Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
– Виклич мені таксі, бо я не знаю жодного номера, – тихо попросила Міла.
– Так, так, – махнув рукою він, дибаючи до виходу своїми непевними ногами.
Міла посиділа в кімнаті хвилин двадцять. Потім вирішила, що цього досить, щоб приїхало таксі. Вона вийшла в напівосвітлену кімнату, що повнилася гамором, гучною музикою й сп’янілими дрейфуючими тілами, та пішла шукати Ростика. Дешеве таксі до під’їзду буде їй від нього прощальним подарунком.
Вона знайшла його напівлежачого біля довговолосої блондинки, яка хихотіла від того, що він нашіптував їй на вушко, і вдавала, що не помічає його руки в себе на коліні.
– Ти викликав таксі? – із сумнівом і з прихованим болем запитала Міла.
Він неохоче повернув до неї голову, не відриваючи руки від коліна сусідки, і тоном професора, який звертається до причепливої дитини, відказав:
– Міло, ти – доросла твереза дівчина! Якось сама розберешся!
Вона й не пам’ятала, як знайшла свій піджак і сумку, як вийшла з будинку і як вирішила, у який бік іти.
Вона ішла й майже реально відчувала, як усе в ній рветься на шматки. Її чоловік дочекався кохання всього його життя, і тепер Мілі доведеться піти. Її мати прямо повідомила, що дома її не чекають. І, нарешті, її кохання, на жаль, не впало в цей пекельний вечір замертво до її ніг, звільнивши дівчину від свого важкого подиху – воно лише заразилося тяжким вірусом, від якого приречене гноїтися, мучитися, але жити. Жити, доки не виїсть із серця всі сили…
Її супроводжували мляві вогні не погаслих вікон, шум дороги та гавкіт бродячих собак. Вона не помічала, що її супроводжує іще хтось, аж поки двоє молодиків не обійшли її з обох боків.
– Давай сюди свою торбу, дитинко! Тільки без фокусів! – хижо пробасив хтось із них.
Міла подивилася порожнім поглядом, наче крізь них, ослабила пальці, і торба гепнулася на землю. Потім дівчина просто розвернулася й пішла собі далі.
Вона навіть не боялася. Їй не було чого втрачати. У цьому житті нічого матеріального в неї не залишилося. Тільки та тілесна оболонка, яка поволі віддалялася від остовпілих молодиків. Але з неї вже також не було ніякого зиску.
Певно, так вважав і водій «Лексуса», який мчав по вулиці на швидкості сто двадцять кілометрів за годину і навіть не встиг розгледіти, що ж він збив…
27
Зробивши кілька кроків, Міла відчула неймовірну легкість і дивну пустоту. Зник кудись її біль, зникли лещата на серці та дзвін у голові. Спочатку вона подумала, що й почуття всі зникли, але потім збагнула, що вони неначе трансформувалися у щось іншого рівня. Зникла тілесна обтяжливість тих почуттів, натомість з’явилося більше їх розуміння.
– Зачекай, не йди! – вигукнув хтось за її спиною.
Дівчина озирнулася й побачила натовп, що тісним колом обступив карету «швидкої допомоги». Хтось говорив із міліціонером, який щось записував, двоє чоловіків заштовхували до машини ноші з тілом, інші просто дивилися на це все. На фоні того пістрявого натовпу виділявся дивний тип, який, на Мілину думку, і звернувся до неї. Його білі сорочка та штани були б типовим літнім вбранням, якби він стояв на пляжі в приморському місті. Його зачіска могла б видатися звичайним вибриком метросексуала, якби не химерний білий капелюшок, який ні в які стилістичні ворота не ліз. Забагато «якби». А босі ноги на холодному асфальті взагалі заганяли в ступор.
– Ти хто такий? – запитала його Міла.
– Я – твій обліковець, – відповів той. Він стояв, посмикуючись, ніби розривався між бажанням підійти ближче та необхідністю повернутися до машини «швидкої». – І я благаю тебе повернутися! Ти ще не мусиш іти!
Міла прислухалася до себе.
– Я не мушу, – сказала вона. – Я хочу.
– Невже ти не бачиш, що ти ще маєш пожити? – благально скинув він руки, а на обличчі проступив розпач.
Він крутився туди-сюди, боячись проґавити «швидку» і в той же час намагаючись не дати Мілі піти. Їй навіть привиділося, що він зараз заплаче, але чомусь вона знала, що він плакати не може.
