1Q84. Книга І - Мураками Харуки (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Обидві мовчки пили чай. Кожна думала про своє.
Згодом господиня розтулила рот.
— Може, якось розкажете про нього, якщо захочете?
— Можливо, зумію розповісти. А може, й ні. Чесно кажучи, сама не знаю.
Якийсь час стара жінка дивилася на обличчя Аомаме. А потім сказала:
— Я не просто з цікавості питаю.
Аомаме мовчала.
— Мені здається, ви живете, щось ховаючи у собі. Щось дуже важке. Я відчула це на першій зустрічі з вами. У вас сильний, рішучий погляд. Правду кажучи, і в мені є щось таке. Щось важке. Тому я вас розумію. Я вас не кваплю. Але я радила б вам випустити його назовні. Я вмію тримати язика за зубами і маю кілька реальних засобів. Як усе піде добре, то зможу стати вам у пригоді.
Коли пізніше Аомаме відкрилася господині, то в її житті відчинилися інші двері.
— Гей, що ви п'єте? — спитав над самим вухом якийсь жіночий голос.
Опам'ятавшись, Аомаме підвела голову й подивилася на молоду жінку з волоссям, зав'язаним у вигляді «кінського хвоста» за модою 50-х років, що сиділа на сусідньому стільці. На ній була сукня з дрібним квітчастим візерунком, на плечі висіла сумка від Ґуччі. На нігтях — світло-рожевий манікюр. Не товста, з привабливим, приязним обличчям. І з великими грудьми.
Аомаме на хвилину розгубилася. Бо не сподівалася, що до неї озветься жінка. Тут лише чоловіки це роблять.
— Коктейль «Tom Collins», — відповіла Аомаме.
— Смачний?
— Не дуже. Але не сильний, можна пити потрошки.
— А чому він так називається?
— Не знаю, — відповіла Аомаме. — Здається, не за іменем людини, яка його вперше виготовила. Зрештою, не йдеться про якийсь особливий винахід.
Жінка помахом руки підкликала бармена й собі попросила цього напою. Невдовзі коктейль принесли.
— Можна сісти поруч? — спитала жінка.
— Можна. Місце вільне, — відповіла Аомаме. «Ти ж уже давно так сидиш», — подумала вона, але вголос не промовила.
— Може, ви домовилися з кимось зустрітися? — спитала жінка.
Аомаме мовчки дивилася на її обличчя. Жінка здавалася молодшою від неї років на три-чотири.
— Знаєте, я тим майже не цікавлюся, так що можете не турбуватися, — ніби відкриваючи свою таємницю, сказала жінка. — Якщо того остерігаєтеся… І я хотіла б познайомитися з чоловіком. Так само, як і ви.
— Так само, як я?
— Бо, здається, ви прийшли самі, щоб знайти собі більш-менш пристойного чоловіка.
— У вас таке враження?
Жінка примружила очі.
— На цьому я трохи розуміюся. Бо сюди приходять лише для цього. А ще — ми з вами, видно, не профі.
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
— То, може, створимо удвох команду? Чоловікам легше озватися до двох жінок, ніж до одної. Та й нам буде веселіше, якось спокійніше. Гадаю, непогана вийде компанія — у мене жіноча зовнішність, а у вас хлоп'яча елегантність.
«Хлоп'яча елегантність?» — подумала Аомаме. Оце вперше її так оцінили.
— Але ж навіть у команді кожна з нас, можливо, матиме різне уподобання щодо чоловіків. Чи вийде щось добре з цього?
Жінка ледь-ледь скривила губи.
— Може, ви й маєте рацію. Уподобання?.. Ну, то які чоловіки вам подобаються?
— Переважно середнього віку, — відповіла Аомаме. — Молодих не люблю. Віддаю перевагу тим, хто трохи полисів.
— Ого! — здивувалася жінка. — Зрозуміло, значить — середнього віку? А от мені до душі молоді вродливі хлопці, чоловіки середніх літ мене не дуже цікавлять, та якщо вони вам до вподоби, я складу вам компанію — можу спробувати їх. У всьому потрібен досвід. Кажете, що чоловіки середнього віку непогані? Я маю на увазі секс.
— Усе залежить від людини, — відповіла Аомаме.
— Звичайно, — погодилася жінка. І, ніби перевіряючи якусь теорію, примружила очі. — Звичайно, про секс не можна судити взагалі, але якщо все-таки зважитися на висновок?..
— Непогані. Кількість разів невелика, але кожен раз триває довго. Вони не спішать. Якщо все піде добре, можуть не один раз довести до оргазму.
Жінка на мить задумалася.
