Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Плюмітас! Це ім’я викликало в уяві дами завершений образ розбійника. Здавалося, їй і знайомитися з ним не треба — вона впізнає його з першого погляду. Донья Соль виразно уявляла собі високого стрункого кабальєро з матово смаглявим обличчям: з-під крислатого капелюха, надітого поверх червоної хустки, вибиваються смоляні кучері; гнучке і спритне тіло затягнуте в чорний оксамит; тонкий стан підперезаний пурпуровим шовковим поясом, на ногах шкіряні гетри кольору фініка: такий собі мандрівний лицар андалузьких степів, схожий на стрункого тенора, якого вона бачила в опері «Кармен», того самого, що заради кохання* скидає солдатську форму і стає контрабандистом.

Її широко розкриті від хвилювання очі нишпорили по кухні, але не бачили ні крислатого капелюха, ні прегарного мушкета. Незнайомець із карабіном, що звівся перед нею на ноги, був схожий на польового сторожа, яких вона не раз зустрічала на землях своєї родини.

— Добридень, сеньйоро маркіза… Як ся мав сеньйор маркіз, ваш дядько?

Помітивши звернені на цього чоловіка погляди, донья Соль усе зрозуміла. То оце він такий, Плюмітас?..

Збентежений появою сеньйори, бандит із незграбною галантністю скинув капелюха і стояв з карабіном в одній руці і злинялим фетровим капелюхом — у другій.

Гальярдо був неабияк здивований, почувши слова розбійника. Цей чоловік знає усіх на світі і від надмірної шанобливості навіть наділив донью Соль родовим титулом, що їй не належав.

Оговтавшись від несподіванки, дама знаком показала Плюмітасові, щоб він сів і покрив голову. Розбійник слухняно опустився на стілець, але капелюха поклав поруч себе, на інший стілець.

Ніби прочитавши німе запитання у втуплених у нього очах доньї Соль, Плюмітас провадив:

— Не дивуйтеся, сеньйоро маркіза, що я вас знаю: я не раз бачив, як ви їздили з маркізом та іншими сеньйорами дражнили молодих бичків. Бачив також здалеку, як ви ганялися з гаррочею за биками. Ви, сеньйоро, хоробра жінка, а гарнішої за вас я не бачив на всьому білому світі. Чиста втіха дивитися, як ви гарцюєте верхи у своєму крислатому капелюсі, краватці, з шовковим поясом на стрункому стані. А за ваші небесні очі чоловіки, мабуть, не раз вихоплювали з піхов кинджали.

Розбійник схопився і в нападі південного красномовства напрочуд легко знаходив нові й нові славослів’я для прекрасної дами.

Донья Соль зблідла й широко розкрила очі, в яких світився солодкий жах — бандит починав їй подобатись. А що як він приїхав у маєток тільки заради неї?.. Ану ж він хоче викрасти її й завезти у своє гірське лігво, лютий і невблаганний, мов орел, що повертається з полювання у гніздо на скелях?..

Тореро неабияк стривожився, слухаючи цей потік грубих і захоплених вихвалянь. А будь воно прокляте! У його ж маєтку… і на його очах! Якщо й далі так піде, тореро зараз збігає по рушницю, і нехай цей приблудько хоч сто разів Плюмітас, він побачить, що матадор теж уміє стріляли.

Розбійник, мабуть, зрозумів, що його слова подобаються не всім, і прибрав шанобливого вигляду.

— Ви Мені пробачте, сеньйоро маркіза. Це просто базікання, більш нічого. Я маю дружину й четверо малюків, і сердешна проливав через мене більше сліз, ніж богоматір скорбна. Я чоловік смирний, хоч і бандит. Це лиха доля довела мене до такого життя.

І, немов бажаючи будь-що сподобатися доньї Соль, заходився палко вихваляти її родичів. Він глибоко шанує маркіза де Морайму — таких людей на світі небагато.

— Якби всі багатії були такими. Мій батько наймитував у нього і не раз розповідав, яка це добра людина. Якось я занедужав і відлежувався в пастушій хатині, на одному з його пасовищ. Маркіз знав про це, але не виказав мене. Він звелів, щоб на всіх його фермах давали мені все, чого я попрошу, і не зачіпали мене… Хіба можна таке забути?.. І це тоді, коли світ аж кишить багатими мерзотниками!.. Я не раз зустрічав його самого на пустельній дорозі — їде верхи, як молодий парубок, наче й літа його не беруть. «Нехай вам бог помагає, сеньйо маркізе». — «Привіт, хлопче». Він не знає мене і не здогадується, хто я такий, бо товариша свого (Плюмітас показав на карабін) я ховаю під плащем. А мені завжди хочеться спинити його й попросити у нього руку, не для того, щоб потиснути — ні, такого в мене й на думці нема, хіба ж може цей благородний сеньйор потиснути руку душогубові, у кого на совісті стільки убивств та грабунків, — ні, для того, щоб поцілувати її, як руку рідного батька, упасти перед ним навколішки й подякувати за все, що він зробив для мене.

Красномовство, з яким бандит розводився про свою вдячність до маркіза, не зворушило донью Соль. І це славетний Плюмітас!.. Бідолаха! Смирний польовий кролик, якого всі вважають за вовка, одурені його облудною славою.

— Серед багатіїв в дуже лихі люди, — провадив розбійник. — Як вони знущаються з бідняків!.. Неподалік мого села живе один такий, лукавіший, ніж сам юда. Він позичає гроші під проценти. Я попередив його, щоб він не глумився з людей, то цей мерзотник, замість послухатися, нацькував на мене жандарів. Ну то я спалив йому стодолу, наробив ще всякої шкоди, і тепер він уже понад півроку боїться з’явитися до Севільї, боїться носа виткнути із села, щоб не здибатися з Плюмітасом. Ще один такий Хотів вигнати на вулицю стару бабусю — вона, бачте, цілий рік не платила йому за халупу, в якій жили ще її батьки. Якось увечері я навідав того сеньйора — він якраз сідав з родиною вечеряти. «От що, хазяїне, я Плюмітас, і мені потрібно сто дуро». Він викладає гроші, а я з ними до старенької. «Візьміть оці гроші, бабуню, і заплатіть тому юді, а що залишиться — нехай буде вам, користуйтеся на здоров’я».

В очах доньї Соль спалахнула цікавість.

— А мерці? — спитала вона. — Скількох чоловік ви вбили?

— Не будемо про це згадувати, сеньйоро, — спохмурнівши, мовив розбійник. — Ви відчуєте до мене огиду, а я просто нещасний. На мене полюють, і я боронюсь як умію.

Запала довга мовчанка..

— Ви не уявляєте, як я живу, сеньйоро маркіза. Диким звірам живеться краще. Сплю де можу, а то й зовсім не сплю. Прокидаюся в одному кінці провінції, а вкладаюся в другому. У нашому ділі треба мати пильне око і тверду руку, щоб тебе шанували й не продали. Бідняки — люди добрі, але злидні хоч кого можуть зробити лихим. Якби мене не боялися, то вже давно виказали б жандарям. Вірних друзів у мене тільки двоє — кінь і карабін. Іноді такий сум розбирає за жінкою та малими, що вночі я нишком прокрадаюся у своє село, і поки що сусіди закривають на це очі, бо шанують мене. Але колись усе це погано скінчиться… Мені теж обридає самотність і хочеться побути з людьми. Я давно мріяв навідатись у Рінконаду. «Чого б мені не заїхати туди й не познайомитися з сеньйором Хуаном Гальярдо, адже я давній його шанувальник і так часто плескав йому в долоні?» Але то я зустрічав вас у великій компанії, то в маєтку жили ваші дружина й мати з онуками. Я ж бо розумів, що з того могло вийти: ще повмирали б від страху, побачивши перед собою Плюмітаса. А от сьогодні — інша річ. Сьогодні ви приїхали з сеньйорою маркізою, тож я собі й кажу: «Піду-но привітаюся з сеньйорами й трохи погомоню з ними».

На ці слова розбійник посміхнувся майже лукаво, давши зрозуміти, що бачить велику різницю між родиною тореро та цією сеньйорою і ніби натякаючи на те, що взаємини Гальярдо з доньєю Соль для нього не таємниця.

У селянській душі Плюмітаса жила глибока пошана до законного шлюбу, і він вважав, що з аристократкою, подругою тореро, можна почувати себе куди вільніше, ніж із бідними жінками, які належали до його родини.

Донья Соль пропустила натяк повз вуха і стала з цікавістю розпитувати розбійника, як він дійшов до такого життя.

— Пусте, сеньйоро маркіза. Усе почалося з дрібної несправедливості, що так часто сиплються на голови бідняків. У нашому селі я вважався хлопцем кмітливим, і люди часто обирали мене, коли треба було йти до багатіїв з якимось проханням. Я вмів читати й писати, бо ще малим прислуговував панотцеві. А Плюмітасом [31] прозвали мене за те, що я ганявся за курми й висмикував з хвостів пір’їни. З них я вистругував собі пера для письма.