І вона вже не може. І це головне. Приклавши руку до серця в мовчазному вибаченні, Міла повільно відходила він нього.
– Залиш її мені! – промовив до білого схожий на нього босий чоловік, з таким же дивним капелюшком на голові, тільки все на ньому було сіре. – Так буде краще.
Він підійшов до Міли й пішов поруч із нею.
Якось непомітно на землю впав туман, огорнувши собою і будинки, і дорогу, і навіть саму темноту.
Дівчина ішла й роздивлялася свого супроводжувача, а він мовчки розглядав її.
– А ти теж обліковець? – нарешті запитала вона його.
– Я – ні. Мене звуть Сорой, я із сірих. І ти, між іншим, тепер також.
Міла глянула на себе. Вона була вдягнена в сіру пряму сукню по самі п’яти, яка нагадувала священицьку сутану. Піднявши руки до голови, вона намацала там щось легке й цупке. За логікою, це й був сірий капелюшок.
– Це символ того, що хтось є вищим за нас? – припустила Міла.
– Ні. Це наочна демонстрація того, що кожен із нас тут має тягар, який і тримає нас серед сірих. Це наша стеля, через нього ми не можемо піднятися вище.
– І тут тягарі! Де ж від них сховатися? – втомлено вигукнула вона. – І які ж у вас тягарі?
– Бачиш, сірі – це ті, хто прожили своє життя як люди, – почав роз’яснювати Сорой. – Але навіть позбавившись життя, вони не змогли облишити свої людські тягарі. Зазвичай це страх за когось із близьких, кого ми не можемо покинути, чия подальша доля видається нам непевною.
– Така собі фобія невизначеності? А в тебе також є своя фобія?
– Аякже, – зітхнув Сорой, – інакше я не був би сірим.
– А за кого ти переживаєш?
– Моя дружина досі спить із моєю фотографією під подушкою. А вже два роки минуло, як вона мене поховала.
Сорой зупинився й примусив Мілу озирнутися навкруги. Вони все ще були серед туману, але він уже видавався не аморфною завісою в повітрі, а відчутним і оформленим середовищем існування. І зусібіч оточені сірими, які зграями, парами чи поодинці сновигали туди-сюди, були зайняті собою й не звертали ні на кого уваги.
– А он той чоловік ліворуч, – продовжив Сорой, – не може заспокоїтися через свого третього сина, який покинув батьківський дім і так туди й не повернувся. А бачиш он там того діда? Він непокоїться за внука, якого, як він вважає, кинув у тому світі геть самого. Хоча він молодий, здоровий, цілеспрямований хлопчина, ще й при живих батьках…
Міла придивилася уважніше. Риси обличчя, очі та статура видалися їй знайомими.
Знав би Славко, що його дід тут застряг, то, може, мав би совість та облишив поводити себе, як загнаний тарган, який воює за свою сірникову коробку!
А Шрам, якби знав, що його батько чекає тут, поки він візьметься за розум, чи полишив би пливти за течією?
Раптом Мілу осінила думка:
– Може, я знайду тут і свою бабусю?
– Ні, не знайдеш. – Сорой похитав головою. – Навіть якщо вона зараз серед сірих, ти її не зможеш побачити. Принаймні на цьому рівні.
– А на інших рівнях? – вхопилася дівчина за те уточнення.
– Не знаю. Ніхто не знає, що чекає на вищому рівні. Так було, і так буде.
– І що ж ви робите? – намагалася докопатися Міла до суті її теперішньої іпостасі.
– Чекаємо звільнення, як ти висловилася, від своїх фобій. А поки що ми можемо робити лише дві речі: спостерігати й опікуватися білими.
– Ой, я бачила одного білого! Він назвався моїм обліковцем. А вони – це люди без тягарів? Бо той хлопець був якийсь інакший, не схожий на тебе.
– Так, білі – інакші. Білі – це ненароджені діти. Ті, яким не дали народитися. Вони не були ще сформованими людьми, вони ще не жили, тому не мають пам’яті і їм нема за кого турбуватися. Досягши потрібного рівня рівноваги, білі повертаються на землю. Цим вони відрізняються від сірих. Але вони також мають свої тягарі.
– А що ж їх може гнітити, коли вони ще й не пожили? – здивувалася Міла.
– Образа. Страх. Відчуття нікчемності та непотрібності. Усе це – їхні тягарі, від яких вони мусять звільнитися, перш ніж отримають другий шанс.
