Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗

— Але ж… Нужда закон змінює, — примружився Лаврін.

— Змінює… людські закони. А владарює світом… Чортзна — що ним владарює. Іноді — оце. — Грюкнув кулаком по кованій скрині. — А найчастіше любов. З нею спізнаєш усе. І рай, і пекло… Мені й досі пахне свіча у шлюбній кімнаті. І пахне сад… І дитячі голівоньки. Вимиті купай — зіллям дитячі голівоньки… і льолі дитячі. Без цього — людина не людина.

— Та ж січовики…

— Хіба всі ми з добра січовики. Інший, інший закон людського життя. Вір мені, Лавріне. Я спив його повну чару. Хоч… і одвик я од тепла хатнього.

Вони повкладалися голова до голови, — так стояли лави, — погасили свічку. Горіла тільки лампада. Спочатку кімната провалилась у жовту пітьму, а потім випливла з неї — набралося світла з лампади. Якийсь час лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий — про джуру. Гарно йому було про нього думати, гарно усвідомлювати, що має при собі такого вдатного хлопця. В Лаврінові мовби впізнавав себе. Того, колишнього, не розчарованого в житті і друзях, не обпаленого громами. Цієї науки, важкої науки розчарувань, він Лавріна вчити не буде. Бо ж розуміє: без віри, без довіри немає молодості, немає звитяги, немає життя. Нехай краще він помиляється, але душа його буде ясна. Нехай вірить у людей, вірить у те… в що він сам уже не може повірити.

А Лаврін, мовби у злагоді з тими думками, мовби відгадавши їх, проникнувши у них, запитав:

— На чому, батьку, все — таки стоїть світ: на справедливості чи на несправедливості?

— Стоїть він на несправедливості, — одказав Сірко. — А вірити треба в справедливість.

— Ви вірили?

— Вірив. Бував обдурений, але і вельми втішений. Без віри… немає нічого. А найперше — немає душі. Ти не віриш — і вже вона як висушена грушка — лісівка. Не проклюнеться, не розів’ється, не зацвіте. А як же без цвіту в світі?

Світ — він од цвіту, од зав’язі. А зав’язь — то правда. Тримайся її, сину.

…То були віщі слова. Лаврін їх потім згадував часто. Бо життя з тої ночі закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Киліяна зазнайомила козака зі своїм батьком, що зупинився в іншій корчмі, займав маленьку світличку (в такі дні корчмар за окрему світличку лупить великі гроші), і не виходив з неї, і в самотині цідив оковиту. У Киліяниного батька Бруса Дороша погляд важкий і гострий, як дев’ятип’ядна коса. Ті очі ніби вгрузли вглиб, над ними горбилися великі, в кулак, дуги і нависли брови стріхами вниз. З носа і з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус вже поярмаркував: продав шість назимків і десять волових шкур й купив чабака в’яленого сім в’язок, три сувої полотен з глухівських основ — у двох по сорок ліктів та ще в одному тридцять два, а також сім куф горілки й куфу судацького вина.

Побачивши дочку із запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу з горілкою, ні за що обізвав Перехреста січовим псом, а коли той, стріпнувши чубом, у гніві оддав Брусові круті слова назад і хотів піти, вхопив за руку, посадовив на лаву поруч себе. «Гордий», — подумав. Це йому подобалося й не подобалося. Гордий — значить, чесний, не покривдить Киліяну. Але може піти наперекір йому.

Проте його дужче вабила Лаврінова чеснота. Може, через те, що не мав того ніколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу, й налив собі та Лаврінові по штофу, а Киліяну одіслав у велику світлицю, в якій зараз не було нікого. (Вночі там люду — як горошин у торбі, зайняті обидва поли і навіть долівка). Він довго розпитував Перехреста про Січ, про нього, а коли Лаврін одмовив, що казати про себе сливе нічого, бо сирота й не знає роду — племені, чомусь прояснів лицем і частував вельми. Вони шинкували до пізньої ночі, й Лаврін добре впився, а таки пам’ятав, що Дорош сватав за нього Киліяну й тільки вимагав, аби Лаврін ішов у прийми. А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хіба що на Дике Поле. Й було йому весело й чогось трошки страшно. Він почувався перед Брусом немов роздягненим до душі, почував свою незахищеність, молоду дурість, а од Бруса не міг одщіпнути й скіпки. Був у його руках, як ота ярмаркова лялька, що її смикають за шнурочки. Але чи не вперше це чомусь не ображало. Хотів сподобатися Брусові — й не знав як. І чубом стріпував уже лише за звичкою, а не од погорди.

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплів сп’яну кошів, але той налив по похмільній чарці — тільки по одній — і сказав суворо:

— Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Киліяну за князя міг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине Петрівка, приїзди на хутір. Та дивись, не пробалакайся нікому. Бо тоді не бачити тобі Киліяни довіку. А може, й білого світу.

