Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Планета Земля - дуже складна система, і ми ще й досі не до кінця знаємо закони, за якими вона функціонує. Ми можемо лиш здогадуватись і висувати теорії про ті чи інші взаємозв’язки між природними явищами на основі статистичних даних. Утім, уже зараз не можна не помітити разючих і не завжди позитивних змін того середовища, у якому живемо. При цьому ніхто не поручиться, абсолютно ніхто не дасть гарантії, що одного дня ці зміни не стануть критичними, набувши незворотного характеру. Згадайте хоча б острів Пасхи. Останнє дерево впало (не зрубати його - означало залишити таке багатство ворожому кланові), після чого на Рапа Нуї настав колапс. Усього за кілька років повносила розвинута цивілізація перетворилася на зграйку дикунів, які гризуться між собою за останні шматки їжі.
Що ж трапиться, коли впаде наше «останнє дерево»?
На превеликий жаль, більшість людей пов’язують із глобальним потеплінням лише зростання рівня світового океану. Насправді ж для багатьох регіонів наслідки будуть катастрофічні.
За останнє століття за різними оцінками середня температура світового океану підвищилася на 0,2…0,6°C і продовжує зростати експоненціально. Якщо вона підніметься ще хоча б на 1…1,5°C, то всі прибережні міста на південному березі США, на східному узбережжі Японії, в Індонезії, на Філіппінах в буквальному розумінні порве на шматки ураганами ще задовго до того, як вони будуть затоплені внаслідок підвищення рівня океану, спричиненого таненням льодяних торосів у Антарктиді.
Зміна кліматичних зон завдасть чималої шкоди сільському господарству. В помірних регіонах почастішають засухи, в тропічних лісах спочатку зросте кількість опадів, що призведе до вимивання ґрунтів, врешті-решт перетворивши джунглі на пустелю.
Низькі температури вдержують певні мікроорганізми та різних шкідливих комах від проникнення у високі широти. Поширення цих мікроорганізмів, викликане глобальним потеплінням, призведе до розповсюдження не властивих для даних регіонів хвороб (наприклад, малярії).
Збільшення кількості опадів підвищить ризик повеней.
Екстремальні погодні умови наберуть загрозливого характеру.
В горах зникнуть зони вічних снігів, що порушить систематичність зрошення низинних територій, а це призведе до руйнування цілих екосистем, і т. д. і т. п.
Насамкінець я хочу розповісти ще одну історію, яка, гадаю, зведе докупи всі інші.
Якось я натрапив в Інтернеті на цікаву статтю, де йшлося про найбільш віддалені фотознімки нашої рідної планети. Фотографії були зроблені з апарата «Voyager 1», 722-кілограмового автоматичного зонда, який було запущено в космос американцями у вересні 1977 року. Початковою задачею «Вояжера» було вивчення Юпітера та Сатурна, втім, на сьогоднішній день апарат все ще функціонує, продовжуючи досліджувати Сонячну систему. Станом на 21 грудня 2009-го «Вояжер 1» знаходився на відстані 112,06 астрономічних одиниць (16,49 мільярдів кілометрів) від Сонця, вийшовши за межі ударної хвилі[61]. На цій відстані даний зонд є найбільш віддаленим об’єктом у космосі, що будь-коли був створений людиною. Трохи раніше, у 1990-му, коли «Вояжер 1» щойно досягнув рубежів Сонячної системи, астроном Карл Саган запропонував керівництву NASA, щоб у цей момент супутник повернувся і «кинув останній погляд» на планету з відстані майже сім мільярдів кілометрів. Головне управління американської аерокосмічної агенції дало згоду, після чого апаратові послали команду розвернутись і зробити кілька знімків тієї частини зоряного неба, де знаходилася Земля.
Пізніше Саган написав книгу «Блідо-блакитна точка». Назву навіяв знімок з «Voyager 1». «Подивіться на цю точку. Це тут. Це - дім. Це - ми. На ній усі, кого ви любите, всі, кого ви знаєте, всі, про кого ви коли-небудь чули, будь-яке людське створіння, якому довелося прожити життя», - пише Саган.
