Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

- Іштван Сеці, - підтвердив здогад угорець. — Вип’єте? Попереджаю, що в цьому розбійницькому борделі жейдлік вина коштує три гроші, а півпінти пива — п’ять пеняжів ^{19}.

— Але вино добре, — Таулер відпив з кухля. — Як на розбійницький бордель і шулерню. Якщо вже ми про це заговорили, то котра зі згаданих розваг привела вас до Гунцледера?

— У принципі, жодна, — Шарлей підкликав дівку зі дзбаном, а коли та підійшла, оцінив її поглядом. — Що не значить, що котроїсь із них ми не скуштуємо. Виступ, приміром, сьогодні буде? Жива картина?

— Звичайно, — усміхнувся Таулер. — Звичайно буде. Я тут головним чином з цієї причини. Навіть не буду грати. Боюся, що тоді в мене вициганять і того флорина, якого треба дати за видовище.

— А інші, - демерит показав головою, — хто будуть?

— Той, що за шинквасом, — Амадей Бата струсив пивну піну з вусів, — котрий з Чашею на грудях, — це Габарт Моль з Модржелиць, сотник у Рогача. Бородань, що скидається на священика, — це його товариш, вони приїхали разом. З Гунцледером за столом сидять його шулери, на ім’я пам’ятаю тільки одного, того лисіючого, його звуть Єржабек…

— Ну ж бо, шановні! — заволав від столу Гунцледер, потираючи руки енергійно й заохочуючи. — До столу, до столу, до гри! Фортуна чекає!

Манфред фон Зальм сів за стіл першим, його приклад наслідував Шарлей, з човганням відсунули дзиґлики Іштван Сеці й Амадей Бата. Підсів оздоблений Чашею сотник Рогача, відірвався від шинквасу його схожий на проповідника товариш. Рейневан, пам’ятаючи застереження Шарлея, залишився. Беренгар Таулер також залишився за своїм столом, знаком підкликав найближчу дівчину з дзбаном. Ця була руда й веснянкувата, веснянки покривали навіть її оголені передпліччя. Порівняно з іншими, вона мала трохи менші синці під очима, але її обличчя було якось дивно застиглим.

— У що зіграємо? — запитав у тих, що зібралися за столом, Гунцледер, вправно тасуючи карти. — У пікет? У ронфу? У trentuno? У menoretto? До ваших послуг, до ваших послуг, що лише забажаєте, може бути cricca, може бути basseta… Може бути і trappola, може бути buffa aragiato, а може, волієте ganapierde? Я знаю всі genera ludorum fortunae [139]! На будь-яку погоджуся. Клієнт — наш хазяїн. Вибирайте.

— Нас забагато для карт, — оцінив Бата. — А нехай усі мають розвагу. Я пропоную кості. Принаймні для початку.

— У кості? У шляхетні tesserae [140]? Клієнт — наш хазяїн. Я до будь-якої гри готовий…

— Особливо, — без гумору мовив Іштван Сеці, - до гри у ті кості, що їх ти оце крутиш у лапі. Не май нас за фраєрів, друже.

Гунцледер нещиро засміявся, кості, якими він бавився, характерно жовті, кинув у кухоль, потрусив. Його долоні були невеликими й міцними, пальці — короткими й вузлуватими. Ці руки були абсолютною протилежністю того, що асоціювалося з долонями шулера та костирника. Але в дії, що тут казати, вони виправдовували себе: були меткі, наче вивірки.

Викинуті спритним рухом з кухля жовті кості покотилися недалеко, обидві випали шістками догори. Далі викривляючи обличчя гримасою, що мала означати усмішку, Гунцледер зібрав кості, зробивши це одним блискавичним рухом, ніби ловлячи мух зі столу. Потрусив кухлем у різкому acozzamento, кинув знову. Випали дві шістки. Єржабек зареготав. Рогачів сотник вилаявся.

Швидкий підбір костей, acozzamento, кидок. І знову подвійна sexta stantia, двічі по sex puncti. Кидок. Два рази по шість очок. Кидок. Те саме. Кидок. Сотник знову вилаявся.

— Це був, — Гунцлебер скривив в усмішці віспувату половину обличчя, — тільки жартик. Такий собі маленький жартик.

- І справді, - Шарлей і собі усміхнувся. — Маленький, але вишуканий. І потішний. Раз у Нюрнбергу я був свідком, як за такий самий жартик у грі на гроші костирнику поламали обидві руки. На камінному порозі, за допомогою ковальського молота. Ми так реготали, кажу я вам, що мало животи не понадривали.

