Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
- Окремою сторінкою є Ваша діяльність як депутата обласної і міської рад. Цілком зрозуміло, що на Волині найбільший інтелектуальний та економічний потенціал у Луцьку. У віддалених районах труднощі та проблеми, звичайно, менші-від опору старої влади до загрози для життя.
- Ну чого ж, адже й у вашу машину свого часу стріляли.
- Саме луцька міська рада першою підняла національний прапор. Що лишилося в пам’яті?
- У пам’яті лишилося тільки одне: якби не ми, я маю на увазі депутатів демократичного табору, прапор ще довго не висів би. Рішення приймалося дуже важко, люди штурмували засідання сесії... Перший раз проголосували проти. Ви пам'ятаєте, яке було перше рішення? Комуністи вельми старались: давайте тільки на замку Любарта повісимо. Повісили на замку. До речі, у Львові на Високому замку висить гарний прапор, одразу відчуваєш, що заїжджаєш в українське місто. А в нас є рішення луцької міської ради, його, до речі, не скасовано, але з чийогось бажання воно не виконується. А гарний великий український прапор виглядав би не менш велично, аніж на Високому замку у Львові. Отже, перший прапор повісили там. А коли вже Суми прийняли рішення про підняття, оттоді вже й у нас терпець увірвався: то Суми, схід, люди добрі, робіть щось, Антоне Федоровичу Кривицький! Перша сесія в першому складі відмовилась... Алев перерві я вийшов до людей і сказав, що зараз вийде мер, поговоріть з ним, будь ласка, і вийде І.П.Ліповський, депутат обласної ради, перший секретар міському - від них залежить, піднімуть вони прапор, приймуть рішення чи ні. Це зараз воно здається, мовляв, ну що там прапор підняти... А тоді то було все: це факт, це застовбити, що тут радянській владі вже практично кінець, що вже починається українська влада, хоч тоді ще, власне кажучи, був Радянський Союз. А людей, треба сказати, багато було при вході, а серед них і чоловіки, які пройшли УПА. Серйозна була розмова, конкретна.
Будинок культури, де відбувалась сесія, повністю оточили маніфестанти... Врешті-решт рішення прийняли. І вже депутати на чолі з Богданом Самохваленком винесли Антона Федоровича з залу на руках як національного героя і почали його підкидати перед народом. Але, повірте мені, як тільки це відбулося, ми перші прийшли до
А.Ф.Кривицького і сказали: давайте ми зробимо прапор. Я, Віктор Федосюк, Іван Лисак і ще декілька хлопців, десь четверо чи п’ятеро, ми приходимо в міськвиконком, а там нікого нема. Самі взяли дриль, самі дістали зварювальний апарат, самі витягли наверх, пробили в дахові дірку, приварили цей флагшток. Розумієте, це все зробили ми, самі депутати, жодні служби не доклали жодних зусиль. В.Федосюк усе це робив - він зварювальними роботами займався. Ось такі моменти. І наступного дня ми піднімали прапор, тому що люди тоді зійшлися.
- Аналогічні складності в обласній раді. Я пам’ятаю такий факт. Досить реакційну роль займав депутат обласної ради генерал Юдін. П.Вінцукевич написав фейлетон, уякому російською мовою йшлося, цитую дослівно: “... якщо вам не подобається ця Україна, забирайтеся з неї геть ”.
- Він забрався врешті-решт. Але дивізію розграбував капітально.
- Дуже важко було “придертися ” до цієї публікації в “Народній трибуні” та звинуватити видання у націоналізмі, бо писав за національністю білорус, написав російською мовою за український народ. Я добре пам’ятаю, як генерал Юдін, аж зеленіючи, тупав ногами, стоячи за трибуною обласної ради: “Гаспадин Карсак!”. Я думаю, що не один і не два такі конфлікти доводилося мати в обласній раді з генералом Юдіним і подібними до нього громадянами, які входили в депутатський корпус.
- По-перше, Ви знаете: якщо міська рада хоч і важко, але прийняла рішення, то обласна рада так і не змогла цього зробити. Демократів в області хіба п’ята частина, чи яка. Власне кажучи, ми були в блокаді. Мова така: прийме Київ - приймемо і ми. Доходило до того, що приймали звернення, щоб Верховна Рада ухвалила відповідне рішення. І дійсно з Юдіним і подібними траплялися жорсткі сутички. Були гострі моменти в особистих розмовах, погрози в наш бік, хоча й з наших вуст теж інколи вони лунали, ми теж бралися за грудки... Від рукопашних боїв Бог милував, але деякі моменти були. Особливо після путчу.
