Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (список книг txt) 📗
Але не будемо сперечатись. Російська історична наука не могла відкрито заявити, що хан Улу–Мухаммед жорстокою рукою припинив чвари у державі, бо за її теорією Московія після вигаданої Куликовської битви вже була майже незалежною державою. А сильна центральна влада в Золотій Орді цю тезу повністю заперечувала. Будь–які чвари в окремому удільному улусі, а вони виникали постійно, навіть за часів найпотужніших ханів — Батия, Берке, Менгу–Тимура, Тохти, Узбека, Джанибека, Тохтамиша, підносили до загальнодержавних, аби принизити і спаплюжити велич Золотої Орди.
Після жорстокого, показового знищення Едігея рід мангитів на деякий час був змушений підкоритися центральній владі. Багато з його підродів та сателітів відкочувалися на схід до володінь нащадків еміра Тимура (Середня Азія) і володінь нащадків Орди (Ічена) — сучасного Східного Казахстану. Ті, що залишились, платили податки до казни Улу–Мухаммеда.
І як би не бажала Москва іншого, та саме це засвідчили давні історики. Послухаємо: «В 824–м году (1421 г.) государем земель Дештскихбыл Мухаммедхан…» [15, с. 533].
«В 824 (6.І.1421–25.XII.1421) году при дворе египетских султанов и при дворе Шахруха в Герате были получены известия о воцарении Улук–Мухаммеда в Дешт–и–Кипчаке» [14, с. 197].
«828–й год (23 ноября 1424 – 12 ноября 1425). Государем земель Дештских, столица которых Сарай, был султан Мухаммедхан, из рода Чингисхана» [28, с. 181].
«В 832–м году (11 октября 1428–29 сентября 1429) государем Крыма и прилегающих к нему земель был Мухаммедхан.
В четверг, 16 реджеба 832 года (21 апреля 1429) прибыли послы от Мухамедхана, государя Дештского и Крымского» [28, с. 182].
Іще одне свідчення від професора М. Г. Сафаргалієва:
«Наличие монет Улук–Мухаммеда, чеканившихся в Крыму, в Астрахани и в Булгаре позволяют сделать вывод, что эти земли и улусы были завоеваны ханом…» [14, с. 200].
Починаючи з 1419 чи 1421 року Золота Орда відновила централізовану владу і знову сприймалась навколишніми сусідами як потужна, єдина держава. Треба розуміти, що і за часів першої (1360–1380 роки) і другої смути (1396–1416 роки) Золота Орда була в очах сусідів єдиною, потужною державою. Бо як у першому, так і в другому випадку, державою керували або законні хани, або інтригани Мамай чи Едігей.
Дуже влучно говорив російський професор Л. М. Гумільов: «Но любопытно, что… (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии», когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» в Орду — то есть тот взнос, на который Орда содержала свое войско…» [100, с. 15].
Хоча смути завжди знесилювали держави, але заперечувати
іперебільшувати їх у Золотій Орді недоречно.
Ось як описав одну таку смуту за часів Улу–Мухаммеда у своєму листі Литовсько–Руський князь Вітовт:
«Один хан, по имени Кудайдах, вторгнулся в землю Одоевского князя, а этот князь подчинен Московскому великому князю, и хан три недели пробыл в Одоевской земле, оттуда двинулся к нашим границам, где пробыл 8 дней; увидев, что ничего не может сделать, отправился в землю рязанских князей, которые в настоящее время послушны нам. И тогда наши князья и бояре, люди, которые живут на границе, собрались и пошли за ханом (Кудайдахом. — В. Б.) и нагнавши его, сразились в рязанской земле и сыграли битву без больших потерь. А язычников (мусульман. — В. Б.) было много побито и взято в плен…» [148, с. 190].
Що цікаво: у російських літописах розгром хана Худойдата під 1424 роком приписують цілковито московському князю, так званому Василю Васильовичу, якому на 1424 рік виповнилося тільки 9 років і який з матір’ю — донькою Вітовта, до свого повноліття (16 років) перебував у Литві.
Потужно й нахабно брехала московська історична наука, ще й звинувачувала князя Вітовта у привласненні їхньої перемоги: «Судя по русским источникам, Витовт приписал себе заслугу разгрома Худайдата…» [14, с. 199].
