Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
«Добого вечора, незнайомцю! – написала вона. – Я прочитала твій лист, і мені захотілося з тобою просто поговорити. Цього довгого, тяжкого зимового вечора я сиджу сама в квартирі, а за вікном завиває сумовитий вітер. Він виє, рветься у вікна, вдаряючись у стіни оселі, і мчить далі, за ріг будинку, щоб зі свистом налетіти на вулиці на самотнього перехожого, тріпає поли його одягу, забирається під комір. Може, це ти повертаєшся додому?»
Даринка зачекала, розмірковуючи, яким ім’ям підписатися. Вона ніколи не любила вигаданих імен та псевдонімів, уважаючи за краще все природне. Тому підписалася своїм справжнім ім’ям – Дарина…
Сергій кілька днів не заходив в Інтернет і не переглядав пошту. Натрапивши на бездушність людей, які відповіли йому, як непробивна товста стіна, він уже не сподівався отримати нормальний лист. Але сьогодні йому було особливо важко. Вранці, йдучи на роботу, він забув зачинити вікно спальні. Коли повернувся додому, то за виробленою звичкою увімкнув скрізь освітлення і вслухався в тишу. До його вух долинув якийсь далекий тужливий звук, ніби хтось нагорі тоненько й сумно вив.
– Віталіно! – крикнув він і, як божевільний, кинувся нагору, звідки доносився незрозумілий звук. Він різко відчинив навстіж двері спальні й закляк у розчаруванні. Це було виття вітру, який щосили розгулявся по їхній спальні.
– Я з’їхав із глузду, – сказав Сергій сам до себе, зачинив вікно і запнув щільні штори.
Ось тоді він вирішив іще раз, так, про всяк випадок, переглянути електронну пошту. Серед маси огидних побажань і образ були запрошення від свідків Єгови відвідати їхні заняття з вивчення Біблії, пропозиція від приватного психотерапевта прийти до нього на прийом, від організації по боротьбі зі СНІДом – звернутися до них по допомогу, і навіть лист від «моржів» із пропозицією вести разом з ними здоровий спосіб життя.
«Уже трохи краще, – подумав Сергій. – Але однаково це все не те, чого хотілося б».
Останнім листом виявилося повідомлення від Даші. Сергій не повірив своїм очам і перечитав його ще раз, потім іще. Якась незнайомка торкнулася потаємних струн його душі, зачепивши потрібну. Вона немов побачила його, загубленого серед багатьох людей у цей вітряний зимовий вечір. «Вітер… тріпає поли твого одягу, забирається під комір. Може, це ти повертаєшся додому?» – перечитував Сергій вкотре слова, думаючи про те, що Дарина начебто бачила його цього вечора.
«Вітер залетів за ріг будинку й увірвався у вікно спальні, яке я вранці забув зачинити, – Сергій почав швидко перебирати клавішами. – Він тоскно вив, немов плакала моя душа разом з душею моєї покійної коханої жінки». Він не став підписуватися дурним псевдонімом «Самотність». Йому набридло прикидатися, що все навколо добре. Зараз Сергію хотілося бути самим собою, писати те, що думає, і він підписався своїм ім’ям. Він нервово закурив, прислухаючись, як серце в очікуванні відповіді скажено вибиває тамтами. «А раптом вона вже спить?» – майнула тривожна думка, але Сергій і далі безупинно, до болю в очах, дивився на екран комп’ютера в очікуванні відповіді від Дарини. І незабаром він її отримав.
«Вітер повив, ви зачинили вікно і запнули штори, не залишивши йому жодного шансу носити тугу по домівці. Він відлетів геть і тепер стукає в інші вікна. Я чую, як він розгойдує могутнє дерево під моїм вікном. Вітер дужий, він це знає. Але ми, люди, сильніші за нього тим, що можемо мислити, любити, вірити і чекати. Дарина».
Сергій став швидко набирати текст, боячись, що незнайомка зараз вимкне свій комп’ютер і він знову залишиться до ранку сам на сам зі своїми сумними думками й буде цілу ніч слухати огидний, страшний той вітер, що пробирає до останньої клітинки.
Сергій: «Я не можу слухати те виття. Я хочу чути людський голос».
Дарина: «Зараз це неможливо. Я можу тільки писати».
Сергій: «Не залишай мене цієї ночі – прошу тебе».
Дарина: «Я писатиму цілу ніч, якщо для тебе це так важливо».
Сергій: «Ти навіть не можеш собі уявити, як мені це потрібно! Поговори зі мною».
Дарина: «Тобі хочеться про щось або про когось поговорити. Я готова вислухати».
