Гастарбайтерки - Доляк Наталка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Ми? — театрально оглядаючись, перепитала Таша. — Хто ми?
Аби не вводити в оману Лауру, Сергій пояснив дії Наталки.
— Цю прекрасну даму треба називати на «ти». — Він іронічно зиркнув на обох. — А чого це ти гуляєш серед білого дня? — Стривожився, бо Лаура не відреагувала на гумор.
Сергієві нічого не казала, відбрехалася, а коли той пішов і вона залишилася наодинці з Ташею, висповідалася. Вона усе розповіла, не криючись, незнайомці. Це як під час мандрівки в потязі, не страшно розповідати про себе випадковому попутнику: потяг спиниться на потрібній станції, ти вийдеш, і той, хто дізнався про твої таємниці, більше ніколи тебе не побачить…
— Ну падлюка ж яка! А жінка в нього як, нічогенька чи яка примара? — поцікавилася захисниця знедолених гастарбайтерів Наталка Кулібаба.
— Прекрасна жінка. Чудова родина. Він гарний батько й чоловік. Що на нього найшло — не знаю. А може, це так, не варте уваги? Минеться?
— Дуже може бути. Ти, головне, тримай оборону. І не надумай тікати додому. Знаю таких: не встигло приїхати, щось трошки не так пішло, ф’ю! — полетіло назад. Так зазвичай наші чоловіки вчиняють… Слабкі…
Молодички обмінялися номерами телефонів. Таша запросила нову подругу до себе на недільну вечірку. «Навряд чи, — подумки резюмувала Лаура, — хто мене відпустить?»
Здригнулася, коли почула від нової подруги:
— І нехай у неділю сином батько займається. У тебе мусять бути вихідні, — ніби прочитала сумніви Лаури.
«Піду в гості… Обов’язково піду… Треба розвіятись… А Пітерові не завадить декілька годин провести з сином».
Увечері, забравши малого з дитячого садочка, Лариса йшла додому. Її хапали дрижаки. Не уявляла, як зайде до квартири, що казатиме, як виправдовуватиметься.
— Пітере! — заволав Уве, вдершись до квартири. — Пітере! — побіг кімнатами, шукаючи батька.
Нянька-бо дорогою повідомила малому, що татусь удома. Уве називав батька по імені, як, власне, й матір. Лариса, затамувавши подих і зупинившись біля дверей, чекала, коли звідкілясь вийде хазяїн, уявляла, як подивиться на неї, що скаже і з якою інтонацією.
— Немає! — повідомив хлопчик і заревів. — Погана Лаура… Набрехала Лаура. Дурепа Лаура.
Жінка видихнула з полегшенням та усміхнулася малому.
— Ходімо пекти пиріг, — запропонувала.
В дитини де й поділися сльози, Уве вискочив на няньку й обійняв її рученятами за шию, а ногами обхопив талію.
— Васильку! Васильку! — беззвучно, аби не почув німчик, промовляли вуста матері, а серце рвалося на шматки.
123-й день
Наближення Різдва Ларису неабияк тішило й додавало страждань одночасно. Василько чекав від мами подарунків, як, до речі, і його бабуся. Гастарбайтерка всі сили — і фізичні, й моральні — покладала на те, аби допомогти рідним, порадувати їх ласощами, модними речами й грошиками.
Пітер не припиняв своїх масних залицянь. Використовував для цього будь-яку хвилинку, коли дружини не було вдома. Хелена вважалася відсутньою, навіть коли спочивала з маленькою донечкою у своїй кімнаті.
— Тобі що, шкода? — питав здивовано. Гаряче шепотів Ларисі на вухо, притиснувши її в коридорі до стіни.
Жінка дивилася на нього згори вниз, час від часу зиркаючи на двері спальні. Як же їй кортіло, аби Хелена вийшла саме цієї хвилини, щоб побачила. Але разом із тим боялася, бо ж могла запросто втратити роботу. «А тоді починай усе заново», — думала й відштовхувала Пітера від себе.
— У мене є для тебе подарунок на Різдво, — вийняв із портфеля пакунок і ввіпхав його в руки робітниці. Підморгнув і пішов на роботу.
Не сказати, що Лаурі не подобався Пітер. Якби не його сімейний стан, навіть і не думала б про наслідки, так і кинулася б на шию. Але щось підказувало жінці, що саме її опір збуджує Пітера. Бо ж аби хотів узяти — зробив би це давно. А так три місяці грається у шпигунів, лишень Хелена зникне десь за дверима, свердлить українку поглядом та намагається легенько торкнутися її відкритого тіла.