Тепер зрозуміло, чому Москва поцупила литовські архіви (600 томів), не дозволяє з ними працювати і ніколи не дозволить. Нам дозволяють знати тільки московську «волохату правду».
2
Відомо, що останній цар Золотої Орди Улу–Мухаммед правив державою до 1437 року. З цим погоджуються навіть російські історики.
Тож немає ніякого сумніву, що на московський великокнязівський престол у 1433 році Василя II посадив Улу–Мухаммед. Події тих часів багато чого розповідають. За московськими джерелами на 1425 рік так званому Василю Васильовичу виповнилось тільки 10 років, тож він, згідно із законами Золотої Орди, зайняти великокнязівський престол не міг.
Відомий Микола Карамзін, знаючи про це, звів питання до звичайної суперечки за престол між сином Василем II та дядьком–князем Юрієм. Ось його слова: «Новый великий князь имел не более десяти лет от рождения… Сей князь еще в колыбели именовался Великим… Василий Дмитриевич преставился ночью, Митрополит Фотий в тот же час послал своего боярина… в Звенигород к Князю Юрию Дмитриевичу с требованием, чтобы он вместе с меньшими братьями признал племянника Великим Князем… (Василій Дмитрович. — В. Б.) послав в Москву двух Вельмож заключить мир, обещав не искать великого Княжения, пока Царь Ордынский решит, кому принадлежит оное» [18, т. V, с. 128–130].
Щоби не переривати перебування московських князів на великокнязівському престолі, російська історіографія йшла на будь–які вигадки. Тому й придумала, про «торжественное восшествие юного Василия на Великокняжеский престол» у 1425 році. Хоча у Золотій Орді навіть царі не могли вчинити подібне. Для Москви, як бачимо, законів не існувало.
Що ж відбувалось насправді?
Довідавшись про наближення війська Едігея у 1408 (1407) році до кордонів Московського улусу, цар (хан) Тохтамиш відправив усіх своїх дітей та залишки своїх, колись потужних ілів (родів), а це біля 80 тисяч населення, до Дорогобужа, під захист свата Вітовта. Сам же із найвідцанішими людьми очолив оборону Москви. Очевидно, цар Тохтамиш під час оборони Москви у 1408 році загинув. Але вцілів Кремль, та всі, хто знаходились у ньому.
З допомогою Литовсько–Руського князя Вітовта та співдружних сусідніх улусів: Тверський, Булгарський, Кримський, сини Тохтамиша — володарі московського улусу, кожен від 1410 по 1420 роки сиділи на золотоординському царському троні. Звичайно, донька Вітовта — Софія зі своїми дітьми після 1408 року, коли Московський улус майже повністю обезлюднів, перебувала під захистом батька в Литві. Цей факт засвідчили іноземці.
У 1408 році «пленников связывали и вели, как псов на смычках, иногда один татарин гнал перед собою человек сорок» [18, т. V, с. 105].
Додали клопоту чума та голод, які пройшлися північними улусами Золотої Орди у 1415–1427 роках.
«В 1419 году выпал глубокий снег 15 сентября, когда еще хлеб не был убран, сделался общий голод и продолжался около трех лет по всей России (Золотій Орді. — В. Б.), люди питались кониною, мясом собак, кротов, даже трупами человеческими, умирали тысячами в домах и гибли на дорогах от зимнего необыкновенного холода в 1422 году» [18, т. V, с. 144].
Втративши протягом цих страшних років усіх союзників — синів царя Тохтамиша (п’ятьох чоловік), Вітовт не міг ризикувати онуком, так званим Василем II, та донькою — його матір’ю. Ця картина страшного людського жаху розповідає про той час значно більше, ніж десятки інших свідчень.
Тому від 1408 по 1433 рік Московського Великого князівства не існувало. А землею тимчасово володів татарський даруга (власник) Мін–Булат. Саме про московського даругу Мін–Булата говорить у своїй «Истории российской» В. М. Татіщев. Маймо на увазі — вона була написана автором у 1740–ві роки, тобто до 1783 року, коли Катерина II своїм указом створила знамениту «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России». У ті роки ще багато фактів через неузгодженість могли потрапити на сторінки книг. Пізніше усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев, зникли. А ще пізніше заявлено, що їх і не було.