Очі Фрідуша Гунцледера недобре заблищали. Але він стримався, знову вдягнув усмішку на віспувате обличчя.

— Жарт, повторив він, — це жарт, і жартом повинен залишитися. До гри візьмемо інші кості. Ці я відкладаю…

— Але не в кишеню, під сто чортів, — буркнув Манфред фон Зальм. — На стіл їх клади. Як наочний посібник. Інші ми будемо час від часу з ними порівнювати.

— Як бажаєте, як бажаєте, — шулер підняв руки на знак того, що погоджується з усім, на все згодний, і що клієнт — його хазяїн. — Яка гра вам до вподоби? П’ятдесят шість? Шістки і сімки?

— Може, — запропонував Шарлей, — Gluckhaus [141]?

— Хай буде Gluckhaus. Рухайся, Єржабек!

Єржабек протер дошки стола рукавом, накреслив на них крейдою поділений на одинадцять полів прямокутник.

— Готове, — потер руки Гунцледер. — Можна робити ставки… А ти, брате Беренгаре? Не удостоїш нас? Жаль, жаль…

— Не дуже щирий твій жаль, брате, — Беренгар Таулер постарався, щоби “брат” прозвучало зовсім не по-братньому. — Ти ж не можеш не пам’ятати, що минулої суботи обскубав мене як гуску на святого Мартіна. З огляду на брак капіталу посиджу, почекаю на живі картини, розважуся кухлем. І, може, бесідою, позаяк пан Рейнмар теж, бачу, до костей не квапиться.

— Ваша воля, — стенув плечима Гунцледер. — А для нас. панове, план такий: спочатку розважимося костями. Потім, коли нас стане менше, зіграємо в пікет або інший ludus cartularum [142]. А по ходу буде видовище. Художня, значить, частина. А тепер — ну ж бо, панове! Gluckhaus! Просимо робити ставки. Прийди, Фортуно!

Якийсь час від столу чулися головним чином матюки, брязкіт монет, що їх кидали на поля, гуркіт acozzamento і звук, із яким кості котилися по столу.

— Наскільки я знаю життя, — Беренгар Таулер відпив з кухля, — Амадей програється за три отченаші й повернеться сюди. Отож якщо ти маєш мені щось сказати конфіденційно, то кажи зараз.

— А чому ти припускаєш, що маю?

- Інтуїція.

— Гм. Ну то добре. Замок Троски, на їчинському підгір’ї, поблизу Турнова…

— Я знаю, де замок Троски.

— Ти бував у ньому? Добре знаєш?

— Бував багато разів, знаю прекрасно. А в чім річ?

— Ми хочемо туди пробратися.

Беренгар Таулер відпив з кухля.

— А мета? — запитав ніби байдуже.

— Та просто так собі, для сміху, — так само байдуже відповів Рейневан. — Така наша фантазія та улюблена розвага: пробиратися в католицькі замки.

— Розумію і більше запитань не маю. Отже, Шарлей делікатно нагадує мені про борг, що його я перед ним маю. І в такий спосіб я маю розрахуватися? Отже, добре, подумаємо.

— Це значить “так” чи це значить “ні”?

— Це значить, що подумаємо. Гей, Маркетка! Вина, коли ласка!

Йому налила та сама руда, веснянкувата, з неживим обличчям і порожніми очима. Але ці недоліки зовнішності з надлишком компенсувала фігура. Коли дівчина відходила від столу, Рейневан не міг стриматися, щоб не дивитися на її талію та стегна, які погойдувалися в легкій танцюючій ході просто-таки гіпнотично.

— Я бачу, — з усмішкою зауважив Таулер, — що твоє око приваблює наша Маркетка. Наша жива картина. Наша адамітка.

— Адамітка?

— Значить, ти нічого не знаєш. Шарлей не казав? А може, ти взагалі не чув про адамітів?

— Трохи, краєм вуха. Але я зі Шльонська, в Чехії всього лише два роки…

— Замов собі щось випити. І сядь зручніше.

— Коли відбувся, — почав Беренгар Таулер, коли Рейневана вже обслужили, — чеський переворот, він видобув з мороку й відгодував чималу групу диваків і шаленців. У 1419 році країною прокотилася хвиля релігійної істерії, божевілля і містицизму. Усюди крутилися одержимі пророки, лякаючи кінцем світу. Люди кидали все і цілими купами йшли на гори, де чекали другого пришестя Христа. На цьому всьому знайшли поживу старі призабуті секти. Повилазили з темних кутків різні їбануті хіліасти, адвентисти, нікоаліти, патерніани, спіритуали, вальденси, бегарди, зараза його знає, хто ще, годі було й полічити…