Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Всі підступають і підписують. Останній я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кінець мого прізвища.
Увели Йонаша. Зменшений, голова від тягару вгрузла між плечі. Руки здовшали й подібні на малпячі. На столі його присуд, а на присуді, ще горить свіжо "Дмитро Цо-кан".
Голова суду задає Йонашеві питання. Йонаш відповідає так, або ні. Він свідомий своїх вчинків, але до вини не признається. Він знає, що його присуд закінчений, але чує себе щасливим, що гине за ті ідеали, що подиктовані йому найвищою волею — батьківщиною.
Кінець. Проситься всіх встати. Читається присуд.
"Надзвичайна воєнна комісія для боротьби з протинародніми й протидержавними елементами, іменем Української Народньої Республіки, на свойому засіданні 10 січня, 1919 року по спільній нараді в справі Миколи Йонаша, уро
дженого (—), літ (—), жонатого, віроісповідання католицького, обвинуваченого народнім судом у поповненні черги злочинів проти народу й Республіки, що виявилися в безустанному сліпому переслідуванні нашого населення за мову, народність, перед війною, у масовому вішанні невинних селян при оголошенні війни, у шкідливій чинності проти народу від початку революції й у смерті вояка революційної армії, при виконуванні ним службових обовязків. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на території бувшої Австро-угорської монархії від року (—) кодекс воєнний, параграф (—), уступ а, б, в; — надзвичайна воєнна комісія абсолютною більшістю голосів постановляє лісничого Миколу Йонаша покарати карою смерті через повішення.
Присуд має бути виконаний дня 11 січня, б. р. до години дванадцятої.
Підписали — голова, писар і члени.
Моє прізвище згучно пронеслося серед тиші. Йонаш байдужий. Після голова питає, що хоче ще сказати засуджений… Нічого.
— Яке маєте останнє бажання?
— Повідомити родину й віддати їй мої рештки.
— Родину вже повідомлено. Відвести!
Покидаючи будинок нотарського уряду, мені доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем покладається на мою особисту відповідальність, яко коменданта Ясіня. Начальник варти підлягає моїм наказам. Приймаю до відома, роблю відповідні розпорядження й зовсім знесилений вертаюся на своє помешкання.
21
Здивувався, що в кімнаті моїй світиться. Входжу й застаю Кіті!
— Панно Йонашівно! — викрикнув я. — Яким чином? Хто вас сюди впустив?
Кіті спокійно, зігнута, у чорному, сидить на канапі в куті. Їй холодно й невигідно. Обличчя її не бачу. Чорна сіточка крепу заслонила його. У кімнаті півтемно й холодно. Підходжу до лямпи, збільшую світло й сідаю за бюрком. Кіті поволі зводиться та й іде до мене. її рівна струнка постать зупинилася в віддалі двох кроків від бюрка.
— Пане Цокан! — сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в голові гарячий туман. Не знаходжу слів, хоч розумію, що щось мушу сказати.
— Хто мене сюди впустив, питаєте? — починає Кіті. її голос зовсім слабий, зневірений. Говорить через силу. — Хм… Хто мене сюди впустив? А я знаю… Ніхто. Хо-хо-хо! Боже мій! У мене немає сили й як дозволите, сяду.
Я зірвався й швидко підставив їй стілець.
— Вибачте мені, дуже прошу. Я такий розтрачений і грубий.
Кіті одразу опустилася на стілець. Подумавши, каже;
— Маєте багато праці. Ви перетомлений. Потребуєте відпочинку… Мама моє лишилася сама дома. Вона тепер зовсім вже не говорить. Бувало, ви ж знаєте. Кіті те, Кіті це. Ти, Кіті, не так робиш… Ти, Кіті, не шануєшся. А тепер уже мовчить. Боже мій! Вона така бідна, така бідна… і гарна вона. Голова зовсім, зовсім посивіла. Це тому, що була чорна… Це тому… Вона була така ж чорна, як я, а ви ж знаєте. Чорні люди дуже скоро сивіють.
