Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗

— Ти хочеш сказати, що я не зможу вийти?

Підліток розсміявся.

— Зможеш. У кінцевій точці маршруту.

А п’ять хвилин по тому автобус уже мчав темною сільською дорогою. Бекер повернувся до хлопця, що сидів позаду.

— Ця гарба коли-небудь зупиниться?

— Через кілька миль, — кивнув малий.

— А куди ми їдемо?

Несподівано панк радісно вишкірився.

— А ти що — не знаєш?

Бекер стенув плечима. Тоді панк почав істерично реготати.

— Оце так! Та все нормально — тобі сподобається.

РОЗДІЛ 50

Філ Картукян стояв за кілька ярдів від білого напису на підлозі.

Він знав, що точно не належить до тих, кому вхід дозволений. Картукян зиркнув на офіс Стретмора — там досі штори були запнуті. Хлопець бачив, як Сюзанна Флетчер пішла до туалету; отже, вона йому не заважатиме. Залишилася одна проблема — Ґейл. Він поглянув на блок № 3 і подумав, а чи не спостерігає за ним шифрувальник?

— Та пішов він у сраку, хай буде, що буде, — пробурмотів Картукян.

Під ногами ледь виднілися обриси люка, втопленого в підлогу. Картукян тримав у руці ключ, який щойно витягнув із чашки в лабораторії.

Ставши навколішки, він встромив ключ в отвір і повернув його. Унизу клацнула засувка. Потім інженер відкрутив зовнішній болт із «вушками» й повністю вивільнив люк. Іще раз поглянувши через плече й пересвідчившись, що поруч нікого немає, він присів і потягнув люк на себе. Люк був невеличкий, три на три фути, але важкий. Картукян мало не впав, коли нарешті висмикнув його з отвору.

В обличчя йому вдарив подув гарячого повітря з відчутним ядучим запахом фреону. Клуби пари, підсвіченої знизу червоним допоміжним освітленням, вирвалися з отвору угору. Далекий гул електрогенераторів перетворився тепер на гуркіт. Картукян підвівся й зазирнув в отвір люка, що скидався скоріше на браму до пекла, аніж на службовий вхід до комп’ютера. До майданчика під долівкою вела вузька драбинка, унизу виднілися сходи, а далі — нічого, бо все застували клуби червоного туману.

Ґреґ Ґейл стояв у блоці № 3 за поляроїдним склом і дивився, як Філ Картукян пішов униз по драбинці на підземні поверхи. У якусь мить Ґейлові здалося, наче голова молодого техніка відокремилася від його тіла і залишилася на підлозі шифрувального відділу. А потім повільно занурилася в клуби туману.

— Ти диви — сміливий вчинок, — промимрив Ґейл, здогадавшись, куди вирушив Картукян.

Вимкнути «Транскод» вручну було цілком логічним кроком при небезпеці інфікування комп’ютера вірусом. На жаль, це також найнадійніший спосіб зробити так, що за десять хвилин тут проходу не буде від спеціалістів із безпеки систем. Екстрені дії в аварійній ситуації відразу ж вмикали тривогу на головному комутаторі. А розслідування, влаштованого в шифрувальному відділі інженерами-системниками, Ґейл ні за що не міг собі дозволити. Тому він вийшов із блоку № 3 і рушив до люка.

Картукяна треба зупинити.

РОЗДІЛ 51

Джабба був схожий на гігантського пуголовка. Подібно мультиплікаційній істоті, на честь якої він дістав своє прізвисько, цей чоловік зовнішнім виглядом нагадував безволосу кулю.

Як незмінний ангел-хоронитель комп’ютерних систем АНБ Джабба поважно походжав від відділу до відділу, настроюючи, паяючи та підтверджуючи своє кредо, що профілактика — то найкращий засіб лікування. В епоху царювання Джабби жоден комп’ютер АНБ не вхопив інфекцію. І цей комп’ютерний гуру мав намір продовжувати в тому ж дусі, зберігаючи статус-кво.

Головним місцем базування Джабби було змонтоване на підвищенні автоматизоване робоче місце, з якого добре видно все підземне хазяйство АНБ — ультрасекретний банк інформації. Саме там вірус міг завдати найбільшої потенційної шкоди, і саме там Джабба проводив більшу частину свого робочого часу. Однак наразі він був на перерві й насолоджувався поїданням пирогів із сиром та шинкою в буфеті АНБ. Він було взявся за третій, коли задзвонив його стільниковий телефон.

— Кажіть, — мовив він, проковтнувши чергову порцію.