— Коли так, то я, здається, трохи зацікавилася ними. Може, спробувати?
— Як хочете, — відповіла Аомаме.
— А секс учотирьох ви коли-небудь мали? З переміною партнерів.
— Ні.
— Я також, але вам цікаво?
— Гадаю, ні, — відповіла Аомаме. — Так, я готова створити команду і навіть певний час діяти разом, але хотіла б про вас щось знати. Якщо ви нічого не розкажете, то розмови, можливо, далі не буде.
— Гаразд. Це справді слушна думка. Що саме, наприклад, ви хочете про мене знати?
— Наприклад, ну… яка у вас робота?
Жінка ковтнула коктейлю й поставила склянку на тацю. Потім, промакуючи губи паперовою серветкою, витерла рот. Перевірила на ній сліди помади.
— Не дуже смачний, — сказала вона. — На основі джину?
— Джин з лимонним соком і содовою.
— Справді годі назвати це великим винаходом. Але смак непоганий.
— От і добре.
— Так значить, яка в мене робота? Трохи важке питання. Чесно кажучи, ви, може, не повірите.
— Ну, то я почну із себе, — сказала Аомаме. — Я — інструкторка спортивного клубу. Викладаю головно бойове мистецтво. І, крім того, роблю стретчинґ.
— Бойове мистецтво? — здивувалася жінка. — Як Брюс Лі?
— Щось у цьому роді.
— Сильні?
— Так собі.
Жінка привітно всміхнулась і піднесла склянку, ніби для тосту.
— Ну, то в критичний момент, може, станемо непереможною командою? Бо я вже давно тренуюся з айкідо. Правду кажучи, я — поліціант.
— Поліціант, — повторила Аомаме. Трохи роззявивши рот, більше нічого не могла сказати.
— Працюю у столичному управлінні поліції. Не схоже на це? — сказала жінка.
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
— Але це чиста правда. Серйозно. Мене звати Аюмі.
— А мене — Аомаме.
— Аомаме… Це справжнє ім'я?
Аомаме поважно кивнула.
— Коли я чую слово «поліціант», то уявляю собі його в уніформі, з пістолетом, у патрульній машині, що проїжджає вулицями. Правильно?
— Я стала поліціантом, бо саме так хотіла робити, але мені не дали, — сказала Аюмі. Взяла з повної чаші кренделик, посипаний сіллю, й почала його гризти. — Тепер мій головний обов'язок полягає в тому, щоб у сміховинній уніформі роз'їжджати на патрульній міні-автомашині й контролювати порушення правил паркування. Звісно, пістолета мені не дають. Бо нема потреби погрожувати пострілом громадянину, який поставив свою «Тойоту-Короллу» перед пожежним гідрантом. Я досить успішно пройшла тренування зі стрільби, але цього ніхто не помітить. Бо я — лише жінка, що кожного дня крейдою на кінці поліцейського кийка пишу на асфальті час і номер.
— А з пістолета «Beretta» ви стріляли?
— Так. Бо тепер усі звикли до нього. Але для мене він трохи заважкий. Бо якщо його зарядити повністю, то заважить майже кілограм.
— Сам корпус важить вісімсот п'ятдесят грамів, — сказала Аомаме.
Аюмі глянула на неї очима власника ломбарду, який оцінює вартість ручного годинника.
— Аомаме-сан, звідкіля у вас такі докладні знання?
— Я давно цікавлюся стрілецькою зброєю, — відповіла Аомаме. — Але, звісно, не стріляла з неї.
— Невже? — немов повіривши, сказала Аюмі. — А от я люблю стріляти з пістолета. «Beretta» — важкий, але віддача в нього менша, ніж у старого, револьвера, а тому, якщо по-вправлятися, то навіть тендітна жінка зможе ним легко користуватися. Але моє начальство має іншу думку щодо цього. Сумнівається, чи жінка здатна дати собі з ним раду. Бо всі вищі поліцейські чини схожі на фашистів з їхнім вивищенням чоловічої статі. Я навіть навчилася успішно орудувати поліцейським кийком. Не гірше за більшість чоловіків. Та це зовсім не ціниться. Тільки грубі шпильки летять у мій бік. Мовляв, ти справді добре навчилася тримати поліцейський кийок, та якщо хочеш потренуватися на практиці, то не соромся, скажи мені. З такими своїми думками вони відстали на півтора століття.
Сказавши це, Аюмі добула із сумки пачку «Virginia Slims», вправним рухом вийняла одну сигарету, взяла в рот і прикурила від тонкої золотистої запальнички. Повільно пускала дим до стелі.
