Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
За всебічного сприяння гетьмана було досягнуто значного зовнішньополітичного успіху для Російської імперії — вже після смерті Апостола, 1734 року, до земель під владою імператриці Анни повернулися запорожці, заснувавши так звану Нову Січ на річці Підпільна (проіснувала до 1775 року). Саме за Апостола було розпочато грандіозну роботу зі створення справжнього писаного кодексу тогочасного українського права («Права, по которым судится малороссийский народ»); силами українських козаків і селян на півдні Гетьманщини була збудована страшенно трудомістка і, як виявилось, не надто ефективна проти татар Українська лінія (1731-1733 роки). За військові заслуги імператриця Анна 1731 року нагородила колишнього «мазепинця» одним з найвищих орденів Російської імперії — орденом Святого Олександра Невського (яким Данило Апостол вельми пишався).
Проте старість підточила навіть залізне здоров'я гетьмана. 28 квітня 1733 року гетьмана частково паралізувало — віднялись ліві рука й нога. Проте останній бій мужнього козака зі смертю тривав — гетьман навіть почав одужувати, знову займатися державними справами. Другий інсульт стався на початку нового, 1734, року і 15 січня гетьман–Данило Апостол помер.
Українській козацькій старшині заборонили обирати нового гетьмана — замість нього Гетьманщиною почало керувати так зване Правління гетьманського уряду з трьох росіян і трьох українців, на чолі з князем О. Шаховським, фаворитом Анни Іоанівни. Українська козацька держава все впевненіше ставала невід'ємною частиною імперії у військовому, політичному, економічному плані. Вона була слабкою у військовому сенсі, її політичне значення зменшувалася з кожним роком. Проте відмінності в управлінні українськими та російськими територіями досі лишалися значними, і ними, на думку імператриці, слід було зайнятися всерйоз.
Те, що сталося далі, було вагомою мірою результатом випадковості, хоча й по–своєму закономірної. Останнім українським гетьманом, котрий став ним цілковито з волі російської імператриці, був брат фаворита і таємного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни, Олексія Розумовського, Кирило. Обидва брати не забували про своїх земляків, сприяючи кар'єрному зростанню перш за все своїх далеких і близьких родичів та знайомих, а також такому собі впровадженню певної моди на все українське при петербурзькому дворі (страви, традиційні співи та музика), моди цікавої, але загалом так само поверхової і нетривкої, як і мода на «все шотландське» за часів знаменитої британської королеви Вікторії в XIX столітті.
Саме Олексій Розумовський підтримав клопотання козацької старшини перед імператрицею (1742 року в Санкт–Петербург на коронацію Єлизавети Петрівни прибули лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб і Андрій Горленко, яким зрештою вдалося вирішити низку питань, що стосувалися України, не забувши і про себе). Головне, що імператриця заборонила російським вельможам свавільно: закріпачувати українське населення Гетьманщини, завдавати йому збитків — підтверджувалося право селян на перехід від одного пана до іншого. Таке важливе місто як Київ здобуло підтвердження своїх прав і привілеїв.
Симптоматичною була й відома поїздка 1744 року імператриці та Олексія Розумовського в Україну, під час якої Єлизавета відвідала Глухів, Козелець і Київ. Це була чудова нагода не тільки для козацької старшини, щоб попросити відновити давні права і свободи в максимально можливому на той момент обсязі, відновивши зокрема посаду гетьмана, вимушено вакантну після смерті Д. Апостола. Водночас це була й нагода для імператриці, зацікавленої у зміцненні власної популярності в усіх куточках своєї гігантської держави, продемонструвати свою підкреслену повагу до «чудового і незлобивого» (її власні слова) «малоросійського народу».
Імператриця одружила Кирила Розумовського зі своєю родичкою, 17–річною красунею Катериною Іванівною Наришкіною. Щасливі наречені отримали багато сіл, десятки тисяч кріпаків у Росії, будинки в Москві та Петербурзі тощо, а їхнє весілля в жовтні 1746 року стало ще одним приводом для запрошеної на нього української старшині нагадати про своє прохання щодо відновлення гетьманства імператриці, котра, здавалося, вже стала «забувати» про ту мрію своїх «вірних малоросіян».