Не забудеться 22 серпня, коли в Луцьку демонтували пам’ятник Леніну, тоді ж посвятили перший національний прапор. Сила-силенна людей прийшла після того, як повалили вождя “до штанів”. Його не можна було стягнути краном, кран просто збивав стрілою - це ж 150 тонн ваги. Усі крани поховали від нас. Але ми все-таки знайшли техніку. Деякі люди не орієнтувалися в тому, що відбувається. Навіть дехто з наших демократів прибігав до мене і казав, що там плити поб’ються. Я їм на те: “Особисто вам заплачу за ці плити побиті, хлопці, вам плит шкода чи вам Леніна шкода, кажіть правду”.
Прийшли ми до обласної Ради, заблокували рух транспорту... Чимало людей тоді зібралося. А ми піднялися на верхній поверх, ще Руслан Тимощук та декілька хлопців з охорони, які стояли біля пам’ятника “вождя”, і самі повісили національний прапор. Але яке було наше подивування, коли невдовзі прапор з флагштоку зник, а з’явилося на приміщенні два прапори-синьо-жовтий і червоно-синій прапор Радянської України. М.Парасунько, казали, спрацював. Та через декілька днів, як ми поїхали в Київ, Верховна Рада прийняла нову символіку. Я кажу, шо жодного прапора сама влада добровільно не піднімала на Волині. То все робили ті, хто послідовно відстоював нашу незалежність.
- Багато самовідданих і мужніх людей робили оксамитову революцію на Волині. А Вам особисто з ким найбільше доводилося іти, працювати?
- На мою думку, найбільш активну участь брали в ті часи Михайло Тиский, Олександр Гудима, покійний Олександр Юрченко, Євген Шимонович, Мелетій Семенюк, Микола Коц, Іван Писак, Микола Кумановський з дружиною, Зоя Навроцька, Клава Корецька, потім Середа, на той час Ви теж немало зусиль доклали, тоді Полісся розбурхали в першу чергу, Катерина Шаварова, велика працівниця Любов Максимівна Ганейчук, Юрій Сачук, Людмила Філіпович та багато-багато інших людей, жертовних і водночас звитяжних.
Ось хоча б мітинг у Горохові. Тоді я і В.Вдовиченко пішли на автостанцію, а О.Гудима з Р.Тимощуком, керівником Спілки незалежної української молоді, вийшли в Мар’янівці. І ми домовилися, що біля автостанції чекатимемо, а вони з прапорами йтимуть через Мар’янівку в Горохів. Заходимо ми в Горохів. Але над’їхали міліцейські машини, міліціонери, капітально підігріті горілкою, побили людей, що були з О.Гудимою.
Як тільки це дізналися, кажу до В.Вдовиченка:
- Василю, тримай сумку з мегафоном, іди піднімай людей, а я піду в міліцію, просто в їхнє лігво.
Приходжу в райвідділ... Стоїть О.Гудима, з кишень усе вивернули, руки по швах, сорочка розстібнута. Заходжу, а там стоять двоє в чорних плащах... Тичу їм у писок паспорт: “Я - член української Гельсінської спілки. Наші люди вже телефонують в Організацію Об’єднаних Націй, у Москву та у Київ, зараз буде знати весь світ, що ви тут робите”.
Я пішов до О.Гудими,а вони кричать:
- Забирайте його!
Забрали нас в кабінет і давай там лекцію читати: горохівчани - то міщани, а вони на мітинг, мовляв, не прийдуть. А потім дивлюся, як забігали всі на задньому дворі. Що ж таке там робиться? Двері відчиняються, нас виводять. О.Гудиму повели першим... Він виходить у вестибюль, а там - тисяч з п’ять народу стоїть. О.Гудима аж підстрибнув. Стільки людей, люди скандують, усе! Свист, наші менти розбіглись як щурі. Ми виходимо з людьми на площу, весь райком зирить з-за шторок. А керівництво райкому нумо старатися, мовляв, то буржуазні націоналісти, вони в криниці людей кидали.
Я кажу, шановні, який же я український буржуазний націоналіст? Я за паспортом росіянин. А М.Башинський, який стоїть поряд, теж дістає документ - він поляк за паспортом. Аж щелепа відвисла у секретаря райкому... Не знають, що робити, адже вони ждали націоналістів буржуазних. А потім секретар як скочив: хто за Леніна, хто за партію - за мною! Але його не почули чомусь, не зрозуміли. І, коли він пішов сам через натовп, багато тумаків отримав у спину. Пройшов стройовим кроком до універмагу, підняв голову, став по команді “Струнко!”.
