Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Огляд почався на другий день і тривав кілька тижнів. Щодня на подвір’я палацу, де жив наступник трону, приходили цехи різних ремісників на чолі з цеховими старшинами, щоб показати царевичу свої вироби.
Спершу пройшли перед ним зброярі з мечами, списами й сокирами; ремісники, що виробляють музичні інструменти, — з пищалками, сурмами, бубнами й арфами. Потім пройшов великий цех столярів. Вони несли стільці, столи, канапи, ноші й колісниці, оздоблені багатими візерунками й інкрустовані різноколірним деревом, перламутром і слоновою кісткою. Далі несли металеве кухонне начиння — рогачі, рожни, двовухі горщики й плоскі каструлі з покришками. Ювеліри пишалися чудовими золотими перснями, ланцюгами, зап’ястями на руки й ноги з електрону, тобто суміші золота й срібла; все це було вкрите майстерною різьбою і всипане коштовними каменями або оздоблене різнокольоровою емаллю.
Замикали похід гончарі, які несли більше сотні гатунків глиняних виробів. Там були вази, горщики, миски, глечики й кухлі найрізноманітніших форм і розмірів, розмальовані й оздоблені головами звірів і птахів.
Кожен цех приносив царевичу в подарунок свої найкращі вироби. Вони заповнили велику залу, хоч між ними не було й двох речей, схожих між собою.
Коли скінчилась цікава, але втомлива церемонія, достойний Ранузер спитав, чи царевич задоволений з того, що бачив?
Наступник трону замислився.
— Кращі речі я бачив хіба що в храмах чи в палацах мого батька, — відповів він номархові. — Але ж їх можуть купувати тільки дуже багаті люди, то я не певен, чи приносять вони в державну скарбницю великі прибутки.
Номарха здивувала така байдужість царевича до виробів мистецтва й стривожила його турбота за прибутки. Щоб задовольнити Рамзеса, він почав водити його по царських фабриках.
Так одного дня вони відвідали млини, де невільники на сотнях жорен і ступ виробляли борошно. Побували вони в пекарнях, де випікали хліб і сухарі для війська, потім на фабриках, де в’ялили рибу й м’ясо.
Оглядали також великі чинбарні, шевські майстерні сандалів, гути, де виплавляли бронзу для зброї та посуду, потім цегельні, цехи ткачів і кравців.
Все це містилося в східній частині міста.
Рамзес спершу оглядав ремісницьке господарство з цікавістю, але дуже швидко йому набридло бачити заляканих, блідих, виснажених робітників, плечі яких були вкриті рубцями від київ.
Тепер він недовго затримувався в майстернях, його більше вабили околиці міста Ану. Далеко на сході можна було бачити пустелю, де торік відбувалися маневри між його корпусом і Нітагеровим. Мов на долоні, видно було шлях, яким проходили його полки, місце, де метальні машини, обминаючи скарабеїв, звернули в пустелю, а може, навіть і те дерево, на якому повісився селянин, що копав канал…
З тієї он вершини він разом з Тутмосом споглядав квітучу землю Госен і лаяв жерців. А там, між узгір’ями, він зустрів Сару, до якої спалахнуло кохання в його серці…
А сьогодні — які зміни!.. Він перестав ненавидіти жерців, відколи з допомогою Гергора дістав від батька корпус Менфі й намісництво. До Сари він зовсім збайдужів, але його дедалі більше цікавила дитина, яку вона мала народити.
«Що вона там поробляє? — думав царевич. — Я вже давно не мав звістки про неї».
А коли він так задивлявся на східне узгір’я і пригадував недавнє минуле, номарх Ранузер, що очолював його почет, був певен, що наступник трону помітив якісь зловживання на фабриках і міркує тепер, як його покарати.
«Цікаво, що він побачив? — стривожено запитував сам себе достойний номарх. — Чи те, що половину цегли продано фінікійським купцям, чи те, що на складі бракує десяти тисяч пар сандалів, чи, може, якийсь підлий голодранець шепнув йому що про металеві гути?..»
І серце Ранузера сповнила велика тривога.
Раптом царевич повернувся до свого почту й покликав Тутмоса, який мав завжди бути біля нього. Коли Тутмос підбіг, царевич одійшов з ним набік.
— Слухай, — мовив він, показуючи на пустелю. — Бачиш он ті гори?