— Ах, пане Цокан! — говорить Кіті дальше. — Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас — думаю: вижене. Не йди, Кіті. Знаєш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я піду? До вас не йди, туди не йди… Ну, куди ж я піду? Зайшла, сіла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висуває. Не бійтеся, кажу. Нічого в вашого пана не вкраду. Не бійтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стіл. Скільки на ньому паперів. І пригадала ваші оповідання… Пригадала всі ваші слова. Ах, які то були слова! Скільки їх було! Памятаю кожне, чітко й виразно. І ще б не памятати. Що ж маю тоді памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дідок у хаті на лаві сидить, кашляє й курить люльку. Він дуже приємна людина. Сивий, маленький. Як говорить, стоїть. Ноги під ним тремтять, але сісти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Після сталося в нас нещастя. Ви ж знаєте. Думаю, піду до Дмитра. Вийшла та й іду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кілька ночей зовсім не спала. Встане, ходить, думає. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидвоє цілу ніч, цілу довгу зимову ніч. Мама часом починає дивно співати й я страшно за неї боюся. Все ж може статися. Що, ні? Одного разу взяла ваше писання. Знаєте? Те, що з італійського фронту. Мамусю. Послухай. Сіла й читаю їй. Бідненька слухає, слухає. — То ж ти, Кіті, не читаєш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папір. Ти щось видумуєш. А сльози в неї біжать. А я кажу: — "Ні, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простір і там далеко, далеко горять літери. Ти їх не бачиш?" — "Ні! — каже мама. — Я їх зовсім не бачу". — "Хіба ти, кричу, не бачиш, що он написано — Далека Кіті! Боже мій, Боже мій! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кіті, Кіті, Кіті! Скрізь Кіті. І нащо ви дали мені таке імя? Завжди буду скаржитися на вас. Мені тепер здається, що цілий світ тільки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю. Знаєте так часом страшно люблю… От, іноді приходить думка: нащо ти живеш? Чи не ліпше було б покінчити? Ліпше. Бо ж нащо живеш? Хіба я знаю нащо? Що з того, що маєш голову, очі, думаєш і дивишся на білий сніг. Що дійсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж тоді залишиться, як я загину? Нічого ж тоді не залишиться. Боже, то ж тоді нічого не залишиться, що ні? Мені стане шкода й знов живу. Живу й живу. Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я…. уявіть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого їсти. Мама хоче їсти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два дні не їсть, то напевне хоче їсти. Пішла в ліс, думала щось застрілю. Нам, слава Богу, українці залишили одну стрільбу. Взяла її і пішла в гори. Йду й думаю. Сніг такий білий, смереки такі зелені. Вигнала зайчика й мала стріляти. Ні, думаю. Хай він собі біжить. Хай біжить. Не стрілила й так мені зробилося приємно, що почала бігти й після обняла смереку, довго горнулася до неї й довго з нею плакала. Боже мій! А я й не знала, що смереки бувають такі ніжні, такі чулі. І після того, як його вмерти?! Хіба ж можна після того вмерти? Ну, скажіть ви! Ах, ви! ви!… Дмит…
Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидів, мов камінь. Слухав її щебіт, що летів до мене з якоїсь прірви наповненої болями й страданиями, залитої клекочучими й пекучими сльозами. Сидів нерухомо й тупо дивився на протягнуті руки. Вони довго держалися в повітрі, а після почали тремтіти й поволі опустилися. Кіті схилила голову й мовчала. Настала мертва тиша. По часі Кіті підводиться й, байдуже говорить:
— Ну, я піду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночі. Це ж ніч. Дійсно це ніч. Смішно так. Чому ніч, а не день. Треба йти. Все ж таки треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його знає. Прокинулася, шукає мене. коло себе й гукає. Ми тепер спимо на одній постільці. Вона така маленька й зовсім мені не заважає. Тепер вона прокинеться й гукатиме: — Кіті! Кіті! А Кіті зовсім нема. Вона Бог зна де вештається полночах. Вона пійшла до вояка в кімнату, сіла перед ним і плаче. А вояк сидить німий і твердий, як справжній Ганібал, як Наполеон, як… Що йому до плачучої дівчини. Він боїться її, боїться до неї доторкнутися, бо він думи злі носить про неї. Він думає, що хочу очарувати його й просити за осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Ні, я не прийшла за нього просити. Я не прийшла чарувати. Очаровані й божевільні не чарують і не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганібалем, перед Наполеоном. Прийшла й принесла йому наболілу душу. Ах, нащо йому моя наболіла душа? Нащо вона взагалі, та душа?!
