Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗
— Але у мене до вас буде прохання… — зненацька сказав Авраам.
— Яке? — підозріло буркнув я.
— Раз на місяць я навідуюсь до фермерів у долині на півночі штату за тушами, з яких потім роблю ковбаски. Зазвичай це займає 4–5 днів. На жаль, мої запаси м’яса у холодильниках щойно вичерпались, тому, якби це не банально звучало, я змушений залишити вас, щоб поїхати за м’ясом. Отож я хотів би вас попросити наглядати за будинком: підливати квіти, пилюку витирати і… пильнувати кота… — останні слова дідок договорив з якимось особливим притиском.
Тьомик наминав млинці. Мацератор спостерігав за моєю реакцією, достоту розуміючи, про що веде мову його хазяїн.
— Нема проблем, Аврааме. Все, що скажете, — відказав я, відчуваючи якийсь дивний дискомфорт під прискіпливим поглядом Мацератора.
— Котик трохи настирливий, — продовжив мексиканець загадковим тоном, — але ви не зважайте. Не дозволяйте йому розгулювати віллою. Його місце — вулиця і кухня. Але найголовніше: не пускайте його до ковбаси, бо… бо буде зле.
— Ви ж ніби казали, що кіт — переконаний вегетаріанець.
— Ну-у-у так… в принципі, так… — трохи повагавшись, відказав старий, — я його постійно переконую. Однак повторюсь: не підпускайте його до ковбаси, бо буде зле.
Забігаючи наперед, скажу, що останні Авраамові слова я потрактував геть неправильно. І саме в цьому, як розібратися, крилася першопричина усіх наступних негараздів. Я чомусь легковажно подумав, що «буде зле» котові, коли він, скажімо, переїсть свіжої ковбасятини. Тому у відповідь на Авраамове прохання я впевнено кивнув, мовляв, дідуню, не переймайтеся, все у нас з вашим котом буде в шоколаді. Я навіть припустити не міг, що, коли Мацератор нажереться ковбаси, зле буде нам.
— Затямте ще одне. Я знаю, Мацератор дуже полюбляє сидіти в моєму кабінеті чи у вітальні, — продовжив старий мексиканець. Котяра, наче тямлячи, що мова йде про нього, терся боками об руки хазяїна і безперестанку муркотів. — Але ви ж самі розумієте, котик трохи дикуватий, прийшов з лісу, тому гарним манерам не навчений і гидить, де тільки може. Тож краще далі літньої кухні його не впускати.
Я ще раз запевнив Авраама, що всі його вимоги будуть виконані.
…Наступного дня, відразу після пообідньої сієсти, Авраам Пенагос викотив на подвір’я пошарпаного синього пікапа «Nissan» з вмонтованим у багажнику білим рефрижератором і зібрався рушати в дорогу. Я чомусь почувався трохи розгубленим. Мацератор сидів на підвіконні і з якимось похмурим задоволенням спостерігав за діями свого хазяїна. Тьомик байдуже качався у гамаку на веранді.
— У холодильнику на кухні повно ковбаси. Найкраще з моїх запасів. Як кажуть, для домашніх потреб. Можете куштувати, скільки завгодно. Однак востаннє наголошую: не давайте ковбаси Мацератору! — сказав старий, на прощання помахав нам рукою і поїхав.
Поки Авраам був удома, все було просто чудово. Мацератор, відчуваючи мою шанобливу прихильність, зрідка лащився до мене, поблажливо дозволяв почухати за вухом та під підборіддям, проте переважно просто не звертав на мене уваги. Тьомика кіт, навпаки, недолюблював. І це попри всебічну Артемову підтримку акцій «Greenpeace» і гуманне ставлення до всіх братів наших менших. Час від часу кіт зверхньо зиркав на мого напарника і жодного разу не дав себе погладити. Хоча до відкритої конфронтації поки що не доходило.
А потім Авраам поїхав…
У Мацератора, схоже, було чітке уявлення про субординацію серед жильців вілли. Авраам — старший, Авраам — хазяїн, уся ковбаса належить Авраамові, поки є Авраам, усі і вся підкоряються Аврааму. Якщо Авраам терпить мене й Тьомика, п’є разом з нами чай і озивається до нас, значить, йому, Мацератору, також велено терпіти нас і дозволяти себе гладити, поки руки хазяїна зайняті, скажімо, чашкою чаю.
А потім, щойно Авраам пішов, субординація порушилася. Мацератор справедливо розсудив, що старший по особняку тепер він, і почав наводити порядки.
