Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
пам'ятку, та батьківської слави пильнуй — піднеси, а не понизь». Нехай царствує покійниця!
Так ото, бувало, як висидимо до вечора, то так бувало радісно подумаєш: «Ну, це ми один день панові гетьманові причинили». А ніч простережеш, світ побачиш і тішишся: ну, ще до Нового року одним днем ближче стало. Хоч ніби й не наша то заслуга, що ляхи не приступають, а все радість, що війську нашому по-лекша. Бо пан гетьман, прочувши, що вже військо польське наступає, виступили спішно,
7 Себто в 1638.
а полки — котрі прийшли, а котрі тільки-що прибували.
Так ми раділи, як на святах,— хоч як було нам гірко. Гарячої страви й не нюхали. Огня запалити не можна було. Декому й пальці по-задубіли, й носи та вуха попропадали. Гризли сухарці та снігом закушували. Завівало нас сніжком не раз добре, а гріла нас, вибачайте за слово, тільки кузка козацька. Тій було добре! Як не стерегли, то спали в повалку, не розбираючись, в чім було.
У нашого отамана була в торбі сорочка біла. І помітили ми, що він кожного дня, як устане зо сну, все достане її з торби, погляне, погляне, в руках повертить, та й назад положить. Ото й міркували, що отаманове серце ще ворога не чує, не каже білу сорочку на смерть убирати — то й нам було спокійніше: либонь, сьогодні ще ляхів не буде.
«Диви,— кажу я Терешкові,— ще ми на вулиці з дівчатами погуляємо».
А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п'ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак — куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля оце саме у мясоїд. Ех, хороша була дівчина, боже мій! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.
Так ото минуло чотири дні. Прийшли Ма-ланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:
«Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить».
«Можна тепер і до обозу,— Корній жартує,— кулешику гаряченького похлебтати...»
«Ну, це діло інше! Як не звелить гетьман, посидимо тут і до Петрівок,— Гаврило відказує.— А тільки тепер щоб і поткнулися ляхи, то до гетьмана на Новий Рік не доступлять...»
Так гомонимо, а отаман як кишне, щоб мовчати. Затихли, нічичирк — на нього дивимось. Просиділи так довгенько.
«Тягни»,— як не скрикне раптом.
А в нас такий знак був, як вороги наступатимуть: був мотузок від шанців до шанців, і треба було тягнути доки стане,— добіжить, значить, до діри колодка, що до мотузка прив'язана, а тоді почнуть звідти назад тягнути: значить, уже покмігили там, і далі знак подадуть.
Як отаман крикнув, ми всі так на рівні ноги й посхопились. От тобі й Новий Рік!
Гаврило тягне, котрі ближче — помагають. Став мотуз, потім назад потягнули.
Ну, тепер піде тривога по цілому полку, по цілому війську... Тільки щоб не дурно!
Посідали, слухаємо: справді, тупотять коні, підковані, багато. А не видно було нічого — стемніло, та й мрака стала осідати.
«На закруті! — отаман каже. Потім підвівся: — Ну, браття,— каже,— прийшов наш час! За батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за ввесь народ наш хрещений український, як годиться чоловікові лицарському, постояти і голову положити чесно і непостидно!.. Прощайтеся, пани браття, не поминайте лихом. Хто жив останеться, нехай пом’яне нас тут усіх: Степана, Гаврила, Оста-на, Корнія, Терешка, Івана, Дмитра, Грицька, Прокопа, Івана, і мене, грішного Каленика... А не буде з нас кому пом'янути — не журіться, має нас Господь Бог у пам'яті всіх...»
Так гомонить. Думаю — от коли язика старому розв’язало. Ну, прийшов нам край. Потім почоломкався він з сусідом, і ми за ним. Я з Терешком зачав говорити: «Поклони...» — та й не договорив, голос йому увірвався. Ну, та я й так знав, кому поклонитися.
Притихли ми, як мертві. Хто молитву читає, а гадки — так одна другу попереджає: що колись бачив, думав, так все в один мент перед очима стало. А військо зближається, чути, як гомонять, як зброя на котрімось задзвонить або підкова в камінь удариться. От уже й виходять з-за горбка.
