Втрачений символ - Браун Дэн (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Ленґдон, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до найдальшого закутка камери.
На його превеликий переляк, звідти щось також витріщалося на нього.
РОЗДІЛ 36
— Заради всього святого — що це? — Стоячи на порозі кімнати SBB13, Андерсон безпорадно покрутив у руках ліхтарик і ступив крок назад.
Ленґдон теж відсахнувся. Відсахнулася й Сато, і вперше за сьогоднішню ніч на її обличчі з'явився спантеличений вигляд.
Сато спрямувала пістолет на протилежну стіну і кивнула Андерсонові, щоб той знову посвітив. Андерсон підняв ліхтар. Біля стіни світло розсіювалося, але таки вихоплювало контури крейдяного мертвотного обличчя, що витріщалося на них порожніми, неживими очницями.
Людський череп.
Череп лежав на поверхні хиткого дерев'яного стола, приставленого до задньої стіни камери. Біля черепа лежали дві кістки людської ноги і набір предметів, ретельно розкладених на столі, наче в усипальниці: старовинний пісковий годинник, кришталевий флакон, свічка, дві тарілочки з якимось білим порошком і аркуш паперу. До стіни було приставлено жахаючу косу з кривим лезом — легендарне знаряддя Похмурої Жниці.
Сато ступила в кімнату.
— Отакої... схоже, Пітер Соломон приховує більше таємниць, аніж мені здавалося.
Андерсон кивнув, поволі підсовуючись ближче.
— От і розказуйте тепер мені про скелети в шафі. — Він підняв ліхтар і оглянув решту порожньої кімнати. — А що це за сморід? — спитав він, поморщивши носа. — Звідки він взявся?
— Це сірка, — спокійно озвався позаду нього Ленґдон. — На столі має бути дві тарілочки. У тарілочці праворуч — сіль, а в другій — сірка.
Сато крутнулася і підозріло глянула на нього.
— Звідки, в біса, ви все це знаєте?!
— А звідти, пані, що точнісінько таких кімнат чимало розкидано по всьому світу.
А поверхом вище Нуньєс, охоронець Капітолію, супроводжував Архітектора Капітолію, Ворена Беламі, довгим коридором, що тягнувся по всій довжині підвалу зі східного боку. Нуньєс міг присягнутися — щойно він чув три приглушені постріли внизу, у підземеллі.
«Їй-богу, чув».
— Двері до підземелля відчинені, — завважив Беламі, здалеку побачивши через коридор прочинені двері.
«І дійсно — дивний якийсь вечір сьогодні, — подумав Нуньєс. — Усі чомусь пруться в підвал».
— Я зараз дізнаюся, що там відбувається, — сказав він і потягнувся до рації.
— Повертайтеся до виконання своїх обов'язків, — наказав Беламі. — Звідси я прекрасно доберуся сам.
Нуньєс неспокійно завовтузився.
— А ви впевнені?
Ворен Беламі зупинився і спокійно поклав руку на плече Нуньєса.
— Синку, я працюю тут уже двадцять п'ять років. Я впевнений, що знайду дорогу.
РОЗДІЛ 37
За все життя Малаху інколи доводилося бувати в химерних та лячних місцях, але мало які могли зрівнятися з потойбічним світом блоку номер три. Гігантська кімната мала такий вигляд, наче якийсь схиблений науковець захопив супермаркет «Волмарт» і напхав кожен його ряд і кожну полицю банками з препаратами всіляких форм та розмірів. Освітлена, як фотолабораторія, кімната купалася в червонуватому мареві «безпечного освітлення», яке лилося з-під полиць, пробивалося догори і вихоплювало з темряви заповнені спиртом посудини. Лікарняний запах хімічних консервантів викликав нудоту.
— У цьому блоці міститься понад двадцять тисяч біологічних видів, — розповідала пухкенька дівчина. — Риби, гризуни, ссавці та рептилії.
— Сподіваюся, всі вони — мертві? — спитав Малах з удаваним переляком.
Дівчина розсміялася.
— Так, звісно. Мертвіше не буває. Мушу зізнатися, що я пропрацювала тут аж півроку, поки наважилася сюди зайти.