Побачивши фотографію, яка додавалась до статті, я вкотре подумав про урок острова Пасхи. Я пригадав ось ту маленьку чорну пляму, яка позначає його на карті безмежного Тихого океану. Адже насправді проблема не в тому, що серед нас, землян, немає людей, котрі не розуміють небезпеку легковажного використання природних ресурсів. Проблема не в тому, що, не усвідомлюючи вразливості нашого світу, ми не можемо відмовитися від своїх «ідолів»: дорогих машин, що жеруть більше 15 літрів пального на сотню кілометрів, шикарних будинків, які споживають стільки енергії, скільки ще століття тому вистачило б на ціле місто, персональних літаків, люксових яхт, телевізорів, комп’ютерів, зайвого одягу, шкіряних крісел, необ’ємних холодильників, скрипучих принтерів, парфумів, заморських фруктів, мобільних телефонів з пакетом абсолютно непотрібних функцій і ще багатьох речей, без яких оті найзаможніші 20% людей не можуть уявити свого життя… Проблема навіть не в тому, що природні ресурси є дійсно обмеженими, і раніше чи пізніше ми вичерпаємо їх до дна.
Я дивився на фотографію зоряного неба, де непомітна цятка нашої планети була обведена червоним маркером - виділена серед мільйонів інших цяточок: пустих, бездушних, ворожих нам планет, від яких її відділяє сотні мільярдів кілометрів. І тоді я збагнув, що головна проблема насправді в іншому: нам просто нема куди летіти…
Епілог
Цей день я називаю «the day that never comes» - днем, який ніколи не прийде…
Перед відбуттям у далекі краї я завжди старанно обмізковую маршрут: куди їхатиму, на що дивитимусь, де ночуватиму, у скільки мені все обійдеться. Ретельно розписую кожен день подорожі за винятком одного-єдиного дня, про який на початку мандрівки навіть не хочеться думати, який - як би мені хотілося в це вірити! - ніколи не настане, але який неухильно наближається. Я маю на увазі останній день подорожі…
Отож, як би я не викручувався, «the day that never comes» настав, а за ним прийшли вогкий смуток, терпка гіркота та стиснуте в тугий клубок під горлом затаєне роздратування від передчуття скорого повернення до рутинних справ, розміреного розпорядку, нудних людей, які чомусь постійно намагаються вчити тебе життю. Такий стан я називаю «синдромом останнього дня подорожі». Настрій - незрозуміло роздрочений, лихий і вибухонебезпечний. До мене тоді краще не підходити. Особливо з тупими запитання. Хоча ні, не так. До мене тоді взагалі краще не підходити. Мені поперемінно хочеться то плакати, то бити комусь морду, то вити вовком, то просто сидіти, поринувши в меланхолію, вперши підборіддя у груди, і з тремким щемом десь під серцем згадувати всі трапунки щойно завершеної пригодницької саги. Іноді навіть кортить плюнути на все і залишитися в Чилі, або в Еквадорі, чи ще краще в Перу, але тихий посвист вітру в порожніх кишенях швиденько відганяє бунтарські помисли.
Втім, я знав, що незабаром це відчуття мине. Варто лиш почати мріяти знову…
* * *
В останній день перед вильотом ми з Яном змоталися у Вальпараїсо - великий порт на заході від Сантьяго, - де нас усі сприймали за моряків, які взяли відгул на судні. Настрій, як я вже казав, був кислий, мов пересолені огірки: я лиш безцільно тинявся причалами, час від часу забираючись на пагорби довкола містечка. Тож у Вальпараїсо нічого примітного не сталося, якщо не враховувати одного пікантного інциденту, під час якого дві чотирнадцятирічні школярки безсоромно клеїли мене та Яна просто на подвір’ї своєї школи. Оскільки ні я, ні Ян не збиралися провести решту життя у чилійській в’язниці за розбещення неповнолітніх, ми лиш зітхнули і посунули на автостанцію.
За півтори години дороги ми з чехом не обмовилися й словом. Я встромив навушники у вуха і слухав одну з тягучих і жорстких балад від фінських рокерів «The 69 Eyes», подумки прощаючись із черговою авантюрою, яка успішно втілилася у життя.
12 серпня ми залишили Сантьяго на паршивенькому «Airbus A-340» іспанської «Iberia». В Мадриді пересіли на літак до Стокгольма, куди успішно добулись вечором наступного дня. Я провів ще чотири дні в столиці Швеції, переважно відсипаючись в Яновій квартирі, після чого вилетів до Києва
