Маґнат - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗
Отакі думки прийшли мені до голови. Якби зараз їх списав, ото вранці було би чому дивуватись. Таки правда, що вечір серце живить, а ранок — розум.
…Я прокинувся, коли вже розвиднилось. Боявся поворушитись, щоб не збудити сина. Отакі діти — поранять словами, а потім сплять невинним сном. Та мені більше боліло серце за його недолю. Не з добра пристав він до чужого роду. І я трохи винний у тому, бо махнув на нього рукою: як кривенький і до науки не має охоти, то нехай живе у батька-матері під боком. Але навіть так не вийшло — подалася дитина у прийми. Мене й не питали, бо я був у поході. Може, й добре, що не був мій Володимирко коло матері, бо могли б обоє згинути.
Завтра — похорон. Ся думка враз витіснила всі інші. Я заходився вставати. Щоб не застали мене в ліжку, бо сьогодні, певно, знадоблюсь. Післязавтра я вже не буду потрібний нікому. Якщо віддам гроші синові, то і йому стану не потрібен. І не вживуся я зі сватом: грубий се чоловік і несправедливий. Не раз бачачи, як я по обіді щось божественне читаю, стиха промовляв, так, аби я чув: «Треба діло робити, а не молитися!». Мав я надію купити маєтність та й доживати віку. Може, й син би перебрався до мене. А тепер такого жебрака навіть у монастир не візьмуть.
Я вмився, помолився і тихо вийшов. Син так і не прокинувся, хіба перевернувся на другий бік.
Якби хтось не знав, що діється, то подумав би, що в замку готуються до весілля, а не до похорону, прости мене, Боже. Скільки грошей на се піде, вкоротивши статки удови та сиріт. Немило мені було на те все дивитись, хоча й розумів, що Гербуртів обмовлять, як буде гірше, ніж в інших маґнатів. Я пішов до покою маршалка добромильського, але застав там боневицького, пана Томаша. Він приїхав учора й заступав зараз добромильського, який поїхав у Високий замок. Се мене втішило, бо той трактував мене згорда і був нарваним чоловіком.
— Я вже хотів послати за паном, — мовив пан Томаш. — Треба розказати, як все має бути завтра. Одіж для пана тут. Завтра зранку поможуть вам вбратися, і цирулик буде. Але ж пан виглядає хорим! То нічого, пана припудрять.
Ми вийшли, і він показав мені всю дорогу: звідки виходити й коли, за ким ступати, а далі махнув рукою, вказуючи, куди йти до костелу. Я лиш кивав, намагаючись запам’ятати, бо хотів, аби все було згідно зі звичаєм. Се не забрало багато часу. Наостанок маршалок сказав:
— Я чув, що до пана син приїхав. Певно, будете разом вертатись?
Я похитав головою.
— Нема мені куди вертатись. Син хоче, аби я віддав йому гроші, які ясновельможна заплатить…
— Які гроші?
В мене всередині наче щось обірвалось.
— А, оті гроші! Забув, скільки пану обіцяли заплатити.
— Вісімсот злотих.
— Ага. А чому пан мусить віддати гроші синові?
Я коротко пояснив, що село заберуть за борги і звідки ті борги взялися.
— Пощо пан має віддавати свої гроші? Їдьте, пане Северине, до Кракова, до його королівської мосці, тільки ліпше не казати, що ви з Добромиля, самі знаєте чому. Можна знайти місце управителя. Бог був милосердний, що не послав мені дітей! Не переживайте, пане Северине, ми вам поможемо. Слово шляхтича!
Пан Томаш потис мені руку і пішов, а я залишився на ґанку. Мені наче камінь спав з душі. Ніхто нині мене вже не буде чіпати, справи залагоджено. Хай Володимирко виспиться, а я тим часом подивлюся, як ладнають похорон ясновельможного. Вже прибирали катафалк. Навколо юрмилася челядь і цікаві гості. Я подумав, що сам маршалок мав би наглядати за такою поважною справою, бо ще вкрадуть срібні китиці чи кавалок чорного сукна. Далі я перейшов через велике подвір’я, де було вже віддавна тісно й гамірно, вийшов за браму. Місто змінилось. Всі кам’яниці на Ринку були теж прибрані в чорні стяги, ятки зачинені, а коло ратуші стояли купки добромильських міщан і все те роздивлялись. Завтра і вони вберуться в чорне. Чотири місяці жалоби вже всім набридли, і завтра все закінчиться нарешті. Не лише для мене, а й для них. Я подумав, що за сей час пережив і передумав стільки всього, що вмістилося б у не одне людське життя. Я пізнав себе, принаймні намагався се зробити. Раніше мені таке й на думку не спало. Тепер я просто сидів і дозволяв світу діяти на мене: спокушати, лякати, дивувати. Але чомусь мені здається, що я се робив не задля себе, а задля Яна Щасного Гербурта, щоб не бути при ньому бовваном, вбраним у його одежу, в якому всередині лише глина. Хіба я міг вчинити інакше? Адже я був при його смерті, тримав за руку, бачив дві істоти — темну і світлу — коло його смертного ложа. Людям байдуже, бовван я чи ні, а я нікому не розповім, що хотів бодай трохи підрости до ясновельможного, бо як же стати тоді його тінню? Маю надію, він колись дасть мені знак, чи добре я зробив, відганяючи усі чотири місяці смерть від нього, нагадуючи живим не лише його образ та подобу, а й тривожачи їх сумління. То на похороні буде мир і прощення, а перед тим мусить бути покута.
