Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (версия книг TXT) 📗
— Неохота мені про це балакати, — каже містер Анто-ліиі,— але, гадаю, як тільки ти вибереш свою стежку, першим, твоїм кроком буде взятися за-розум у школі. Інакше не можна. Ти повинен учитись — подобається тобі така перспектива чи ні. Ти любиш багато знати. І мені здається, що коли ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсами та їхньою усною мовою, то поба…
— Вінсонами, — уставив я.
Він, мабуть, хотів сказати «містерами Вінсонами», а не «містерами Вінсами». І все ж не варто було його перебивати.
— Гаразд, містерами Вінсонами. Як тільки ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче й ближче підступати — певна річ, якщо справді цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить і підбадьорять. Багато, дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і душевну скруху, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто а них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чого навчишся — якщо, звісно, схочеш. Так само, як інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш їм що еказати. І це прекрасна допомога, прекрасна наука. Це — не просто знання. Це — історія. Це — поезія!
Він примовк і надпив чималий ковток із склянки. Потій повів далі. Слухайте, оце завівся! Я був радий, що не спробував його перебити абощо.
— Я тебе не переконуватиму, — каже, — що тільки освічені, вчені люди здатні дарувати світові моральні цінності. Це не так. Але я стверджую, що освічені й учені люди, якщо вони до того ж і талановиті, творчі,— а це, на жаль, трапляється рідко, — загалом залишають після себе куди ціннішу спадщину, ніж ті, що проста талановиті й творчі. Перші прагнуть висловлюватись чіткіше й схильні доводити свої задуми до кінця. І що найважливіше — в дев'яти випадках із десяти люди освічені багато скромніші, ніж неосвічені, хоч і здатні мислити. Ти простежуєш хід моїх міркувань?
— Так, сер.
Містер Антоліні знов надовго замовк. Не знаю, чи з вами таке бувало, але дуже важко сидіти й чекати, поки співрозмовник, який про щось задумався, нарешті заговорить, їй-богу, важко. Я щосили намагався не позіхнути. Не те що з містером Антоліні було нудно абощо, ні,— просто мені раптом страшенно захотілося спати.
— І ще одну перевагу дає академічна освіта. Якщо ти достатньо заглибишся в науку, то помалу осягнеш можливості власного розуму. Ти збагнеш, що — для тебе, а що — може, й ні. Згодом ти усвідомиш, який спосіб думок найбільш властивий твоїй душі, твоїй натурі. Завдяки цьому ти не гаятимеш силу часу на те, щоб проникнути в ідеї, які тебе не вдовольняють, чужі тобі. Ти пізнаєш справжню свою мірку і вбиратимеш свій розум у відповідну одіж.
Цієї миті я раптом позіхнув. От свинюка! Та я не міг уже з собою нічого вдіяти.
Але містер Антоліні тільки засміявся.
— Ну добре, — мовив він і підвівся. — Вставай, постелимо тобі.
Я рушив услід за ним до шафи. Він спробував дістати з верхньої полиці простирадла, ковдри й т. ін., але йому заважала в руці склянка. Тоді він допив її, поставив на підлогу, а вже потім дістав усе, що треба. Я допоміг йому перенести білизну до канапи. Удвох ми заходилися стелити постіль. Робив він усе сяк-так. Там простирадло не розгладить, там не заправить край. Та мені було байдуже. Я був такий зморений, що міг уже заснути й навстоячки.
— А як там твої дівчата?
— Нормально, — кажу. Співрозмовник з мене був нікудишній, теревенити не хотілося.
— Як Саллі? — Містер Антоліні знав каналію Саллі Гейс. Якось я їх познайомив.
— Усе гаразд. Сьогодні я з нею зустрічався. — Слухайте, мені здалося, ніби відтоді минуло вже років двадцять! — . Тепер у нас із нею мало спільного.
— На диво гарненька дівчина!.. А друга ж як? Ти ще розповідав, що познайомився з нею в Мейні.
— А-а… Джейн Галлахер. Нормально. Завтра я, мабуть, дзенькну їй по телефону.
Тим часом ми постелилися.
— Ну ось, можеш лягати! — каже містер Аптоліпі. — Не знаю тільки, що в дідька ти робитимеш зі своїми довгими ногами!
— Дарма, я звик до куцих ліжок, — кажу. — Дуже вам вдячний, сер. Ви з місіс Антоліні справді врятували сьогодні мені життя!