Наталя радила послати його якнайдалі разом із Хеленою та їхніми малими.
— Трохи поживеш у мене, тоді знайдемо тобі квартирку. Працюватимеш спокійно, — пропонувала при зустрічі.
Лариса б залюбки хоч зараз рвонула на вільні хліби, та у такому разі їй знадобилося б заводити новий календар, вписувати ще триста шістдесят п’ять днів і гарувати до скону. Адже за квартиру, продукти, проїзд потрібно платити з власної кишені, то й заробітки зменшилися б.
— Ні, Нато, — відмовлялася, — я вже якось пересиджу.
— А ти розкажи хазяйці. Чого мовчиш? — Таша вигадувала все нові й нові методи боротьби з сексуальними домаганнями.
Подруги частенько зустрічалися, Ларисі вдалося відвоювати для себе два вихідні, як у білих людей. Сідали у затишному кафе, пригощала завжди Таша, бо Лаура не могла дозволити собі щось більше, ніж склянку води.
— Вона не повірить, — хитала головою сумна подруга. — От кому б ти повірила — власному чоловікові чи якійсь приблуді бозна-звідки?
— От зуб даю, приблуді! — нервово засміялася Наталка. — Чоловіки всі — гади. — Поміркувала й випалила: — Хоча ні, не всі! Це кому яка доля випадає.
— Доля?
— Ну, так. Знаєш, от дивлюся навкруги… — Таша розвела руками, не зважаючи, що на неї звертають увагу клієнти кафе: незграбна старенька в потворних окулярах, симпатична товстуха, що сидить навпроти, чорношкіра модниця з фарбованим у декілька кардинально відмінних кольорів волоссям та трійко школярок-щебетушок. — У всіх є пара… — Тоді роздивилася, що її слова розходяться з реаліями, й зайшлася сміхом. — Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний.
У цей час до кафе зайшов плюгавий товстоносий огидний мужчина.
— Пішли звідси, — пересилюючи напад сміху, попросила Лаура й витягла Ташу на велелюдну вулицю.
Берлін був гарно вбраний до Різдва. Різнокольорові ліхтарики казково оповивали стовбури дерев. Легкі сніжинки кружляли у повітрі. Поміж звичайних городян снували Санта-Клауси, всміхалися, роздавали невеличкі льодяники на патичках. Звідусюди линули запахи ванілі, смаженої капусти, ковбасок, чувся сміх. Місто наповнювалося святковим духом.
Заробітчанки незчулися, як дійшли до величезного магазину «KaDeWe» — мекки для фанатів всесвітньовідомих брендів. За місяць до свята тут починається шалений розпродаж, а за декілька днів до Різдва — суцільна божевільня, бо сукню від «Gucci» можна купити за таку ціну, як просте лахміття. Наталка захоплено торочила Ларисі про останні тенденції, кольори сезону та силуети, на які варто звернути увагу.
— Я все одно нічого не купуватиму. — Лаура чинила опір подрузі, яка, втративши орієнтири, тягла її до торговельного центру.
Всередині — безліч народу, але не такого, як Лара звикла бачити на вулицях віддаленого від центру району Марцан, де стикалася зазвичай зі студентами в обвислих вилинялих футболках і подертих джинсах, матусями в розтягнутих та ніби знятих із чужого плеча сукнях, старенькими фрау та герами, вбраними згідно з модою їхньої давно зів’ялої молодості.
— Йоксель-моксель… — лише вичавила з себе збита з пантелику Лаура, опинившись серед володарів хутряних накидок, французьких парфумів, що від них можна було збожеволіти, не рушаючи з місця, шелестких шовкових суконь, вишуканих чоловічих костюмів, од яких приємно тягло сигарами й дивними квітково-полинними запахами.
— Йоксель-моксель? — пхикнула Таша. — Це словосполучення використовує моя подруга, Галина. От прийдеш до мене на Різдво — познайомлю.
Лариса не могла підтримати розмову з Ташею, бо нічого не чула, поринула у стихію загального щастя, насолоджувалася побаченим. Жінці спочатку здалося, що її ось-ось викинуть із цього магазину для представників вищого світу, але ніхто аж надто не звертав на неї уваги, хіба що декотрі індивідууми, зустрівшись поглядом, легенько всміхалися — зверхньо, але по-доброму. Наталка і далі плескала язиком, розповідала про тих, хто зазвичай навідується сюди.
