Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Наприкінці липня 1704 року Семена Палія (який кілька тижнів вів не надто успішні переговори з гетьманом, будучи добряче напідпитку) було несподівано взято під варту в обозі гетьманського війська, звинувачено у зв'язках із прошведськи налаштованими магнатами і невдовзі відправлено до Москви, а згодом (в 1705 році) заслано до Тобольська.
Загалом існує кілька гіпотез щодо причин і суті конфлікту Мазепи і популярного правобережного козацького лідера. Українські історики XIX століття вбачали тут сутичку двох майже полярних поглядів на майбутній устрій козацької України – «демократичний» Палія і «аристократичний, панський» – Мазепи. Справді, гетьман навряд чи був прихильником часом гострої антишляхетської політики Семена Палія. Але чи є вірним погляд на самого фастівського полковника як на «народного месника», антипода феодала-Мазепи? Ці тези перекочували з відомої народної пісні про Мазепу і Палія до творів радянських вчених, а також, як це не дивно, і на сторінки праць деяких українських істориків-державників (хоча тут Палій характеризується здебільшого негативно – Ілько Борщак називає його «речником програми без хлопа і без пана», твердить, що Палій «тільки різав панів»). Думка про «боротьбу ідеологій» в даному разі здається надуманою, варто лише трохи дослідити, зокрема, документи, що стосуються самого Палія.
А вони переконливо свідчать, що Семен Палій не був якимось антишляхетським фанатиком-горлорізом – він підтримував дружні відносини з відомими магнатськими родинами Замойських та Любомирських (до речі, останні, як пам'ятаємо, були налаштовані на користь шведів), брав участь у шляхетських суперечках і конфліктах. Та головне – порядки в «Паліївщині» не так уже й відрізнялися від тих, що були в Гетьманщині (навіть відомий радянський історик В. Шутой визнавав, що селяни на землях під контролем Палія повністю не звільнялися від феодальної залежності і мали платити податки або виконувати повинності на користь козацького війська). За словами літописця Граб'янки, військо Палія «збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров'ю». Тому, схоже, можна говорити лише про дещо більший ступінь «егалітарності» «Паліївщини» (як і держави Богдана Хмельницького на ранньому етапі) і дещо вищий рівень «елітарності» в Гетьманщині. Але це легко пояснити тим, що державотворчі процеси (у тому числі і творення еліти та розвиток її відносин з «неелітою», за термінологією відомого італійського політолога Гаетано Моски) на Правобережжі, спустошеному за часів Руїни і потім заселюваному знову, ішли дещо повільнішими темпами, ніж в Гетьманщині, куди перемістився основний осередок згаданих процесів.
Тому, мабуть, ближчою до істини є позиція О. Оглобліна, яка полягає в тому, що двом видатним діячам тогочасної України просто не було місця на Правобережжі. Надто самостійний та активний Палій «одбивався од рук» лівобережного гетьмана, розпочинав самостійні дипломатичні контакти (наприклад, з ворогами Августа II в Польщі та з Буджацькою ордою – листи Мазепи до російського царя щодо цих контактів були зовсім не «наклепом на народного героя», адже рідна сестра Палія була дружиною татарського мурзи, і її син приїздив до свого славетного дядька). Так само міг Палій і спробувати налагодити в обхід гетьмана Мазепи контакти з Москвою (як побачимо далі, цар Петро вів дуже лукаву політику щодо поляків і щодо Правобережжя зокрема).
Роз'єднувала двох видатних українських діячів тієї доби і позиція Запорозької Січі. Загальновідомо, що «сильні гетьмани» Української козацької держави (починаючи з Хмельницького) завжди прагнули встановити контроль над Січчю, підпорядкувати її надто незалежну, часто-густо відверто ситуативну політику своїй волі. Не був винятком і Мазепа, який через це і не користувався на Січі великою любов'ю – такою, як, наприклад, відвертий демагог Брюховецький. Стан «холодного миру» Гетьманщини і Січі інколи переривався періодами партнерства, коли інтереси обох збігалися (у роки гетьманування Мазепи це траплялося кілька разів, найяскравішим виявом цього став союз гетьмана і січовиків у 1709 році). Але частіше в цей період значна частина запорожців протиставляла ближчих їм по духу і залежніших від січової політики ватажків (того ж «батька Палія») «махіа-велю і хитрому лису», «вітчимові» Мазепі.
Останньому неважко було переконати царя в необхідності усунути «незручного» Палія.