Дорога, якою мали везти завтра останки Яна Щасного, була позначена зеленим ялиновим гіллям, вистелена ним від воріт замку і аж до самого костелу. Я тримався її, не ступаючи по ній, бо не про мою честь її стелено. Мені було байдуже, що добромильські міщани дивляться на мене. Я навіть читав їхні думки: ніхто з них не хотів бути на моєму місці. Ні сьогодні, ні завтра, ні позавтра. Але і я також не хотів бути на їхньому місці, лиш на своєму, згідно з натурою і хистом. (АК: Відчувається, як глибоко вкоренився гуманізм в тогочасному шляхетстві. Не через літературу, а через спілкування на сеймиках, через дружню бесіду, під час подорожей ці думки, що кожне покоління повинно самостверджуватись, а кожна людина вдосконалюватись, врешті проникли в середовище освічених міщан. Пан Северин ще не годен подолати поділ на касти, тобто стани, але селяни чи міщани для нього вже не є людьми другого сорту.)
Зелена стежка врешті припровадила мене до дерев’яного костелу, за яким шуміла Вирва, наповнена талою водою. Сніг, наче стара шкіра, сповзав з гір і зникав у ріці. Сонце бризнуло мені у очі, вийшовши з-за хмари, я відвів погляд від гір і побачив, як на мій рукав сідає бджола. Певно, відкрили вулики, а може дика комашина вилетіла з дупла у лісі. Я знався на бджолах і бажав собі колись дожити віку при пасіці. Бджола вирішила перепочити на моєму рукаві, так ніби знала про мою прихильність до її племені. Не забули мене бджілоньки. То була вже немолода бджола, певно, не доживе до літа, однак ще встигне натрудитись. Я підставив руку сонцю, щоб комашина погрілась. Дивно, мабуть, се виглядало збоку. Коли йшов сюди, то євреї стояли коло божниці, як тоді, коли слово «смерть» перетворилось на муху. Чи й до моєї бджоли мають вони стосунок? Сподіваюсь, ні. Може, зараз пригадують ясновельможного, що хотів і собі Голема. Я тепер думаю, що для Яна Щасного ся глиняна лялька не значила стільки, скільки для гебрейської громади. Як дехто шукає філософський камінь, так ясновельможний хотів спробувати й собі оживити глину. Але Господь не допустив, аби се сталось. (АК: Цікавість Гербурта до історії з Големом могла мати філологічний відтінок: чи має слово матеріальну силу. Тобто чи може духовна енергія слова перейти у фізичну. Ми знаємо здебільшого технічні й мистецькі здобутки Відродження, забуваючи, що філологія у ті часи так само розвивалась бурхливо, співпрацюючи з різними науками. Якщо філологія зблизилась з математикою, то чому б їй не зблизитись з алхімією.)
Бджола почала перебирати лапками і повзти вгору по рукаві. Часом зупинялась, ніби вагалась. А я вже подумав, що вона хоче мені щось сказати на вухо… Нехай летить з Богом і шукає собі цвіту мати-й-мачухи та пролісків. Але бджола раптом затихла, перестала рухатись.
Двері до костелу були відчинені й був він порожній, прибраний всередині в чорне. Перед вівтарем стояв поміст, засланий чорним сукном, а по ліву руку — крісло для мене. Маршалок докладно описав мені, де я маю сидіти. По праву руку стояли лави для родини та найповажніших гостей. Мене раптом охопив страх від того, що я тут сам, і завтра буду сам, бо сина не пустять до костелу, місця всім не вистачить. Та хоч би й був, се не порятує мене від пустки, що заповнила по вінця мою душу. Як сірий болотний туман. І тхнуло тут вільгістю сирої землі, бо за стіною билась в пропасниці Вирва. Я не мав сили поворухнутись, ноги одеревіли, руки охопив холод. Се ж бджола помре від холоду, пощо я приніс її сюди?
