Прендіку, — сказав Монтгомері. Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.
Сатир і мавпо-людина стояли на місці, спостерігаючи за нами й обмінюючись якимись зауваженнями.
— Він зовсім не озивався, — сказав сатир. — А людина має голос.
— Вчора він просив у мене їсти, — сказала мавпо-людина. — Він не знав, де знайти.
Подальшої їхньої розмови вже не можна було розібрати, я почув тільки мекання сатира.
На зворотному шляху ми натрапили на мертвого кролика. Червоне тільце нещасної маленької тваринки було пошматоване, м’ясо об’їдене аж до кісток; та й хребет був обгризений.
Тут Монтгомері зупинився.
— Господи Боже! — вихопилося в нього. Він нагнувся й підняв кілька розрізнених хребців, щоб роздивитись їх зблизька. — Господи боже, — повторив він, — що це значить?
— Якесь із ваших м’ясоїдних пригадало свою давню звичку, — відказав я після невеликої паузи. — Цей хребет прокушено наскрізь.
Монтгомері стояв приголомшений, з блідим обличчям і перекошеною губою.
— Це мені не подобається, — промовив він стиха.
— Таке мені вже траплялося бачити, — сказав я, — у перший же день мого перебування на острові.
— Прокляття! Що саме бачили ви?
— Також кролика з відірваною головою.
— Того дня, коли ви прибули?
— Так, того дня. В гаю поза огорожею, тоді, коли я надвечір пішов по острову. Голова його була зовсім відірвана.
Монтгомері тихо присвиснув.
— До того ж у мене є деякі припущення, хто саме з ваших створінь ото накоїв. Щоправда, це лише підозра. Перед тим як натрапити на кролика, я бачив, як одне з ваших страховиськ хлебтало зі струмка воду.
— Хлебтало воду?
— Еге ж.
- “Не хлебтати Води — такий Закон”. Оце так вони дотримуються Закону, коли перед ними не стоїть Моро?
— Це була тварина, що гналася за мною.
— Саме так, — підтвердив Монтгомері, - це звичай всякого м’ясоїдного. Коли хижак скуштує крові, він п’є воду. А який він на вигляд? Чи змогли б ви його впізнати? — стоячи над мертвим кроликом, він озирався довкола; його очі вдивлялися в тіняву зеленої гущавини, в ці потаємні сховища й пастки лісу, що оточував нас із усіх боків. — Він уже скуштував крові, - додав Монтгомері.
Він витяг револьвер, перевірив у ньому набої і заховав його. Потім потер свою обвислу губу.
— Я думаю, що зміг би впізнати оту тварину. Я огрів її каменюкою. У неї на лобі мусив залишитися добрячий синяк.
— Але ж нам треба довести, що саме він убив кролика, — сказав Монтгомері. — Як я шкодую, що привіз їх сюди.
Я вже хотів рушати далі, та він, роздумуючи, усе стояв над цим пошматованим кроликом. Тоді я відійшов на таку відстань, що вже не видно було кролячого тільця.
— Ходімо! — гукнув я до Монтгомері. Скоро він отямився й підійшов до мене.
— Знаєте, — промовив він майже пошепки, — цим створінням було втовкмачено в голови, що вони не можуть їсти нічого живого. Коли ж хтось із них випадково скуштував крові…
Деякий час ми йшли мовчки.
— Як це могло статись? — сказав він сам до себе. А тоді, помовчавши, знову озвався: — Я таки вчинив безглуздя. Отой мій служник… Я показав йому, як білувати й смажити кролика. І даремно… Я бачив, як він облизував свої руки… Мені такого не траплялося бачити раніше. — І по новій паузі: — Ми мусимо покласти цьому край. Я повинен розповісти про все Моро.
