В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (прочитать книгу .txt) 📗

— О, рятуйте, мамцю! — кличе дівчина з розпукою і падає на лаву.

— Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! — і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. — Царю ти небесний — чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то... вона... вона!! — і, не докінчивши, знову гірко заридала.

— Цить же, доньцю, цить же, — вспокоювала Мавра і піднімає дівчину догори. — Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.

— Я, Настка, Грицева суджена! — кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. — Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз прийде, а далі вмовк...

— Грицева наречена? — скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.

— Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в неділю, мамцю, наше весілля...

— Грицю! — скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. — - Сину!!! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь!! — Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу [33] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали...

Біжить стара Мавра під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, і туй-туй паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.

— Йому починено, його затроєно! — кричить в один голос до старої Маври. — Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва…

— Тетяна! — кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. — Ось що гріх, що гріх! — стогне і звільняє крок — далі вже не годна...

Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенісся...

Коло Грицевої хати — сум і повага.

Посхилялись старі ґазди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись, хрестяться і моляться...

Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, — заводила, — від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві...

І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заєдно розпачала — аж доки не ув'яла:

Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк.

Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур — він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболілої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати.

Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.

Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала — пригадав він собі.

Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках... Держачи отак, ґлядів в сивій ранішній імлі дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою — чому не осягнув її?..

Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.

Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.

Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.

Може ж, діждеться...

Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'яніє.

Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз — що се? Сину божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.

Так. То вона.

Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то — вона.

Ніхто не рушається.

Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, і обзивається напівспівуче: «В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополокала... цить, Мавро, — додає, прохаючи, — в вівторок, Мавро, — додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, — зілля я варила, а в середу рано... — нараз уриває... — цить, Мавро, — просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очима, — цить, я лихо убила... твоїм зіллям, Мавро, з-під «Білого каменя». А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! — і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокої утоми, голову аж низько назад — затулює очі… Всі закаменіли.

Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.

— Суко! — скричала нараз не своїм голосом. — Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! — і одним-одніським п'ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.

— Стій! — крикнула, що всі потрухліли. — Мене ось добий. Вона вже готова, а мене добий!

Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожне за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:

— Доню моя люба, одна в мене в світі — ти Гриця струїла?

Тетяна усміхається.

— Цить, Мавро, — шепче, підсуваючи високо чорні брови, — лихо в нім сховалося... цить! Вже ніде лиха не буде...

— Доню! — молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. — Ти? Скажи правду всім, ти? Як господу богу скажи...

Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як перше, судорожне за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:

Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..

Красна дівчина долі шукала — гей, гей, гей!..

Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати...

Мовчки... без словечка... повалилась Іваниха Дубиха додолу...

Поховали Гриця, розійшлися люди.

— Ходім, Мавро, — обізвався вже по всім старий Андронаті до своєї доньки. — Ходім між циган. Тепер ми тут знов старці...

— Ходім, тату, — каже Мавра твердо, як камінь, і подала старому довгий костур в руки. — Тут вже мій гріх скінчився.

І пішли.

Злегка лиш колишуться ті сосни і смереки, яких вони, ідучи не раз білою стежкою, мимохіть дотикались злегка, і колишеться лісовий шум в воздусі, успокоюючи порвані струни в душах, доки не вийшли з лісу; а коли його оставили, він згубився цілком, і над лісом схилилася ніч...

Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшли її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі — заєдно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. І — коби вже й зазоріло... А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її господу богу. Господь один її зцілить — скріпить. Господь один — а відтак нехай діється далі його божа воля...