Та дивна засторога трохи збентежила Лавріна. І трохи розгнівило те, що Дорош більше не пустив Киліяну з ним на ярмарок. Зібрався того ж дня й виїхав парою сірих у яблуках огирів на хутір.

А Лаврін вернувся на Січ, аби перечекати Петрів і Спасів піст. Але серце не хотіло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирітська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Киліяною на коні. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним: йому здавалося, що й кінь пам’ятає дівчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гірке воднораз. Довгий піст не віддалив, не розмив ніжного виду, навпаки — мовби освятив, обсипав чистим і ясним сяйвом. Часом Лаврінові здавалося, що Дорош посміявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники іншому. Але ж Киліяна не подасть. Нікому, опріч нього. Вона так і сказала на прощання.

Тільки… Тільки чого з ним так повівся Дорош Брус?

Про Киліяну й про все, що з ним сталося, не розповів нікому. Лише… Маркові. Але Марко — це ніби він сам. Надто відтоді, як обмінялися мідними хрестиками й поклялися на шаблях на вічне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Він і так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврін мати на весіллі свого боярина. Та й Марко, напевне, сподобається Брусові. Одначе його чомусь немає. Обіцяв догнати на узвозі, а вже Старі Могили, а його не видно.

Й саме тоді позаду почувся тупіт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летів, мовби мав зітнутися з ворогом.

Хоч який замріяний був Лаврін, а, побачивши Марка, обвішаного в’язками бубликів, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.

— Клятий корчмар, — витер Марко шапкою обличчя, — трохи не догнав. Ох і пер. Й барильце з вином я таки впустив, — удавано скрушно чи справді скрушно (хіба Марка розбереш!) зітхнув. Марків Султан губив шматки піни. Це був високий і красивий араб з тоненькими бабками й маленькою головою.

А сам Марко Ногаєць — маленький і круглий, як гарбуз. Крутий у плечах, міцний статурою, вертлявий, як дзига. Ніс у нього пиптем, очі вузенькі, неначе прорізані різачкою, й веселі та хитрі, часто усміхнені. Веселять його вид і чепурні невеличкі вусики, і ямочка на підборідді, навіть родимка на лівій щоці. Він чимось схожий чи на татарина, чи на цигана, й не тільки виглядом, а й вдачею. Найбільше він любить мінятися — будь — що на будь — що, любить вертітися там, де торгують кіньми, де зібрався гурт людей. Йому аби була добра бесіда, товариство до якої—небудь картярської гри, а там уже перевершити його не міг ніхто. Так думав Лаврін. Карти мелькали у Маркових руках, як горіхи в білчиних лапах, казали, що він трохи й махлює, але ніколи не ловився. Безжурний і штукарний, кепкував однаково з інших і з себе, й за це йому прощалося більше, ніж будь — кому. Лице у нього веселе, привітне, ніс — готовий щомиті зморщитись од веселого сміху. Тільки в очах поміж веселих іскринок іноді висвічувались якісь інші. Та губи мали звичку не сміятися, а мовби кривитися. Але зараз і вони тріпотіли весело, й лице Маркові пашіло, а в очах — сліпий дощ або метелиця.

Вони потоваришували давно. Власне, це Марко прикипів напочатку до Лавріна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони, січові підпарубчаки, перепливали Чортомлик біля самих порогів. І одного разу Марко не зборов течії, вона знесла його, і він завис на рогатому холуєві. Нижче ж стриміли зуби Собачого каменя. Лаврін підплив до нього й кинув йому мотузок, а сам ледве одвернув од тих зубців, промчав у шумовинні до Скарбної. Ні Лаврін, ні Марко не сказали тоді й потім один одному жодного слова — то було б нижче козацької гідності, але та течія знесла водно їхні душі, їхню приязнь. Відтоді заприятелювали. Як і інші парубчаки, любили вечорами поблукати від куреня до куреня — десь почастують чаркою, цікавою оповідкою, а десь замахнуться малахаєм. Лаврін ображався, йшов пріч, а Марко дратувався, доки за ним не гналися з тим — таки малахаєм. Але Марко вмів і обдурити куренян, прикинутись овечкою, підлеститись й несподівано викинути фортеля, од якого в січовиків очі на лоба лізли. Те не подобалось Лаврінові, але Марко і його облещував й трішки брав на глуз. Потім Лаврін прощав те, й вони мирилися. Лаврін сміявся з Маркових дотепів найщиріше, вірив у його билиці—небилиці, й, либонь, через те й Марко уподобав його собі в дружбу дужче, ніж когось іншого з січових молодиків. У нього ж бо друзі — в кожному курені, він уміє ввійти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вміє Марко й пустити про кого — небудь турусу, та так, що всі в те повірять, і розповзеться та чутка по Січі, мов короста, налипне на небораку — не одмиєшся. Кілька разів на тому ловився, курінний погрожував одлучити його од людської честі, одначе прощав за веселість і шпетність. Так само прощав і Лаврін.