Отже, трагічний за суттю і наслідками конфлікт двох яскравих і непростих постатей тогочасної української історії закінчився, здавалося б, перемогою Івана Мазепи. Але майбутні події підтверджують правоту відомих рядків Тараса Шевченка з поеми «Іржавець» про шведів та українців, які «не пожали жита» на полтавських полях:
Справді, враховуючи можливі прошведські симпатії Семена Палія в цей період і відомий майбутній поворот у зовнішній політиці гетьмана Мазепи, наслідки співпраці цих двох видатних діячів (що так і не пішли на компроміс, і не в останню чергу – з вини гетьмана) могли бути зовсім іншими.
Те, що сталося в гетьманському таборі, звісно, не додало Мазепі авторитету серед звичайних мешканців Правобережжя, але все ж, заплативши цю дорогу ціну, він першим з гетьманів після Дорошенка досяг об'єднання двох основних частин козацької України під однією булавою. Формальним підтвердженням цього стало те, що Самусь (саме він, а не більш відомий Палій, вважався номінальним гетьманом Правобережжя) здав свої клейноди Іванові Мазепі, який став тепер «гетьманом України по обидва боки Дніпра». Непогані відносини зберіг гетьман із паліївською старшиною – Самусем, полковником Танським і навіть небожем Палія – Карпом Часником. 1 серпня 1704 року в своєму універсалі до мешканців правобережних полків гетьман Мазепа писав, що, усунувши «з певних причин» з полковницької посади Палія, він призначає білоцерківським полковником Михайла Омельченка.
Річ Посполита, знесилена Північною війною та боротьбою магнатських угруповань, не могла збройною силою витіснити українських козаків з Правобережжя. Єдине, на що спромігся Август II та його чиновники, – слати нескінченні листи до Москви та Батурина з вимогами відновити на Київщині «законну владу» польських губернаторів і воєвод та вивести звідси лівобережні козацькі гарнізони. Але за негласної підтримки царя гетьман міг спокійно ігнорувати ці вимоги, обмежуючись відписками, які ні до чого не зобов'язували. З 1704 року і до кінця гетьманування Іван Мазепа зміцнив козацький устрій Правобережної України, полки котрої поступово ставали солідною бойовою силою. На момент виступу гетьмана проти царя їх нараховувалося тут сім (Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський). Полковниками були як місцеві старшини (Самусь), так і нові, соратники Івана Степановича (Га-малія, Кандиба, Мокієвський). «Столицею» правобережних володінь Мазепи стало потужне, укріплене поляками і Палієм місто-фортеця Біла Церква. Тут стояв гарнізоном гетьманський сердюцький полк Бурляя, сюди було перевезено частину клейнодів та скарбів гетьмана. О. Оглоблін навіть припускав, що це місто мало стати в майбутньому столицею об'єднаної козацької України. Правобережні полки поступово ставали частиною державного економічного механізму: тут з'являлися гетьманські чиновники, які встановлювали і збирали податки, запроваджували оренди тощо. Цікаво, що гетьман не пішов на «реституцію» колишніх володінь вихідців з Правобережжя, яких було багато серед чиновників державного апарату Гетьманщини (і серед яких був і сам ясновельможний). Ні Кандиби, ні Мокієвські не повернули собі правобережних родових земель. Інакше і не могло бути – спроба реалізувати принцип реституції неминуче викликала б загальне обурення правобережних козаків і селян, які тільки-но обжили ці землі, захищаючи від усякого, хто на них зазіхав. Фактично великі простори правобережних земель стали державною власністю, а прибутки з них ішли до гетьманської скарбниці, істотно поповнюючи її. Але гетьман інколи роздавав і тут села і містечка новопризначеній старшині. Проте специфіка полягала в тому, що їх, як правило, слід було ще заселити. Так, 27 січня 1706 року Мазепа видав універсал полковнику брацлавському Г. Іваненку на спустіле містечко Борки в Чигиринському повіті, а 26 грудня 1706 року села Яхни і Микитинці на Корсунщині отримав компанійський полковник Антон Танський. Сприяв Іван Степанович і господарському освоєнню Правобережжя лівобережною старшиною: будувалися селітряні «майдани», пасіки, хутори, слободи тощо. З пустелі, якою Правобережжя мало залишатися за «Вічним миром», цей багатий край перетворювався на надійну опору Української козацької держави. Всього у 1704 – 1708 роках за сприяння гетьмана і його урядовців було «осаджено» на Правобережжі до 50 тисяч чоловік (про що занепокоєно писав 21 листопада 1708 року в листі до Головкіна київський губернатор Голіцин).