Сергій: «Я дуже сильна і мужня людина. У мене є все, що потрібно для нормального життя. Але в ньому бракує Віталіни, без якої мені дуже погано, і життя втрачає свій сенс».
Дарина: «Якщо хочеш, розкажи про неї».
Сергій: «З чого почати?»
Дарина: «З найяскравішого спогаду».
Сергій: «Напевно, це був день, коли я вперше побачив її».
І Сергій писав і писав про ті спогади, які настільки були живі в його пам’яті, що, здавалося, це сталося тільки вчора.
Він був такий вдячний незнайомці за те, що вона погодилася не спати цілу ніч і дала можливість йому висловитися, що не знаходив слів подяки і тільки перед ранком подумав про те, що він – натуральний егоїст. «Можливо, Дарині вранці йти на роботу, а я не дав їй відпочити, – подумав Сергій. – Та я взагалі нічого про неї не дізнався. Я просто думав про себе і не подумав про Дарину».
Сергій: «Вибач, але я забув запитати: тобі треба йти через кілька годин на роботу чи будеш відпочивати?»
Дарина: «Так, мені треба йти на роботу».
Сергій: «Ким ти працюєш?»
Дарина: «Медсестрою у лікарні».
Сергій: «Господи! Як же ти будеш тепер почувати себе цілий день?»
Дарина: «Не хвилюйся. Краще, ніж учора, – це точно. Спасибі за цю ніч, вона була незвичайною».
Сергій: «Я не хотів би, щоб це була наша остання ніч листування».
Дарина: «Я – теж».
Сергій: «Хочу дізнатися про тебе хоч що-небудь, окрім того, що цієї ночі ти була сама в квартирі, а вранці підеш на роботу до лікарні».
Дарина: «У нас іще буде час поспілкуватися».
Сергій: «Я сьогодні поспішатиму додому вперше за вісім місяців».
Дарина: «Я теж».
Сергій: «Значить, тобі теж у квартирі самотньо?»
Дарина: «І не тільки вдома. Скрізь, окрім роботи».
Сергій: «Дивно, але мене теж рятує робота».
Дарина: «Якщо ми почнемо розповідати про роботу, то точно на неї не потрапимо».
Сергій: «Тоді до вечора?»
Дарина: «До двадцятої нуль-нуль».
Сергій: «До побачення».
Дарина: «Вдалого дня!»
Розділ 33
Два тижні листування з Сергієм внесли в життя Даринки свіжий емоційний струмінь. Щодня вони невтомно писали одне одному, але дівчині здавалося, що Сергій десь поруч і вона може з ним просто розмовляти. Іноді вони розповідали про себе, поступово знаходячи багато спільного у своїх таких різних, але чимось схожих долях. Іншого разу розмова стосувалася чогось абстрактного. Вони говорили про свої уподобання, захоплення і навіть про мрії. Непомітно в їхньому листуванні почала з’являтись якась ніжність, що давала кожному почуття тихої радості. Життя поступово набувало все нових і яскравих фарб. Дуже повільно, черепашачим кроком, Сергій і Даринка переставали відчувати себе самотніми, загубленими подорожніми серед піщаних барханів пустелі. Від житла Сергія все ще так само віяло самотністю й сумом, а на роботі у Даші пахло смертю, але десь далеко, майже за обрієм, примарним міражем для них обох замаячила принадна та прекрасна далечінь.
Сергій по-різному уявляв собі Дашу. Іноді вона здавалася йому білявою з розумними і добрими очима. Інколи його уява малювала її рудоволосою з дрібними веснянками на носі, а бувало, він представляв її схожою на Віталіну. Сергій перед Дашею відчував себе юним, безпорадним хлопчиськом і думав про те, як би не написати з необережності зайве слово, щоб ненароком не поранити чутливу душу незнайомки. Звичайно, тривога повністю не залишала його досі, й він, як і раніше, відчував присутність дружини, але у нього з’явилося нездоланне бажання постійно спілкуватися з Даринкою. Листування в Інтернеті він не вважав зрадою Віталіни. Навпаки, йому іноді здавалося, що вона стоїть позаду нього, коли він пише черговий лист Даші. Стоїть тихо, погладжуючи його волосся, мовчить і не засуджує.
Для Даші листування стало невід’ємною частиною її життя. Спочатку вона писала, щоб підтримати незнайомця, якому було важко. Потім вона не помітила, як почала довіряти йому свої думки і її понівечена душа стала набувати якогось спокою. Від їхнього листування линуло дуже чисте, як дощова вода, світло, поступово притягуючи їх одне до одного…