— Де в нас ванна, ти знаєш. Буде щось потрібно — гукнеш. Я ще трохи посиджу на кухні. Тобі світло не заважатиме?
— Що ви, ні! Дуже вам вдячний!
— Гаразд. Тоді добраніч, любий.
— Добраніч, сер! Дуже вам вдячний!
Він зачинивсь на кухні, а я пішов до ванної, роздягся й т. ін. Зубів я не міг почистити, бо не мав з собою зубної щітки. Не мав я й піжами, а містер Антоліні забув мені дати. Отож вернувсь я до вітальні, вимкнув над канапою невеличке бра й заліз під ковдру в самих трусах. Канапа була мені таки закоротка, проте я справді міг заснути навстоячки й оком не змигнув би. Кілька хвилин я ще полежав, міркуючи про те, що казав містер Антоліні. Про свою справжню мірку й т. ін. Це правда, чоловік він розумний. Але повіки в мене самі склепились, і я заснув.
А потім сталося таке, що й розповідати не хочеться.
Зненацька-я прокинувся. Не знаю, котра була година, але я прокинувся. Чую, на лобі в мене щось лежить — чиясь рука! Слухайте, я аж похолов від страху. Виявляється, то рука містера Антоліні! Він сидів у темряві на підлозі біля канапи і чи то мацав мій лоб, чи то гладив мене. Слухайте, я мало не до стелі підскочив, слово честі!
— Що таке? Чого ви? — питаю.
— Нічого. Просто сиджу, милуюся…
— Але чого ви тут сидите? — питаю знов. Чорти його батька знають, що я мав казати. Розгубився — кошмар!
— Ти б не міг трохи тихіше? Просто я сиджу…
— Мені однаково пора збиратися, — кажу. Слухайте, а рознервувавсь! Заходився потемки натягати штани. Тицяю, тицяю ногами в кляті холоші — ніяк не попаду. Я вже стільки надивився на цих психів — у школах і т. ін.,— що більше вже їх ніхто не бачив, і завжди їм від мене щось треба.
— Куди це тобі пора збиратися? — питає містер Антоліні. Він намагався розмовляти, каналія, спокійно, навіть байдуже. Та не такий він був байдужий, повірте мені!
— Я залишив на вокзалі свої речі. Краще, мабуть, поїду й заберу їх. Там усе моє манаття.
— Ніде твої речі до ранку не дінуться. Лягай і спи. Я теж піду спати. Що це з тобою сталося?
— Нічого зі мною не сталося, — кажу. — Просто у мене в саквояжі всі мої гроші й усі речі. Я скоро вернусь. Візьму тачку й скоро вернусь. — Слухайте, я трохи в'язів собі не скрутив у темряві! — Річ у тім, що гроші не мої, а материні, і я…
— Не сміши, Голдене. Лягай спати. Я теж піду спати. Ніде твої гроші до ранку не ді…
— Ні, я серйозно. Мені треба йти. їй-богу.
Я вже майже одягся, тільки краватки все не знаходив. Хоч убий, не міг пригадати, куди в біса її запроторив. Тоді. махнув рукою — піду, думаю, й без краватки. А каналія Антоліні сидить собі в кріслі збоку й мовчки стежить за мною. Було, звичайно, темно, і я погано його бачив, але знав, що він не спускає мене з очей. А сам п'є. Я навіть бачив у нього в руці оту його невідлучну склянку.
— Дивний ти хлопець. Дуже дивний.
— Знаю, — кажу. Краватки я вже й не шукав. Так і зібрався без неї. — До побачення, сер! — кажу. — Дуже вам вдячний. їй-богу.
Він ішов за мною до самих дверей, а коли я почав викликати ліфт, став на своєму порозі. Стоїть і все бурмоче, що я, мовляв, «дуже, дуже дивний хлопець». Еге ж, дивний, трясця твоїй матері! Так він стовбичив на тому чортовому порозі доти, доки прийшов ліфт. Зроду мені не доводилось так довго ждати розтриклятущого ліфта. Не брешу.
Я навіть не знав, про що розмовляти, поки чекав ліфта. Але містер Антоліні все стоїть і стоїть у дверях, і я промовив:
— Візьмуся читати гарні книжки. їй-богу! — Треба ж було що-небудь казати. Страшенно незручно вийшло.
— А ти візьми речі й катай знов сюди. Я двері не замикатиму.
