Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
Але коли їй раз забагато було натовпу ріжних достойників, казала запросити злобного Ггазалі й запитала ще раз, чи він не знає причини аж таких численних відвідин.
Зробила се нарочно і в тій надії, що злобний Ггазалі додумається, чого їй треба, і своїми сатирами віджене бодай найбільше влізливих. Ггазалі зараз зміркував, в чім діло, й урочисто відповів:
— О хассеке Хуррем, благословенне хай буде ім'я твоє!
Твій слуга Ггазалі знає причину тих численних відвідин…
— Нехай скаже!
— Недавно приїхав до султана — хай живе вічно! — посол індійського князя Бегадіра-Шаха, привіз йому в дарі пояс вартості сто тисяч золотих дукатів і сказав: «Султанул-беррайн ве хаканул-баграйн, хадімул гаремайн еш шеріфайн, шам джемет мешам, міср надіретул іср, Галебеш-шегба, Дарул-джігад, Дарул-селам!» [68] Поможи панові мому проти невірних нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А він складає тобі за допомогу триста скринь, повних золота і срібла, у святім місті Мецці, при гробі Пророка…
— Знаю, — сказала на се хассеке Хуррем. — Султан уже вислав воєнну фльоту під проводом Сулеймана-баші. А тих скринь іще не привезли з Мекки сюди.
— О хассеке Хуррем, вовіки незабуте най буде ім'я твоє! Ті скарби вже везуть сюди. А як привезуть, тоді побачиш під своїм порогом найбагатших скупиндряг, які всякими способами добиватимуться твоєї ласки, чи радше скарбів султана… Як чорні круки, ждатимуть уперто на добичу й не буде такої погані, на яку вони не пішли б, аби тільки дістати щось зі скарбів Бегадіра-Шаха! Се тільки перші вістуни тих, що прийдуть…
Злобне обличчя старого сатирика прибрало острий вид. Він відчув, що тиснуться йому з уст ще остріші слова. Тому низько склонився й вийшов, не здержаний розумною жінкою падишаха. В кілька днів опісля почала в сераю кружляти його сатира про влізливих прохачів у султанки. Натовп їх через те зменшився, але не багато,
Минув ще якийсь час, і наступило те, що предсказав Ггазалі про всякі способи здобування ласки могутньої султанки.
Одного дня, в порі, коли муедзини кінчили співати третій азан на вежах струнких мінаретів, зголосився до хассеке Хуррем її перший дружба, великий везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце хассеке Хуррем на сам вид того достойника. Він низько склонився й почав:
— О, найкраща з жінок падишаха, о радісна мати принца Селіма, — нехай Аллаг буде йому прихильний від колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнішій з жінок султана в тій надії, що вона буде й наймилостивіша для вірного свого слуги.
Так виразно вже в перших словах не натякав їй досі нічого ні оден достойник. Се її застановило. Очевидно, мусів мати підставу до такої смілості. Але яку? Була сим дуже зацікавлена. І щоби скорше довідатися про се, вдарила також у виразний акорд:
— Раз тільки красніє той, що просить, а два рази красніє той, що не дає! Я радо готова сповнити твоє прохання по силам своїм…
Агмед-баша змішався. Бо він приготував собі довгу і круту стежку, заки мав стати на місці, в якім мала бути мова про давання. А жінка падишаха відразу поставила його на тім місці. «Чи знає справу, з якою я прийшов?» — подумав і збентежився ще більше. Бачив, що вона запримітила його збентеження. Але більше нічого не міг пізнати по її спокійнім обличчю. Напружив увагу, зібрав усю свою притомність і по надумі відповів:
— Багато ворогів має кождий, хто вірно служить державі падишаха. А сказано: «Як маєш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!» Не знаю, чи хто з моїх ворогів не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з якою годі погодитися.
В сій хвилі вже була переконана, що з сим достойником прийдеться їй звести завзяту боротьбу. Не знала тільки, за що. Розуміла добре, що приповідкою про мурашку грозив їй, а не оправдував себе. Скипіла внутрі. Але не показала того по собі, тільки відповіла так само двозначне:
— Я не знаю про тебе нічого злого. А ворог — се дійсно небезпечна річ. Особливо тоді, коли він має зависне серце. Бо сказано: «Заздрісного не примириш навіть найбільшою ласкою!»
