Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗

— Що це за міна, пане Антонію? Адже ви можете до нас заглядати. Або до Ягідки на станцію. Щоб їй не було надто весело.

— Постараюсь, якщо доживу, — пообіцяв Вільшина. — А тим часом маю прохання, щоб пані Ягода прийшла до нас завтра. Щоб ми простилися перед моєю випискою, бо потім — хтозна — можемо більше не побачитися.

Восьме

Коли я прийшла, Вільшина сидів біля дверей, чекаючи на виписку. Вигаслий і якийсь дрібніший у своєму зношеному цивільному одязі.

— Ще півгодинки, і ви можете йти, — пообіцяв черговий лікар і побіг до інших хворих.

— Добре. Мені не пече, — буркнув Вільшина, поправляючи комірець старої сорочки. — Я міг би так грати й півдня.

Тож граємо. Спочатку в «тисячу». Потім у покер, разом із Рисеком, який до нас заглянув. І лишився. Тепер беремося до «мафії».

— Бо я страшенно нудився, — зізнався Рисек, готуючи аркушики до гри. — Що можна робити в цьому порожньому кабінеті? Каву випито, пиріг з’їдено. До обіду далеко. А тут мало того, що гарні хлопці, так іще й вишукана жінка в блакитному…

— Може, вже почнемо гру? — перебила я, дуже знічена. — Хто буде Богом?

— Певно, я, бо я тут найстарший, — відказав Люціян Булка. — Але я волів би грати, як інші.

— Тоді я буду вести гру, — запропонувала я, роздаючи аркушики. — І нагадую мафії, що вона може стріляти тільки на другому колі. Тож починаймо. Містечко спить. Усі затуляють обличчя долонями. Пане Люціяне, чому ви підглядаєте? Стуліть пальці. Так не можна.

— Цілковито, як у житті. Нічого від того Бога не сховається, — пробуркотів Люціян.

— Містечко спить, — тягнула я. — Прокидається мафія.

Вільшина відкрив обличчя, скорчивши диявольську гримасу. Потім моргнув до свого поплічника, дрібненького пана Казя в трубках:

— Якщо Бог уже знає, ким є грізний мафіозо, мафія може засинати.

— Знає і, як завжди, нічого не робить, — озвався Булка, не розплющуючи очей. Йому відповіло хихотіння решти гравців.

— Бо я покладаюся на мешканців, а також на бравого Холмса. Прошу тиші, бо саме прокидається він, спритний, проникливий майстер дедукції Шерлок Холмс.

Пан Геник відкрив обличчя. І, втішений своєю роллю, обдарував мене усмішкою від вуха до вуха.

— Все гаразд. Холмс засинає. Містечко пробуджується і бореться з мафією.

Всі відслонили обличчя і стали підозріло придивлятись один до одного. Булка зразу пішов в атаку.

— На мою думку, мафіозо є Антек. Досить на нього глянути. Справжній хрещений батько.

— Може, ти сам у мафії і намагаєшся відвернути від себе увагу?

— Ні, я, як і завжди, є сірим мешканцем, — спокійно сказав Булка.

— Дивно, — втрутився пан Геник. — Бо я теж є сірим мешканцем.

— І я теж, — запевнив пан Казьо.

— Схоже на те, що Холмс — це я, — озвався Рисек. — Але я вас шокую: я теж є сірим мешканцем.

— Ну то все сходиться, — підсумував шістдесятирічний Сташек. — У нашому містечку просто немає мафії.

— Якби ми не грали в спрощену версію, я подумав би, що ти є бургомістром. Тільки бургомістр може так брехати.

— Але, як усі ми знаємо, я також є тільки сірим мешканцем. Зате я починаю думати, що Люціян мав рацію, підозрюючи тебе.

— Я знаю, що ви хочете мене вбити, — відказав Вільшина. — І я напевно загину, доки настане ніч, але послухайте голос інтуїції. Знаєте, кого я підозрюю? Казика. По-перше, він сидить тихо, бо хоче дожити до другого раунду. Це типово для мафії. По-друге, довкола нього сіть трубок. А кожен мафіозо має сіть.

— Звичайно, ти виглядаєш, як павук.