— Джаббо, — проспівав милий жіночий голосок. — Це Мідж.

— О, царице інформації! — вигукнув велетень. Він завжди відчував особливу симпатію до Мідж Мілкен. Вона була його слабкістю. Мідж — кмітлива та розумна, до того ж вона єдина жінка, яка коли-небудь загравала до нього. — Як там, у біса, твої справи?

— Нема на що скаржитися.

— Ти на місці? — поцікавився Джабба, витираючи рота.

— Еге ж.

— Хочеш, пригощу тебе пирогом?

— Та я б із радістю, хлопче, але мушу пильнувати товщину своєї дупи.

— Он воно як! — хихикнув Джабба. — Тоді давай я до тебе прийду. Хочеш?

— Ти ж такий хтивий та розбещений...

— Та ти навіть не уявляєш...

— Ловлю на слові, — перервала вона його. — Мені потрібна твоя порада.

Джабба відсьорбнув кока-коли.

— Кажи.

— Може, це й дрібниця, — почала Мідж, — але в моїй статистиці шифрувального відділу трапилася одна дивна штука. Я тут подумала, можливо, ти зможеш це хоч якось пояснити.

— А що там у тебе? — спитав Джабба і знову приклався до напою.

— Я маю звіт, згідно з яким виходить, що «Транскод» застряг із розшифруванням одного файла аж на вісімнадцять годин. І досі не може впоратися.

Від несподіванки Джабба аж кока-колу розхлюпав на свій дорогоцінний пиріг.

— Що?!

— Що почув. Маєш якісь думки?

Джабба турботливо витер пиріг серветкою.

— А що це за звіт?

— Звіт про виконану роботу. Базовий аналіз собівартості. — І Мідж швидко розповіла йому про знахідку Брінкергофа.

— А ви Стретмору дзвонили?

— Дзвонили. Він сказав, що в шифровідділі все гаразд. Сказав, що «Транскод» мчить вперед на всіх парах. І зазначив, що наші дані — хибні.

Джабба наморщив свого випуклого лоба.

— А в чім тоді проблема? Мабуть, то похибка у твоєму звіті.

Мідж не відповіла. Джабба зрозумів — чому. І нахмурився.

— Гадаєш, що у твоєму звіті похибки немає?

— Саме так. Правильна здогадка.

— Значить, ти думаєш, що Стретмор збрехав?

— Та ні, не зовсім так, — дипломатично ухилилася Мідж, знаючи, що ступила на тонкий лід. — Просто річ у тім, що моя статистика завжди була бездоганною. Тому тепер мені важливо вислухати ще чиюсь думку.

— Знаєш, — сказав Джабба, — мені не хочеться бути людиною, що повідомляє тобі неприємну новину, але твоя інформація, скоріш за все, палена.

— Ти так вважаєш?

— Ставлю на кін свою роботу. — Джабба вгризся в пиріг, відкусив добрячий шмат і додав, жуючи: — Найдовший час, впродовж якого файл примудрився вижити в «Транскоді», становить три години. Це включно з діагностикою, визначенням меж і таке інше. Єдине, що може затримати суперкомп’ютер на вісімнадцять годин, — це штука вірусного походження. І більше нічого.

— Вірусного походження?

— Так, щось на кшталт циклічної операції. Якась штука, що потрапила до процесорів, збила їх із пантелику і погнала по колу.

— Слухай, — обережно припустила вона. — Стретмор стирчить на роботі ось уже півтори доби. Може, він бореться з вірусом, як ти гадаєш?

Джабба розсміявся.

— Стретмор на роботі тридцять шість годин? Бідолашний вилупок! Мабуть, його дружина додому не пускає. Кажуть, вона збирається потурити його.

Мідж на мить замислилася. Вона також про це чула. І подумала — а може, вона від страху все перебільшує?

— Слухай-но, Мідж. — Джабба засопів і ще раз добряче приклався до пляшки з напоєм. — Якби до улюбленої іграшки Стретмора потрапив вірус, то він би викликав мене. Стретмор — кмітливий, але він нічого не тямить у вірусах. «Транс-код» — це все, що він має й у чому більш-менш розбирається. За першої ж ознаки біди він натиснув би на кнопку «Паніка», а в наших конкретних умовах це означає кнопку з написом «Джабба». — Він видобув із пирога довгу смужку буйволячого сиру моцарела і з насолодою всмоктав її. — До того ж вірус аж ніяк не може потрапити до «Транскоду». Ніяк. «Лабети» — це найкращий комплекс фільтрів, який я коли-небудь створював. Ніщо не проскочить крізь них. Ніщо.