Великий везир Агмед-баша зрозумів також, що жінка падишаха говорить про нього, а не про його ворогів. Але пробував дальше переконувати її, що його можна позискати.
— Вірний приятель, — сказав, — лучший, ніж свояк.
— Правдиву допомогу дає тільки Аллаг, — відповіла твердо, бо вже їй тяжіла ся розмова. А предложениям «вірної» приязні, очевидно, за гроші, чулася внутрі ображена.
— І його заступник падишах на землі та й та, що є зіницею його ока і зерном його серця, — докинув.
— Я вже на початку розмови сказала тобі, що сповняю всі прохання — по скромним силам своїм.
Агмед-баша зрозумів, що довше годі вже зволікати з тим, за чим прийшов. І сказав помалу:
— Я приходжу до наймудрішої з жінок падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласці сповнене, остану до смерті вірним невольником усіх замислів твоїх і сина твого, хай потіхою тобі буде, о велика хассеке Хуррем!
— З яким проханням? — запитала.
Він відповів:
— Злі люде уважають мене дуже багатим і кажуть, що я
загарбав у Єгипті податки падишаха. Але се неправда! Я убогий і навіть задовжений…
— «Довг пече, як огонь», — відповіла приповідкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цікава, кілько схоче сей великий богатир, знаний з захланності. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-баші, одначе держав його на найвищім місці із-за його великої робучості, точності і сприту.
— Так, о чудова квіточко Едену! — відповів Агмед-баша.
— Думаю, що падишах радо осолоджує біль своїх вірних
слуг. Кілько треба на заспокоєння твоїх довгів?
— О, ти дуже ласкава, найкраща зірко світу! Мені треба (тут відітхнув) триста тисяч золотих дукатів…
— Триста тисяч золотих дукатів?!.
— Триста тисяч, о найцінніша перло держави Османів! Буду до смерті вірним невольником всіх замислів твоїх і сина твого!
Се повторення тих самих слів занепокоїло її ще більше, ніж домагання високої суми. Відповіла майже налякана:
— Не маю інших замислів як ті, що ними живе серце і ум падишаха! А мій син щойно усміхається до добрих людей. Але я готова тобі допомогти. Тільки аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха…
— Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зірко в житті падишаха!..
Була здивована величиною, нахабністю й упертістю прохання. Відповіла встаючи:
— Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндії прислав падишахові дар, який варта третину того, чого ти домагаєшся!
— Він прислав іще й інші дари, о дуже милостива пані!
— Се не дари, а заплата за кров і кошти війська падишаха!.. Ти задорогий приятель, — додала на пращання.
— Дорожча від всіх скарбів доля дитини… — відповів твердо. Задеревіла і зблідла. По хвилі запитала:
— Як то? А при чім тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав:
— А хто ж… оборонить… малого Селіма перед…
— Перед чим?
— Перед злобою улемів і гнівом падишаха, коли розійдеться вістка, що він… охрещений на християнську віру!.. Хто ж оборонить, як не великий везир Агмед-баша?..
Остовпіла з великого жаху за свого сина. Вся кров збігла їй з обличчя. Була бліда, як ялиця, овіяна снігом.
Але вмить опритомніла. Думки, як лискавки, почали їй літати по голові в дикій погоні! Наперед цілий табун думок про небезпеки, які грозять її синові. Бо за себе не боялася ні хвилинки! О, ні! Навпаки — чулася міцна, як ранена львиця, що боронить своє молоде… Вже вітрила слабі сторони нападу. Але не знала ще сили ворогів.
Упорядкувала думки залізною волею і постановила довідатися, чи її таємницю підглянув сам Агмед-баша, чи його спільники. На хвилинку знов похололо їй біля серця на думку, що таємницю її може знати більше людей. Бо що таємницю її вже знали, сего була певна. Пригадала собі, як захиталася завіса біля дверей. З тим більшою силою випрямила свою думку й обережність. І вже спокійно відповіла:
