Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
У неї жодні параметри не збігаються з еталонами! Тому вона весь час намагається ходити зі схиленим обличчям, соромлячись своєї недосконалості. Але лише я бачу, що ця недосконалість — її головний козир. Вона, ця Пат, уся вміє світитись! І, ніби соромлячись цього, завжди зіщулюється, вдає з себе найгіршу!
Але це мені на руку. Адже якщо з таким схиленим обличчям вона стоятиме на балу, то я буду спокійна. А якщо ні?
Адже останнім часом вона поводиться дивно. І очі в неї через якусь невідому хворобу весь час сяють, аж боляче дивитися.
Хоча про це і мова: Пат, зі своїми неправильними параметрами, завжди чимось відрізнялась від інших. Полізти на дах бальної зали — її ініціатива. Ніхто б до цього не додумався!
Я спостерігаю за нею давно. І знаю, що вона також спостерігає за мною. Знаю, що нас об’єднувало і те, що ми обидві спостерігали за Тур, коли та ще вчилася разом із нами.
А можливо, все інакше: спостерігаючи за Тур, коли наші погляди — захоплені, сповнені любові і захвату — схрещувались на її обличчі, ми і почали спостерігати одна за одною, об’єднані загальним захватом. Тоді я зрозуміла: Пат теж приховує заборонені емоції.
Мої спостереження мали трохи інакшу природу, ніж у Пат: я вчилася бути кращою за Тур, кращою за Пат, кращою за всіх інших. Дякувати Богу, що Тур була старша, а це означало, що ми з нею не конкуренти.
Тепер, коли Тур немає і що з нею — достеменно не відомо, я всім єством відчуваю, що Пат — єдина, хто може зі мною позмагатися у «бальних перегонах». Хоча вона цього не розуміє.
Вона ж вважає себе негарною!
Вона сама якось сказала, дивлячись в люстерко, що у неї надто довгий ніс, надто великі вуста, надто високі вилиці, надто випуклі очі, надто високе чоло і… смішні вуха.
Я не стала сперечатися.
Співчутливо кивнула у відповідь. І подумала, що вона має рацію: все в ній «надто». Але, дурна, дурна, нехай вона цього ніколи не зрозуміє!
…Пані Вихователька каже, що я мушу першою відвідати її в лазареті — такий порядок: доглядати за хворими колежанками, щоб вони ніколи не залишалися самі. Я якраз приймала сонячні ванни.
Природна засмага мені до лиця, хоча тут вважають, що ми мусимо бути блідими. Але я з цим не згодна! Я хочу бути яскравою, відрізнятися від інших на Літньому балу, який має відбутися зовсім скоро.
Але нічого не вдієш, доводиться одягнутися і йти до лазарету, йти до Пат.
Я тихо заходжу в палату і бачу, що вона лежить, мов мертва: навіть руки схрещені на грудях. Волосся збите і скуйовджене, розкидане на подушці. Простирадло натягнуте аж до підборіддя. Бліда, під очима — синці. Ані руху.
Мені навіть здається, що вона померла. Але я не кваплюся побігти з цим повідомленням до пані Виховательки.
Я обережно сідаю на край стільця, ніби нічого не сталося, відкриваю книжку і поверх сторінок час від часу поглядаю на бездиханне тіло.
Скільки це триває, не знаю.
Страх минає.
В палаті тиша.
Страх переходить у цікавість.
Я низько схиляюсь над її обличчям, намагаюсь вловити дихання, а вловлюю лише дивний запах, якого ніколи не чула: щось схоже на запах від нашого шкільного автомобіля.
Я роздуваю ніздрі, щоби краще збагнути — чи той це запах. А може, так пахнуть небіжчики? Я дивлюсь на неї — обличчя в обличчя, і раптом вона розплющує очі.
Ох!
Мені ніяково.
Я сахаюся.
Вона прискіпливо оглядає мене.
Моя присутність у палаті обтяжує її так само, як і мене.
Вона просить принести їй одяг. Дивне прохання.
— Мій халат зовсім мокрий — я дуже спітніла, — пояснює вона.
Я бачу, що краєчок халата виглядає з-під її подушки, а під ліжком стоять досить брудні капці. Чому вони такі брудні?
Знаючи Пат, я можу передбачити, що її хвороба — ще одна з вигадок, щоб побути на самоті чи ще задля чогось, що мені невідомо. Я мала б розповісти про свої спостереження Виховательці, але не зроблю цього.
