Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (читать бесплатно полные книги txt) 📗
А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:
- То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного,- все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тiльки одним - покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…
I вiн зважився спокутувати.
Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город.
Першого дня рiздва Гаїнка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило її. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обiду,- не пiшла. Не вийшла з своєї хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила… Там десь, були бiлi стiни… по стiнах патрети… малюнки… образи… рушники… вiкна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк великої рiчки, мов за якоюсь скляною стiною… Звiдти й голоси озивалися - дiдiв, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу… Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй…
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко i не буде вже близько нiколи… нiколи… нiколи…
Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зiнька… був i не стало, i вже нiколи не буде… нiколи… нiколи…
I їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати - розтає, розвiюється, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, i за ним гасне й зникає все: патрети на стiнах… стiни… стiл… лави… вся хата… Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло…
Тiльки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiває… Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло… вже й не тужать… Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло…
I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов - голосно…
Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?
Помагай бiг тобi, пане хазяїну!
Святий вечiр!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечiр!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечiр!
Будуть у тебе славнiї гостi…
Святий вечiр!
Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?
А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Бiлим залiзом двiр обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннiї,
Поставив стовпи все золотiї,
Поклав же жердя все срiбранеє,
Повiшав коври все шовковiї,
А сам поїхав на горду вiйну…
Ой,боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату.
- Мамо! - скрикнула.- Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!..
Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:
- Добрий вечiр!
Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:
- Зiньку!..
А дiвчата все спiвали:
Да вертає ж вiн з гордої вiйни:
Застукали мости все чавуннiї,
Заззяли стовпи все золотiї,
Забряжчало жердя все срiбранеє,
Замаяли коври все шовковiї,
Що люди кажуть: "Королевич їде!.."
Матiнка каже: "Мiй синок їде!..
Нi, вона не казала… Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Гаїнка, як i бiлий дiд Дорош…
IV. НОВI НАДIЇ
В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.
- Глянь: Зiнько!..почувся шепiт.
- Де?
- Та он же!
Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:
- Зiнько вернувся!.. Зiнько!..
Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Гаїнчиного обличчя так i било сяєвом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора - острожникова жiнка, сьогоднi - дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий стоїть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радiти, коли в неї вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, i до цiєї церковцi старенької, здавна їй рiдної, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi… Її уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрної вдячностi…
Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо - аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви,- зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…
- Пустiть! пустiть!..- ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.
- Зiньку!.. братiку!..- i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:
- Тю! i шапку загубив, бiгши!
- Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.
Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
- Та пiди вдягнись! - гукали на його люди.- Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.
Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:
- Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.
- Ат, дiдусю! - казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…