«Стріляй»,— каже отаман і стрілив перший. Ми за ним. Як не зчиниться там метушня. Летять до нас.
«Набивай». Набиваємо, а ляхи от-от надлітають. Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!
«Стріляй»,— каже. Стріляємо просто, як у копу сіна. Коні сторчака стають, падають. Крик, прокльони.
«Приймай!»
Ми з-за шанців на них, у списи. Коні летять на нас, на списи наші. Та що, нас жменька, а їх ціла хоругов!
Налетів кінь на мій спис, піднявся сторчака, а з другого боку другий — оперезало мене раз і другий, та й зостався я в шанцях.
Було нашої сотні чотириста тридцять два. А вернулося додому без двох тридцять.
Та панові гетьманові сповнили, що обіцяли: до самих Водохрищ ляхи з нашим полком вовтузились. За те мав гетьман час, чим їх прийняти — добре прийняв.
Постояли за батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за весь наш народ хрещений український, як покійничок отаман перед смертю казав.
Так і не вгадав, коли білу сорочку на себе взяти!..
Ніщо не гине навіки, окрім марного.
Усілякі запроданці й лакузи розтерзували творчу спадщину Михайла Груиіевського плугами наклепів і злоби, а його ім'я випікали вогнем з пам'яті народу. А він — воскрес і освітив своїм могутнім талантом нашу непросту дорогу, розповівши усьому світові, що ми, українці,— не населення, а народ.
Внесок Грушевського у скарбницю науки був відзначений званням академіка Української академії наук і навіть Академії союзної. Але, не дивлячись на це, офі-ційна історична наука вбачала в ньому свого найбільшого ворога й ще в недавні часи називала не інакше як «зубром українського буржуазного націоналізму».
Сьогодні багато людей зачитуються книгами М. Грушевського як духовними молитовниками нації. І якщо материк Грушевського-історика ми почали вже потроху освоювати, то глибину творів Грушевського-беле-триста нам ще треба належно відкрити і належно поцінувати.
Грушевський прожив досить довге життя: народився невдовзі після скасування кріпацтва, а помер уже в часи соціалістичного будівництва. Його батько був інспектором народних училищ, а служив (тоді не казали «працював» — «служив»!) на Північному Кавказі.
Михайло одержав чудову освіту. Спочатку зразково скінчив першу тифліську (по-теперішньому, тбіліську) класичну гімназію. Перебуваючи в Грузії, він ще з юнацьких років відчув жадібний потяг до далекої своєї батьківщини, до її пісень та минувшини. Тож університетську освіту вже здобув у рідному Києві, на історико-філологічному факультеті, у визначного українського історика Володимира Антоновича.
Свою дисертацію («Барське староство») Михайло Грушевський захищав у великому університетському залі. Опонувати, тобто критикувати твір дисертанта, мав сам Антонович. Однак на захисті останній мовив приблизно так: «Ми з вами разом працювали, разом
шукали наукової правди. Коли помилялися, то теж разом. Ми з вами — люди одних поглядів, одних наукових висновків, то й опонувати вам я по самій суті справи не можу».
На той час у Львівському університеті цісарським указом (Галичина належала тоді до Австро-Угорської монархії) засновано було кафедру української історії. За найд ост ойнішого викладача міг бути з усіх тодішніх українських істориків лише єдиний Володимир Антонович, але він, пославшись на свій похилий вік, порадив запросити на викладання свого найкращого учня Михайла Груше вського.
Протягом семи семестрів молодий учений начитував загальний курс історії України, цей курс згодом ліг в основу тієї історії України, над якою він працював усе життя і яку вважав справою честі всього свого покоління.
До Груше вського історики починали виклад свого предмета з найдавнішого періоду, розповідали про розселення слов янських племен, формування Київської держави, а тоді раптом переходили до князівства Воло-димирського, Московського і далі читали вже саме історію Московської держави, лише де-не-де додаючи окремі епізоди з історії української — про Данила Галицького, унію, Богдана Хмельницького. Грушевський показав, що в основі цього підходу лежить лише генеалогія московської династії, тобто історія царського роду...