Я йду до загального гардеробу і відшукую для неї найгіршу сукню, яку тільки бачу — старомодну, білу, з рукавамиліхтариками й огидною шляркою на подолі. Беру і туфлі — з тієї ж ретро-серії, з перетинкою і тупими носаками.
Повертаюсь і бачу, що у неї червоні очі і розпухлий ніс.
Плакала? Через що?
Питати про таке не варто. Краще — поспостерігати.
Але вона сама починає говорити зі мною і я нашорошую вуха.
Вона питає, чи хотіла б я потрапити «за паркан», чи не боюся я цього, чи буде там так само гарно, як тут?
Ці запитання дратують мене. Здіймають ту хвилю, яку я намагаюся стишити в собі — до пори до часу — хвилю такого ж самого неспокою, який зараз випромінює Пат.
Вона каже, що варто у всьому зізнатися — і про підглядання за балами, і про щоденник Тур.
Мені стає страшно.
Це вони, безтямні, безрідні й благополучні, можуть дозволити собі так розслабитись.
А я мушу дожити до мети.
Вона питає, чи хочу я вийти за паркан. Так, я хочу і вийду.
У мене буде все, якщо я правильно побудую свою поведінку — так, як нас вчать. Вона заплющує очі і ніби крізь сон говорить, що єдина, з ким би вона хотіла зустрітися після виходу з ліцею, це я. Їй здається, що лише я зможу зрозуміти її тривоги. Адже давно спостерігає за мною (що я казала!).
— Як, як, як ми будемо жити? — весь час повторює вона, не розплющуючи очей. — Ми знаємо лише, як одягатися, готувати, співати, вишивати, щоб подобатися іншим.
А де ми самі? Де, де, де ми самі?!!!
Вона мотає головою, і мені доводиться присісти ближче і тримати її за плечі, щоб вона не звалилася з ліжка. Певно, це якийсь шок.
Я мушу покликати пані Виховательку, але боюся: а раптом Пат бовкне щось зайве, через що всі ми опинимось не у Флігелі Наречених, а в карцері чи взагалі за межами ліцею. І тому я просто дослухаюсь до її гарячкового шепоту і дедалі дужче чую дивний запах від її вологого волосся — щось з дитинства, коли підгорить молоко на плиті…
Нарешті вона затихає.
Більше не рухається і знову лежить, ніби мертва. За три хвилини мене тут змінить Рів.
Я підводжусь.
Я піднімаю з підлоги її капці.
На підошвах шар засохлої землі з вкарбованими травинками.
Я тягну за травинку, вона відклеюється разом із кавалком засохлої землі, на споді якого приліпився… шматок від сигарети.
Такі шматки, здається, називають недопалками. О! О!
Я кидаю капці на підлогу і швидко виходжу з палати.
Мені треба дочекатися ночі. І тоді я знову прийду до лазарету.
Тільки вже з іншою метою…
Я йду темними коридорами навшпиньках. Мені не вперше бути такою обережною і нечутною, мов тінь. Через сад доходжу до лазарету.
Вікна зяють порожнечею. Я б побоялася перебувати в такому порожньому будинку. Нічний сад — страшний і чорний.
Я сідаю під деревом. Я хочу, щоб нічого не відбулося.
Але — відбувається!
Скрипнула хвіртка, дзеленькнула шибка. Пат у білій сукні вистрибує з вікна і йде до паркану, вкритого живоплотом, і пірнає в зарості. Зникає.
Це так огидно, що мене нудить.
Іти до паркану в мене немає ані сил, ані мужності. Досить того, що я побачила: Пат втікає з ліцею!
Пат зрадила все, на що пішли роки навчання.
Пат — небезпека для всіх нас. Через неї ми всі можемо не потрапити у Флігель Наречених!
Ніхто не стане розбиратися!
…я вже колись проходила цей шлях: перший поверх — наліво, потім — направо, еркер зі втопленими дверима, на яких написано «Дирекція». Ніч. Тиша. Треба добре дослухатись.
Але я знаю, що Вихователі ночують на поверх вище, а тут — немає нікого.
Лише скульптури богинь науки і мистецтва стоять обабіч червоної килимової доріжки. Мене все ще нудить.
Я виймаю з волосся шпильку, встромляю її в шпарину, обережно повертаю. Замок не складний, адже нікому не спаде на думку лізти до директорського кабінету. Він прокручується досить легко. Двері відчиняються. Звідти на мене пашить ще більша темнота і задуха непровітреного кабінету.