— Ми були там минулого року… — зітхнув Тутмос.
— Я згадав Сару…
— Зараз спалю пахощі! — вигукнув Тутмос. — Бо я вже думав, що, ставши намісником, ти забув про своїх вірних слуг…
Царевич глянув на нього й знизав плечима.
— Вибери, — мовив він, — з-поміж дарів, які мені принесли, дещо з найкращого посуду, речей і тканин, а особливо золотих браслетів та ланцюгів, і одвези все Сарі.
— Живи вічно, Рамзесе! — тихо мовив чепурун. — Ти благородний володар…
— Скажи їй, — вів далі царевич, — що моє серце завжди сповнене ласки до неї. Скажи, що я хочу, щоб вона берегла своє здоров’я і дбала про дитину, яка має з’явитися на світ. Коли підійде час пологів, а я виконаю наказ мого батька, скажи Сарі, хай приїде до мене й оселиться в моєму домі. Я не можу допустити, щоб мати моєї дитини сумувала в самотині… їдь, зроби, що я тобі сказав, і повертайся з добрими вістями.
Тутмос упав ниць перед володарем і відразу вирушив у дорогу. Почет царевича, який не міг розгадати суті їхньої розмови, заздрив Тутмосу за те, що він має таку ласку наступника трону, а достойний Ранузер відчував у серці ще більший неспокій.
«Коли б тільки, — думав він засмучено, — не довелось мені накласти на себе руки і в розквіті літ осиротити свій дім… І чому я, нещасний, привласнюючи добро його святості фараона, не подумав про годину розплати?..»
Обличчя номарха стало жовтим, ноги під ним тремтіли. Але царевич, охоплений хвилею спогадів, не помітив його тривоги.
Розділ двадцять третій
Тепер у місті Ану почалася смуга бенкетів і розваг. Достойний Ранузер дістав з льохів найкращі вина, з трьох сусідніх номів з’їхалися найвродливіші танцівниці, найславетніші музиканти, найвигадливіші фокусники. Весь час царевича Рамзеса був заповнений. Зранку муштра воїнів та прийом прохачів, потім бенкет, видовища, полювання й знову бенкет.
Але саме тоді, коли номарх Гаку був цілком певен, що намісникові вже надокучили адміністративні й господарські справи, царевич викликав його до себе й запитав:
— Здається, ном вашої достойності один із найбагатших в Єгипті?..
— Так… хоч ми мали кілька тяжких років… — відповів Ранузер, і знову серце його завмерло, а ноги почали тремтіти.
— Оце мене, власне, й дивує, — мовив царевич, — бо прибутки його святості зменшуються з року в рік. Чи не могли б ви пояснити мені причину цього?
— Повелителю, — мовив номарх, схиляючись до землі. — Я бачу, що мої вороги посіяли в твоїм серці недовіру до мене; отож, що б я не сказав, не зможу переконати тебе ні в чому. То дозволь мені не казати нічого. Краще нехай прийдуть сюди писарі з паперами, щоб ти сам зміг потримати їх у руках і перевірити…
Царевич трохи здивувався цьому несподіваному вибухові, але охоче пристав на таку пропозицію. Він навіть трохи зрадів, бо йому здавалось, що звіти писарів допоможуть йому збагнути таємницю управління державою.
На другий день з’явився перед його очі великий писар ному Гак з кількома помічниками; вони принесли з собою кільканадцять сувоїв папірусу, списаного з обох боків. Коли їх розгорнули, то вийшла ціла дорога, завширшки на три п’яді доброї руки і на шістдесят кроків завдовжки. Царевич уперше бачив такий велетенський документ, що містив у собі опис тільки однієї провінції протягом одного року.
Великий писар сів на підлозі, схрестивши ноги, й почав:
— «На тридцять третьому році царювання його святості Мер-Амон-Рамзеса розлив Нілу запізнився. Селяни, вважаючи причиною лиха зле чаклунство чужоземців, що живуть у провінції Гак, почали громити оселі невірних євреїв, хеттів та фінікійців і кілька чоловік убили. З наказу його достойності номарха винних притягнуто до суду; двадцять п’ять селян, двох каменярів і п’ятьох шевців заслано в копальні, а одного рибалку — задушено…»
— Що це за документ? — перебив його царевич.
— Це судовий звіт, який буде покладено до ніг його святості.