І Малах прекрасно розумів чому. Скрізь, куди падав його погляд, стояли препаратні банки з мертвими формами життя: саламандри, медузи, пацюки, жуки та інші істоти, яких він ніколи й близько не бачив. А ще, наче ця колекція сама по собі була недостатньо моторошною, імлисте червоне світло, що захищало ці екземпляри від руйнівного впливу тривалого сонячного опромінення, створювало у відвідувачів таке відчуття, ніби вони потрапили до гігантського акваріума, де неживі істоти, здавалося, загрозливо скупчувалися і позирали із затінків.
— А це — латимерія, — сказала Триш, показавши на велику плексигласову посудину з найогиднішою рибою, яку тільки доводилося бачити Малахові. — Гадали, що вони вимерли разом із динозаврами, але не так давно оцю істоту спіймали біля узбережжя Африки і подарували Смітсонівському музею.
«Яке щастя!» — подумав Малах, майже не слухаючи її і пильно придивляючись, чи немає на стінах камер стеження. Він побачив одну, наведену на вхідні двері, — і недивно, бо це, напевне, був єдиний вхід.
— А ось — те, що ви так хотіли побачити, — сказала дівчина, підводячи Малаха до гігантського резервуара, який він споглядав у вікно блоку. — Наш найдовший екземпляр. — І вона змахнула перед огидною істотою рукою, як ведучий телегри, презентуючи приз — новісіньке авто. — Це — Architeuthis.
Резервуар для кальмара був схожий на кілька телефонних будок, покладених на бік і зварених торцем до торця. У довгій плексигласовій домовині бовталася огидно бліда і аморфна туша. Малах затримав погляд на округлій, схожій на мішок з якимсь шматтям, голові з очима завбільшки з баскетбольний м'яч.
— У порівнянні з цим жахіттям латимерія здається просто красунею, — зазначив він.
— Стривайте, я зараз увімкну над нею світло.
Триш відкинула довгу ляду резервуара. Засмерділо спиртовими випарами. Дівчина безстрашно просунула руку всередину і клацнула вимикачем, розташованим просто над рівнем рідини. По всьому периметру резервуара заблимала і замерехтіла низка флуоресцентних лампочок. Тепер гігантський кальмар явився у всій своїй красі: колосальна голова-макітра з причепленою до неї слизькою масою напівзогнилих щупалець та гострих, як лезо бритви, присосків.
Триш почала розповідати, як цей кальмар здатен впоратися з кашалотом.
Та для Малаха то було лише пустопорожнє торохтіння. Час настав.
Триш Дюн завжди почувалася трохи неспокійно в блоці номер три, але холодок, який щойно пронизав її тіло відчувався по-іншому.
То був нутряний первісний страх.
Вона спробувала відкинути його, але той швидко зростав і вже уп'явся в неї своїми гострими пазурами. І хоча Триш не могла визначити джерело своєї тривоги, інстинкт підказував їй, що час забиратися геть.
— Ось такий у нас кальмар, — закінчила вона і вимкнула у резервуарі експозиційне світло. — Мабуть, ідемо вже до Кетрін та...
Раптом широка долоня міцно затиснула їй рота і закинула голову назад. В одну мить дужа рука вхопила її за тулуб і пришпилила спиною до твердих, як камінь, грудей. Триш заціпеніла від шоку.
А потім її охопив страх.
Чоловік помацав у неї на грудях, знайшов картку-ключ і різко смикнув її униз. Шнурок, на якому вона висіла, гострим болем обпік їй шию — і розірвався. Картка впала на підлогу під ноги Триш. Вона почала пручатися, намагаючись вирватися, але куди їй було тягатися з таким дужим чоловіком! Вона спробувала крикнути, але рука й досі міцно затуляла їй рота. Він нахилився і, притиснувши губи до її вуха, прошепотів:
— Коли я приберу руку з твого рота, ти не кричатимеш. Уторопала?
Триш жваво закивала, бо її легені пеком пекло. «Я не можу дихати!»
Чоловік прибрав руку, і Триш стала судомно дихати, набираючи повні легені повітря.
— Відпустіть мене! — крикнула вона, засапавшись. — Що ви, в біса, робите?
— Скажи мені свій пін-код, — мовив чоловік.
Триш розгубилася. «Кетрін! Допоможи мені! Хто цей чоловік?!»
— Вас бачить охорона, — кинула вона, прекрасно знаючи, що зараз вони поза межами досяжності камер спостереження. «Та їх ніхто й не дивиться».
