Вершники. Романи, оповідання - Яновський Юрій Іванович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Марченко умирав важко. Дві ночі підкидала його хвороба на нарах. У касарні було завше повно людей: коли йшла одна група на зміну, то друга — приходила вже додому. Дим махорки ніколи не виводився настільки, щоб крізь нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на інструменті. Інший — спав і заливчасто хропів і висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє борюкалося, перекидаючи лави. П’яний, замовкнувши на хвилину, знову починав довго й нудно лаятись. В такім оточенні довелося умирати Марченкові. Поруч нього було порожнє місце Остюка, що пішов у шахту на роботу. Кухоль з водою, яким підживляв себе Марченко, стояв наполовину порожній. Вода в кухлі коливалася, Марченко довго думав про те, чому хлюпається вода. Його думку переривали припадки непам’яті, темні оази серед зелених, покручених і рухливих ліній. З неймовірної глибини з’являлося тоді йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, ніби калюжа на сірому хмарному небі. Береги його крутилися навкруги води, з берегами крутилося все тло неба. Тільки вода стояла непорушно, гладенька поверхня її лише іноді тремтіла. Після шаленого крутіння всього навкруги води Марченко помічав, що рух завмирав, і в його очах поставав кухоль із водою. Він двигтів від тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мільйонів разів траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.
В забої сидів Остюк, махаючи кайлом. Лампа висіла на виступі породи. Шар вугілля йшов круто вниз. Забій попався поганий. Антрацит був дуже твердий, шар — тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсім лежачи на боці. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат -- за саночника. До ночов на полозках припасовано шлею, в неї запрігся Галат і рачки вивозив нагору вугілля з Остюкового забою. Він тяг на собі санки з вугіллям, упи-раючися в породу руками, ліктями й коліньми. Навкруги вічна чорна ніч шахти. Вугляний пил стояв у повітрі. Десь глухо бахкали двері, що ними регулювали вентиляцію. Хлюпала вода під ногами. А взагалі — була мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, і кожен інший звук падав, як вода, на землю, звільняючи місце тиші. З Галата лився піт. По грудях бігли патьоки, з обличчя краплі котилися до носа і падали з нього, ніби чорні кульки крові.
— Звикнеш, — прошепотів йому Остюк, — свіжу людину тут завше кидає в піт. Повітря мало для грудей.
Остюк напружував м’язи, щоб рівномірно бити кайлом. Ноги йому затерпли, він поглядав на породу, що була над головою і могла обломитися на нього. Кріпильники запіз нювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Ву~ля-на метелиця стояла в цій підземній чорній тиші. Щось потойбічне ввижалося у зламах породи. Чотириста метрів землі над забоєм ніби назавжди відрізали людину од сонця й повітря. Галат мріяв про ті щасливі години, коли він мчав на тачанці в атаку. Він бачив себе на поверхні землі, чув свою голосну команду і розбишацьку пісню. Повітря — густе, свіже, запашне — било йому в обличчя. Та швидко Галат забув і мріяти. Треба було встигати вивозити до вагонеток вугілля.
Остюк іноді поглядав на красуня Галата. Під чорним шаром пилу на його обличчі Остюк помітив розпач і втому.
— Братику, — сказав Остюк, — мокрий дощу не боїться. Удар лихом об землю.
Кайло його било вугілля вже автоматично, мов працював пневматичний молоток. Щопівгодини Остюк із Галатом спочивали кілька хвилин. Після восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергійніш, щоб виробити норму. Коли б йому випав гарний забій — вже давно б було більше шести вагонеток. Та Остюк ніколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
Нагорі в темряві з’явився вогник десятника. Сковзаю-чися по породі, десятник зійшов до Остюка. Хазяйським оком він оглянув роботу. Запитав:
— Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав довбати.
— Нічого. Сьогодні ледве норму виб’ю.
Десятник підніс лампу просто до вугілля. Вогник лампи виріс удвоє: в забої було багато газу.
— Посилав же я сюди кріпильників, а в тебе ось порода на голову обвалиться, — сказав десятник, приймаючи лампу із забою, — куди вони пошвендяли оце?
— Швидко вже зміна? — озвався Галат, нагортаючи вугілля на санки.
— Через годину.
Десятник прикрутив свою лампу і знову підніс її до вугілля. Вогник підскочив у ній від газу й на цей раз.
— Я вам дам інший забій, — промовив десятник, — він тут недалеко. Не вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут треба провітрити і кріпильного лісу.
Останні слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового забою. Галат, ідучи, все спотикався об рейки.
— Так це ви Галат і Остюк? — несподівано запитав десятник.
— Ми.
— То про вас по радіо пісню співали?
— Може, й про нас, — гордо сказав Галат. — Це Остюк — комісар дивізії і кіннотник.
Вони йшли по штрекові, розмовляючи. Під ногами хлюпотіла вода.
Все відбувалося ніби вві сні. Назустріч із-за повороту з’явилося кілька вогників.
— Інженер обходить, — пошепки сказав десятник.
Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з інженером: низенького росту, в окулярах.
— На вашій ділянці з’явилась вода, — зауважив інженер, — треба пошукати, звідки вона. Скажете мені по телефону, коли взнаєте. Щоб не трапилось халепи. Тільки не передавайте другій зміні, а самі зробіть.
— А то собі лиха набіжимо, — прошепотів ніби ненароком Остюк, стоячи осторонь.
На диво всіх, інженер підійшов до нього і привітався за руку.
— Це наш Галат, — показав Остюк, — шануй і його, побратиме.
Надвечір Марченко зовсім зібрався умерти. Біля нього сиділи всі його друзі. Гамір у касарні не вгавав. Марченко лежав при пам’яті, але вже одірваний од землі. Його воля до життя погасла, як свічка, — на кінець третьої доби. Руки в нього були холодні й жовті. Він став байдужий до всього. Під очима лягли чорні плями, грим смерті. Моментами він здригався, ніби від страшного болю, але волі для того, щоб панувати над своїм тілом, було в нього ще досить.
— Де твоя дружина, Шахай? — запитав він білими, безкровними губами. Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло по губах і заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах. Вона хотіла заховати усмішку.
— Умерла, Марченко, як і ти оце вмреш, — одповів Шахай, кров йому виповнила очі.
— Таки дійсно вмерла, — почувся шепіт Остюка.
— А ти звідки знаєш? — запитав Шахай машинально.
— Я сам її ховав.
Остюк сказав ці слова страшним шепотом. Та Марченко вже втік далеко від його гніву. Він розквитався з землею,, як грач у карти, викинувши всі козирі і заплативши програш. Тепер лежав він, простягшися на нарах, — переможець життя. Його оточували друзі, невблаганно чекаючи останнього подиху. Гудок — різкий, пронизливий, тривожний — захвилював касарню.
— Що це? — промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарні зчинилася метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долі за те, що вона подарувала йому востаннє самотність. Він заплющив очі і став затримувати дихання, щоб швидше зупинити своє серце.
На шахтенному дворі стояла велика юрба. Всі знали, що в шахті з’явилася вода і є небезпека затоплення її. Викликали охотників рятувати людей і ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кілька людей. Між ними — Шахай, Галат і Остюк. Група рятівників полізла східцями до ствола шахти.
Кліть стояла напоготові. Машина працювала.
— Комуністи, наперед! — прошепотів Остюк.
Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній
мряці. Вітер свистів знизу. На поясах у них блимали лампи. Друзі падали в глибину, наче вирушивши із своєї планети: в путь поміж вічних зір.