Вирішення питання про відновлення гетьманства розтягнулось аж на півтора роки. Зрештою 5 травня 1747 року імператриця Єлизавета видала указ про вибори гетьмана в Україні. «Понеже в бытность нашу в Украйне тамошняя страшина и обыватели, именем всего нашего подааного народа малороссийского, нам всеподданнейше били челом о определьнии им по прежнему гетмана, того ради ми, на сие их всеподданнейшее прошение, всемилостивейше соизволяя, указали в Малороссии гетману по прежним тамошним правам и обыкновениям бьггь, и онаго во всем на таком основании учредить, как бывший там наперед сего гетман Скоропадский учрежден был…»
Звісно, увесь церемоніал і кандидатура гетьмана були відомі заздалегідь, але це не «знецінює» самого факту відновлення гетьманства і власне гетьманування Розумовського. Гетьмана обирали 22 лютого 1750 року на площі в Глухові представники всіх 10 полків Лівобережжя, а також уся генеральна старшина, бунчукові товариші й полковники. На батьківщину гетьман виїхав навесні 1751 року з новими клейнодами, величезним почтом (слуги, кухарі, охорона, а також музиканти й актори — мистецтвом Кирило Григорійович зацікавився серйозно, ще перебуваючи за кордоном). У Глухові, котрий спочатку став гетьманською столицею, нового булаводержця урочисто вітала старшина. Проте ми не стали б змальовувати наступні 13 років як суцільну вервечку маскарадів, концертів і театральних вистав, хай їх і було вдосталь. Так, гетьман дійсно створив у Глухові, а згодом у Батурині, копію петербурзького двору з усіма належними елементами, його побут був таким собі гібридом між побутом європейського аристократа цієї епохи і річпосполитського магната дещо більш ранньої доби. Причому не обійшлося без власного театру, італійської опери, капел та хорів, надвірного війська у вигляді гусарів «гетьманського прапора» і фавориток.
За підрахунками вчених, Кирило Розумовський за час свого гетьманування жив в Україні зовсім недовго (липень — листопад 1751 року, березень — грудень 1757 року, березень 1760 — жовтень 1761 року, липень 1763 — січень 1764 року — див. «Володарі гетьманської булави»), здебільшого перебуваючи в Санкт–Петербурзі та Москві. Утім, про українські справи він не забував — скасував деякі непопулярні податки, закріпив за старшиною та духовенством право на вільне винокуріння (виготовлення горілки), ліквідував митниці на кордоні між козацькою Україною і Росією (цей момент, щоправда, скоріше свідчить про продовження імперських інтеграційних процесів щодо козацької України за доби Єлизавети й Розумовського; імператриця не лише на словах проголошувала себе «наступницею політики свого батька», хай ця політика і проводилася значно повільніше та жіночими ручками в «оксамитових рукавичках»), а головне — встиг провести кілька важливих реформ, що сприяли певній модернізації в цілому вельми архаїчного на XVIII століття козацького ладу (найважливішими з них стали судова реформа та зміни в освітній і військовій сферах).
На 1760 рік був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині («старій новій» гетьманській столиці, до якої Розумовський переїхав із Глухова). Кількарічне навчання за кордоном не пройшли для молодого гетьмана дарма — він активно підтримав план створення справжнього європейського світського навчального закладу університетського типу (схожого на тогочасні німецькі університети) з трьома факультетами і дев'ятьма кафедрами, цілим «університетським містечком» — навчальними та житловими корпусами, друкарнею, ботанічним садом, анатомічним корпусом, великою бібліотекою й лабораторіями, церквою, лікарнею і гауптвахтою. Проте цим справді цікавим і корисним планам не судилося здійснитись — 1763 року їх «поховав» уряд «освіченої абсолютистки» Катерини II, для котрого університет у провінційному для імперії (зате вельми важливому для козацької автономії, котру імператриця саме збиралась ліквідовувати) Батурині здався непотрібною і шкідливою забавкою — освітніми центрами імперії мали стати Москва й Петербург.
