Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
І оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо писаний він на добро Запорозькій Січі і всьому поспільству, а ще там сказано, що йдеться до великої волейної потреби, либонь, і гетьман піде в похід, а з ним і Ждан. Ні, Ждан з гетьманом не піде, він намислив собі інший путівець.
— Розпали у грубці, — раптом звелів гетьман, — щось мене морозить.
Ждан здивувався — гетьман ніколи не пояснював своїх велінь.
«І чого він такий непривітний? — думав Ждан. — Доскочив найвищої влади. Все в нього є… Скільки то користі можна зробити на такому уряді. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?..» Ждан заходив у глухий кут. Йому, неборакові, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро.
Все було готове до підпалу: тонкі кленові полінця, м’яка вівсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свічки лизнув її. Золоті відсвіти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Ждановому обличчі, на зеленій кахлі, на кованій сріблом скрині.
Ждан відступив із п’ятисвічником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далі. Він так і не навчився вгадувати гетьманові порухи, часто ступав ногою не в ті, що треба, сліди. Й знав, що гетьман це бачить, але не міг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей важкий вельможний чоловік не мрів ласкою ні до кого, й мало кому вдавалося відгадати бажання гетьмана, хоч усі летіли летом на один покив його пальця, гнулися до підлоги; лише він, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, і гетьман терпів його. А може, свічкар і гетьмана впевнив, що має стояти прямо, як свічка.
Гетьман важко підвівся з фотеля, взяв аркуш і пішов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папір спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж підняла білий аркуш угору, а впав він донизу, на попіл, червоним сувійчиком. Ждан у першу мить нестямився з подиву. Далі йому спершу стало холодно, а потім душно, зяпав відкритим ротом, і гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить — тільки на мить — спробував обдурити себе розгадом: такі листи треба спалювати, аби не розкрилася таємниця. Одначе одразу ж і відкинув ту думку: зовсім не така це таємниця, щоб її ховати од генеральної старшини. Гетьман усі листи оддає до таємної канцелярії.
Розгад був один.
Уже потім Ждан довідався, що й з гінцем, який привіз його, сталася лиха приключка: заснув у надмір натопленій хаті, в якій каглу у бовдурі хтось рано заткнув, так і помер неборака від чаду.
В першу мить Ждан поніс оцю таємницю, як відкопаний на злодійському обійсті скарб. Він поніс її, як справжню коштовність, яку можна повернути людям, адже це найбільша радість — подарувати іншим щось велике, раніше одібране в них, і тулив до серця, й горів, немов у лихоманці. І тільки згодом вона придушила його, як жорновий камінь. Відчував її огром, аж боліло серце.
Спускався вниз сходами, ніс у руках п’ятисвічник, і пливла по стіні легка тінь, що, здавалося, теж знала все й раділа разом з ним. Щось велике, не знане раніше заполонило Ждана, наповнило незвичайною відповідальністю, аж урочистістю. Він зрозумів: наступив момент, для якого жив, приспів час виправдати перед Богом власне існування на землі. Звершити діло праведне, хоч і небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне.
Ніч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами місяць. Тихо пливла попід вербами ріка із золотою кладкою на той бік і срібними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тій кладці вночі ходить козак — кучерявий, рідкозубий Олійниченко Кузьма, а тоді перебігає на цей бік і ганяється за вертлявою, мов дзиґа, дикуватою Оришкою. Ганявся він за нею й за життя, а Оришка втікала від нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов’язати засланих Кузьмою старостів рушниками (Кузьмі батько передавав олійницю і водяний млин) і вона у відчаї побіжить по цій доріжці на той бік Сейму, але добіжить тільки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й ні.
Але таке буває після півночі. А зараз під вербами регочуть дівчата, і той сміх пругкою хвилею проходить по Жданові, лоскоче серце: Ждан рідкозубий, але у воду не побіжить. Одрубав отак у думці, а серце чомусь стислося, й він зупинився. А тоді думка — таїна прогнала всі інші думки.
І він покликав:
— Тимку! Ходи сюди!
— Йди ти.
— Ні, ти! Маю справу.
Підійшов Тимко — високий, гарний парубок у китайчатім жупані, місяць вигравав на його обличчі, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дівчата. Тимко — Жданів товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий як бубон, Ждан смалив халявки до найгарніших дівчат. Власне, халявок не смалив — тільки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, і всі батуринські красуні по черзі снилися йому ночами. Він знав, що незугарний, знав, що бідний і що жодна з тих дівчат не піде з ним до вінця, й переживав страшенно, й не міг нічого з собою вдіяти. Отак і закохався у високу станом, русокосу Вівдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вівдя красива, що вже знала собі ціну, а що вже правила за ту ціну… парубки глухої ночі й на кладовище ходили по її забаганці, і в чужі садки лазили, і вкинули соцького в річку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, і провалювали голови, а вона заливалася сміхом, й кожного вечора проводжав її інший парубок. Одного разу, на зло всій паруботі, забаглося Вівді, щоб її провів додому Ждан.
Отоді й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вівдю кілька вечорів суспіль. Але по тому Вівдю почав проводжати Кирик, а далі Махтей, а далі несподівано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. І запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповідали один одному всі, які мали, таємниці, й Тимко пристав на Жданів замір тікати разом на Січ. Спочатку пристав, а потім чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе.
— Чого біжиш, як з пожежі?
— Тимку, ходи ближче… Я тобі скажу таке… Розумієш, я припадком прочитав московського листа у гетьманській світлиці. У листі вказано, аби дали запорожцям хлібного й порохового перевозів, аби гетьман послав на Січ і свої обози. А турок збирається йти війною і на нас, і на Москву… А гетьман того листа не показав нікому й спалив у грубці. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемінити свій намір…
Навіть при місячному світлі було видно, як поблід Тимко. Обличчя його перекосилося, нижня губа одвисла.
— Ти… ти… — зашепотів він… — цс — с. — І оглянувся на кущ, що чорнів неподалік. Ще й присів і приглянувся проти води.
— Дурне мелеш… Хто тобі повірить?
— Архімандрит попросить гетьмана поклястися на Євангелії.
— Та ти тямиш, що молотиш. До архімандрита як до неба… Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такі мудрагелі в льохах гризли заліза. І знай: ти мені нічого не казав… Цур дурня… Забудь… То вищії помисли. Ми й справді кузьки.
— Ти не кузька, а блощиця, — скипів Ждан і крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку річки віяло холодом.
— Йди вже, — понуро, тихо мовив Тимко. — Проспися. Бо… Якщо мене візьмуть на квестію…
— За що тебе брати на квестію. Ти — нікчемний заєць. Скуби собі капусту.
Тимко опустив голову.
Ждан плюнув під ноги й почовгав по стежці вгору. Йому самому було страшно, й не знав, чи витримав би ті люті квестії, яких, правда, сам не бачив, але про які чував. Але ж, подумав, у світі є щось більше за власний страх. І навіть за життя. Якщо напружитися… Якщо зібрати воєдино волю — можна витримати. Від широкої, обплутаної корінням дерев стежки відбігали в боки інші. Ждан несамохіть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далі привела по широкій межі до новенької дерев’яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнів, дашок блискотів проти місяця, як слюда. Церкву спорудили на місці старого церквища, ще й бур’янів довкола не викосили. За ними не видно було давніх настоятелів храму, могилок їхніх.
