Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Я тебе проведу, — сказав він.
— Який жах, уже чверть на восьму, — говорила Сахариса, вдягаючи пальто. — Чому ми мусимо стільки працювати?
— Тому що верстат ніколи не спить, — відповів Вільям.
Коли вони вийшли в тишу темної вулиці, він замислився, чи мав Правитель рацію щодо верстата. У верстаті таки було щось… примушуюче. Він був подібний до собаки, котрий не зводить із вас очей, доки ви його не нагодуєте. До потенційно небезпечного собаки. Собаки кусають людей, подумав Вільям. Але це — не новини. Це — жовтуха.
Сахариса дозволила провести себе до початку вулиці й зупинилась.
— Якщо тебе побачать зі мною, дідусь опиниться в незручному становищі, — сказала вона. — Я знаю, це смішно, але… сусіди, розумієш? І вся ця Гільдія…
— Я все розумію. Кхм.
Повітря між ними загусло — на мить, протягом якої вони дивились одне на одного.
— Не знаю, як би це сказати, — почав Вільям, знаючи, що рано чи пізно це має бути сказано. — Розумієш, ти, звісно, дуже приваблива дівчина, проте ти — не мого типу.
Вона обдарувала його найневиразнішим поглядом, який він тільки бачив, після чого сказала:
— Ти витратив на це повідомлення чимало слів, і мені слід тобі подякувати.
— Я просто подумав, що ми, ти і я, стільки часу проводимо разом…
— Та ні, я рада, що хтось із нас нарешті це сказав, — промовила вона. — Мабуть, на тобі, з твоїм умінням так гарно говорити, дівчата просто гронами виснуть? До завтрього.
Він дивився, як вона йшла до свого дому. За якийсь час у горішньому вікні засвітилася лампа.
Швидким бігом він повернувся до свого помешкання — достатньо пізно, щоб дістати Осудливий Погляд від пані Секретової, але не настільки пізно, щоб отримати відмову від їдальні; ті, хто запізнювався регулярно, мусили вечеряти за столом у кухні.
Сьогоднішня вечеря була добряче приправлена каррі. Одне з чудес столування у пані Секретової полягало в тому, що недоїдків завжди лишалося більше, ніж було подано харчів. Принаймні, з придатних до вжитку залишків обідів, сніданків та вечерь робилося набагато більше нових сніданків, вечерь та обідів (за рецептом «рагу плюс печеня плюс каррі»), ніж готувалося власне оригінальних страв, які й могли б дати всі ці залишки.
Схильність пані Секретової до каррі дещо дивувала, адже пані Секретова вважала інші частини світу категорією, лише трішечки пристойнішою за інтимні частини тіла. Втім, вона додавала підозрілий жовтий пилок такою крихітною ложечкою, ніби побоювалась, що хтось за столом зараз скине весь одяг і почне викидати які-небудь нетутешні коники. Головними ж інгредієнтами, схоже, були брюква, погано промиті родзини та рештки якоїсь холодної баранини. Хоча Вільям не пригадував, щоб вони будь-коли мали справжню баранину, неважливо, якої температури.
Для інших пожильців, утім, тут не було жодних проблем. Пані Секретова подавала справді великі порції, а вони були людьми, котрі оцінювали рівень кулінарної майстерності за кількістю того, що лежало на тарілці. Воно могло не мати надзвичайного смаку, зате ти йшов до ліжка з повним шлунком — що, в кінцевому рахунку, і важило.
Наразі за столом обговорювали новини дня. Підтримуючи свою роль людини, що підтримує багаття розмови, пан Борошнюк купив «Сенсації» та обидва випуски «Часу».
Всі зійшлися на тому, що новини в «Сенсаціях» значно цікавіші, хоча пані Секретова постановила, що теми про змій не повинні обговорюватись за столом, і газетам має бути заборонено спантеличувати ними достойних громадян. Утім, для задоволення туги по небачених далеких краях усім цілком вистачало і «жаб’ячих дощів» та тому подібного.
Жовтуха, думав Вільям, з ретельністю судмедексперта анатомуючи родзинку на своїй тарілці. Його високість таки мав рацію. Не новини, а жовтуха — розповідь про те, у що люди наперед готові повірити, бо думають, що вони про це знали завжди…
Патрицій, на загальну думку, був слизьким типом. Присутні за столом погодились, що всі там, нагорі, такі — принаймні, більшість із них. Пан Вітренко сказав, що в місті діється казна-що, і потрібні зміни. Пан Довгошахт сказав, що не береться відповідати за все місто, але торгівля дорогоцінними каменями останнім часом іде дуже жваво. Пан Вітренко сказав, що декому скрізь лафа. Пан Хилько висловив думку, що Варта не знайде і власну дупу, причому обома руками (зворот, через який йому ледь не довелося завершувати трапезу на кухні). Всі також дійшли згоди у тому, що Патрицій винен і йому слід піти. Головну страву завершили о 8.45, після чого було подано напіврозвалені сливи в рідкому соусі (пан Хилько, на знак мовчазної догани, отримав дещо меншу порцію).
Вільям поквапився піднятися до своєї кімнати. Він уже змирився з кухарськими здібностями пані Секретової, але полюбити її каву його могла б змусити хіба що радикальна хірургічна операція.
Він влігся на вузьке ліжко в темряві (пані Секретова надавала одну свічку на тиждень, а йому не дійшли руки прикупити ще) і спробував подумати.
Пан Підступп перетнув пустельну бальну залу. Його підбори лунко гриміли по дереву.
Позицію в колі свічок він зайняв з ледь помітним ваганням. Як зомбі, він завжди дещо нервувався поблизу відкритого вогню.
Він кашлянув.
— Так? — сказало крісло.
— Вони не знайшли собаку, — сказав пан Підступп. — Хоча, мушу зазначити, в усіх інших відношеннях вони зробили роботу якісно.
— Наскільки поганими будуть наслідки, якщо собаку знайде Варта?
— Наскільки я розумію, зазначений собака вже досить старий, — сказав пан Підступп в сяєво свічок. — Я проінструктував пана Шпильку не припиняти пошуків, але не думаю, що йому буде легко отримати доступ до громади собакоподібних.
— Але ж у місті є й перевертні, чи не так?
— Так, — рівно сказав пан Підступп. — Але вони не допоможуть. Їх не так багато, і сержант Ангва має у їхніх колах дуже високий статус. Вони не допоможуть чужим, бо вона про це неодмінно дізнається.
— І здасть їх Варті?
— Гадаю, вона чудово обійдеться і без Варти, — сказав Підступп.
— Можливо, той собака вже потрапив на стіл якогось гнома, — сказало крісло. Всі засміялись.
— Якщо справи підуть… не так, — сказало інше крісло, — хто відомий цим людям?
— Їм відомий я, — сказав пан Підступп. — Та я б не переймався. Ваймз завжди діє за правилами.
— Я завжди вважав його жорсткою й брутальною людиною, — сказало крісло.
— Саме так. І саме тому, що він теж себе таким вважає, він завжди діє за правилами. В будь-якому разі, збори Гільдій відбудуться вже завтра.
— Хто стане новим Патрицієм? — спитало крісло.
— Це стане предметом всебічного обговорення з виваженим урахуванням всіх без винятку точок зору, — сказав пан Підступп. Його голосом можна було змащувати годинники.
— Пане Підступп!
— Так?
— Із нами це не пройде. Патрицієм буде Нікчемський, чи не так?
— Пан Нікчемський, безумовно, користується повагою багатьох впливових громадян, — сказав адвокат.
— Чудово.
Продовження розмови повисло у затхлому повітрі.
Ніхто не сказав: «Чимало наймогутніших мешканців міста завдячують своїм становищем Правителеві Ветерані».
І ніхто не відповів: «Звичайно. Але для тих, хто любить владу, вдячність є товаром із дуже коротким терміном придатності. Ті, хто любить владу, воліють мати справу з об’єктивними обставинами. Вони ніколи не спробували б скинути Ветерані, але якщо він піде, вони діятимуть прагматично».
Ніхто не спитав: «Чи виступатиме хтось на захист Ветерані?».
Ніхто не відповів: «О, всі і кожен! Вони казатимуть: бідака… це все від перенапруження на службі… Вони твердитимуть: в тихому болоті чорти мешкають… Вони скажуть: авжеж… треба помістити його кудись, де він не завдасть шкоди собі чи іншим, чи не так? Вони запропонують: можливо, варто встановити йому невеличку статую? Вони визнають: ми повинні щонайменше закрити слідство проти нього — адже ми багато чим йому завдячуємо… Вони підсумують: ми повинні дивитись у майбутнє! І ось так, без зайвого галасу, й відбудуться зміни».