Спочатку він підступно вкусив Тьомика за п’яту. Просто так, без видимих причин, коли мій напарник проходив повз нього. Потім намагався пробратись крізь відчинену кватирку до спальні Авраама, однак я встиг вчасно випхати його назад шваброю попри несамовите верещання і спротив. Насамкінець обурений котяра покусав і мене, пробуючи зігнати зі свого улюбленого крісла в літній кухні, а коли настав час обіду, влігся коло холодильника і почав голосно псувати повітря, безпардонно вимагаючи, щоб йому дали ковбаси. Попервах я думав, що він просто хоче їсти, може, якісь там боби чи картопельку (ну, то ж переконаний вегетаріанець як-не-як). Однак кіт гидливо відвертав морду від усіх запропонованих мною наїдків, продовжуючи вперто шкрябати двері холодильника з найкращими Авраамовими ковбасками.
Я стримано проігнорував його вимоги…
За годину, так нічого й не добившись, Мацератор поміняв тактику. Все пообіддя він ходив за мною слідом, скавучав, мов цуцик, терся об ноги, а коли я проходив кухнею, з розгону кидався на двері холодильника, готовий розплющитися на смерть в знак протесту проти того, що йому не дають ковбаси.
Я залишався незворушним, мов скеля…
О 6:30 вечора Мацератор остаточно втямив, що ніякими моліннями, сюсюканнями, скиглінням та іншими вишуканими благаннями ковбаси у мене не випросити. Він перестав нявкати, сердито фиркнув у мій бік і, гордо задерши кошлату голову, почимчикував на вулицю.
Чверть години його не було чути. Зате рівно о 18:45 Мацератор заліз на якесь дерево в садку, гарненько замаскувався серед листя і почав співати.
Співав він гарно, з придихом, з почуттям. Думаю, якби Філіпу Кіркорову викручували пальці обценьками, він співав би так само. Ще годину-півтори ми з напарником не звертали на котяче варнякання уваги. Ну подумаєш, може, у нього період такий, шукає даму серця. Але Мацератор, скотина, все співав та співав, часом беручи такі ноти, що у мене все внизу стискалося і хотілося мерщій бігти в туалет. За кілька годин він розспівався, і його арія перестала скидатися на жалісливе дитяче ниття, більше нагадуючи ревище сирени, що повідомляє про наліт бомбардувальників, з вкрапленнями рику пораненого африканського буйвола. І що найгірше — він ні на мить не спинявся.
— Слухай, — сказав Тьомик, затикаючи вуха ватою, — як він може так горланити? Бісова потвора! Геть без передиху. Ні, ну прямо як кіборг якийсь! Він що, весь цей час через анальний отвір дихає?
Я відповів мовчанкою і взяв собі теж трохи вати. Виття Мацератора починало реально діяти на нерви.
Час тягнувся повільно, мовби засохла жувальна гумка…
Настала ніч. Я тримався. З останніх сил. Але Тьомик, мій інтелігентний друзяка Тьомик не витримав. Приблизно о першій ночі він зірвався з ліжка, підлетів до вікна, розчахнув навстіж і закричав, як ненормальний:
— Твою мать! Твою мать! Твою ма-а-ать, курва!!! Коли ж ти вже охрипнеш там, пекельний виродку?!!
Мій напарник важко дихав і тримався руками за голову. Випадок, самі розумієте, був надзвичайний, позаяк дуже рідко доводиться чути, як мій компаньйон так сильно матюкається.
Мацератор на хвильку затих, неначе дослухаючись, що йому прокричав мій товариш. Але за мить, напевно, розцінивши Тьомикове верещання як бурхливий вияв захоплення його вокальними даними, котяра знов взявся співати. З ще більшим, ніж раніше, завзяттям.
Я давно вже не спав. Я взагалі за ту ніч майже не склепив очей і чув, як Артем в істериці перевертає і трощить меблі у своїй кімнаті, викрикуючи всяку гидоту на адресу Мацератора. Я пролежав ще хвилину, дедалі більше переживаючи за психічне здоров’я свого компаньйона, а тоді вирішив, що треба вживати рішучих заходів.
Взувши капці, вийшов на вулицю. Мацератор, неначе мавпа, сидів на дереві. Співав. Крутив туди-сюди хвостом від натуги. Я без особливих зусиль відшукав дерево, на якому він здійснював свою акцію протесту.
— Ну, добре, добре! — гукнув я. — Перестань какофонити і злазь! Я готовий домовлятися.