— А може, як жертва павука, котрий чигає поряд, не буду вказувати пальцем… — відгиркнувся пан Казьо. Він був так перейнятий своїм захистом, що ще мить — і виказав би й себе, і свого шефа. Треба рятувати ситуацію. Я запропонувала проголосувати.

— Так швидко, Боже? — здивувався Булка. — Зазвичай ти не такий моторний.

— Прошу не торгуватися з Богом, а тільки голосувати. Хто винен? Почнемо від пана Антонія.

— На мою думку, Казик.

— А на мою думку, ти, Антонію.

— Після коротких роздумів я ставлю на Геника, — віддав свій голос Булка. — Щось він замало пашталакає про свою дружину. І якийсь увесь такий піднесений.

— А ти, Рисеку?

— Я? — прокинувся раптом Рисек. — То, може, теж на пана Геника.

— Щось пан директор нині дуже замислений, — зауважив пан Геник. — Чи закоханий?

— Не «чикай», Генику, а тільки голосуй.

— То я, мабуть, теж за Антонія, бо маю дивне передчуття, що це саме він.

— А я за Казика, — сказав Сташек. — Я голосував би за пана Рисека, але не випадає підозрювати директора в першому ж раунді.

— Троє гравців мають по дві кульки, — повідомила я. — Будучи демократом, я не можу винести вирок. Ви мусите голосувати ще раз.

— Але ніхто не змінить рішення, — озвався Вільшина.

— Справді ніхто?

— Справді.

— Ну тоді Бог має гризоту.

— За таких ситуацій найліпше кидати кубик. Нехай він нас розсудить, — запропонував Вільшина.

— Можу ще порадити перейти до другого раунду, але тоді виграє мафія.

— Краще кинути кубик, пані Ягодо.

— А якщо випаде на вас?

— Я сприйму це з гідністю самурая, так само як і звістку про виписку з лікарні.

Рисек подав мені кубик.

— Домовимося: пан Геник — це одиничка, пан Антоній — двійка, а пан Казьо — трійка.

— А можна мені четвірку? — попросив пан Казимир. — Бо в школі мені їх не ставили.

Я кинула кубик. Випала… трійка.

— Це називається виграти в долі, — полегшено зітхнув пан Казимир.

— Кидаємо до упору. Хіба що голосуємо ще раз.

— Прошу кидати.

Я кинула. Випало п’ять, потім знову трійка і врешті одиничка. Пан Геник.

— Ну, що я можу вам сказати, — озвався він із страшенно серйозним виглядом. — Мої дорогенькі, ви поцілили в Холмса.

— Справді? — рознервувався Булка. — Ти міг би сказати нам раніше. Тепер ми вже не маємо шансів.

— Маєте. І цього вам бажає Холмс. Змагайтеся, сірі мешканці. Боріться до кінця.

— Всі готові? — запитала я. — В такому разі містечко засинає.

— Чи вистачить, якщо Холмс тільки примружить стомлені очі?

— Вистачить, — відповіла я. — Містечко спить, але чує голос Бога, котрий звертається до поштивих мешканців: «На жаль, пішов один із вас. А спритна мафія й надалі грасує й тішиться».

— Холера, Геник не брехав, — буркнув Булка. — Нас зосталося троє сірих мешканців. Гей, ви, двоє, чуєте мене?

— Бог учергове робить зауваження панові Люціяну. Містечко прокидається.

Всі відслонили обличчя. Ну майже всі.

— Ти, Холмсе, не мусиш так перейматися. — Булка простягнув руку, торкнувся сусіди і раптом зблід.

Я зірвалася на рівні. Рисек теж. Підбіг до Геника і мовчки погнав до чергового лікаря. За мить обидва повернулися, за ними прибіг третій лікар. Через хвилину пан Геник уже був у реанімації. А ще через півгодини було вже по всьому.

— Треба повідомити родину, — сказав Рисек.

— Що значить повідомити? — скрикнула я.

— Ягідко, так часом буває. Кожна людина мусить колись померти.

— Але не він! — Я заходилася нервово клацати кульковою ручкою. — Не в такий гарний день. І щоб так несподівано? Без попередження? Адже він сидів там із нами. Жартував, нормально пообідав. І вже по всьому? Я не згодна, чуєш?

Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.

— Я знала, що він тужив за дружиною, — вела я далі. — Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.

— Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.

— Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!

Рисек погладив мене по плечі.

— Я теж ненавиджу розлуки.

— Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!