Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Отже, Океан існував, жив, думав, діяв; шанс звести «проблему Соляріса» до нонсенсу або до нуля, ідея, що Океан — ніяка не Істота, а тому ми нічого чи майже нічого не програємо, — втратили під собою ґрунт раз і назавжди. Тепер люди, хотіли вони того чи ні, мали зважати на такого сусіда, і хоч їх відділяли від нього більйони кілометрів порожнечі, простір багатьох світлових років, він усе ж таки стояв на дорозі їхньої експансії, до того ж збагнути його було куди важче, ніж решту Всесвіту.
Можливо, ми досягли поворотного етапу історії, думав я. Тож намір відступити, відійти тепер або в недалекому майбутньому міг бути слушним, навіть ліквідацію самої станції я вважав цілком можливою і реальною. Однак я не вірив, що це може щось зарадити. Саме існування мислячого колоса ніколи вже не дасть людям спокою. Хай вони облітають усі галактики і встановлять контакт з іншими цивілізаціями схожих на нас створінь — Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.
І ще один невеликий том у шкіряній оправі загубився серед випусків «Альманаху». Якусь мить я роздивлявся корінець, потемнілий від дотику людських пальців, а тоді розгорнув стару книжку. Це був «Вступ до соляристики» Мунціуса. Мені пригадалася ніч, яку я провів над нею, усмішка Гібаряна, коли він давав мені цей свій примірник, і земний світанок, що спалахнув у вікні, тільки-но я дочитав до слова «кінець», «Соляристика, — писав Мунціус, — своєрідна релігія космічного віку, віра в шатах науки; контакт, мета, яких ми прагнемо, такі ж туманні й малоймовірні, як житія святих чи прихід месії. Наші дослідження — це літургія в методологічних формулах, а смиренна праця вчених — очікування здійснення наших мрій, благовіщення, бо немає й не може бути ніяких мостів між Солярісом і Землею. Ці очевидні факти, як і багато інших, — брак спільного досвіду, єдиних понять, що ними можна було б обмінюватися, — соляристи відкидають, як віруючі відкидають аргументи, котрі спростовують їхню віру. А втім, чого люди можуть чекати, чого сподіватися, «встановивши інформаційний зв’язок» з мислячими морями? Переліку переживань, пов’язаних з безмежним у часі існуванням, таким давнім, що самі моря не пам’ятають, мабуть, коли вони постали? Опису бажань, пристрастей, надій і страждань, породжених творенням живих гір, утіленням математики в буття, самостійності й смирення — в сутність? Але ж усе це знання, які неможливо передати; навіть переклавши їх на якусь земну мову, марно шукати в них цінностей і значення — вони залишаться по той бік. А втім, «прихильники» контакту, навіть самі собі в цьому не признаючись, очікують скоріше поетичного, ніж наукового пізнання, більше того — одкровення, яке розкрило б їм сенс самої людини! Соляристика — це відродження давно померлих міфів, плід містичної туги, про яку відкрито, на повен голос, люди вже не наважуються говорити, а її наріжний камінь, глибоко захований у фундаменті цієї споруди, — надія на порятунок…
Але нездатні визнати цю правду, соляристи старанно обходять будь-які тлумачення контакту, тож він у їхніх працях набуває характеру чогось остаточного, і якщо попервах, при тверезому ще підході, його вважали початком, вступом, виходом на новий шлях, один із багатьох, то з роками він стає для них вічністю і небом…
Простий і гіркий аналіз Мунціуса, цього «єретика» планетології, блискуче заперечує, розвінчує соляристичний міф чи точніше міф про Місію Людини. Цей перший голос, який відважився пролунати ще в часи цілковитої довіри до соляристики, у період її романтичного розвитку, було проігноровано, зустрінуто мовчанням. І це зрозуміло, бо визнати твердження Мунціуса означало перекреслити всю тодішню соляристику. А фундаторів нової, тверезої, безпристрасної, марно було сподіватися. Через п’ять років після смерті Мунціуса, коли його праця стала бібліографічною рідкістю, коли її вже не можна було знайти ні в соляристичних, ні в філософських зібраннях бібліотек, виникла школа, названа його іменем, утворилося коло норвезьких учених, серед яких було кілька яскравих індивідуальностей, що перейняли його спадщину; замість спокійного викладу Мунціуса з’явилася дошкульна іронія Ерла Еннессона і якась звульгаризована, споживацька соляристика, або краще сказати «утилітаристика» Фаеланги; цей останній, відкинувши всі фантастичні надії на цивілізований контакт, на інтелектуальний зв’язок двох цивілізацій, прагнув зосередити всю свою увагу на конкретній користі, яку можуть дати самі дослідження. Проте поряд з безкомпромісним, чітким аналізом Мунціуса праці всіх його духовних учнів здаються другорядними, якщо не просто популяризаторськими, за винятком хіба що праць Еннессона та ще, може, Такати. Власне, Мунціус сам довів усе до кінця, назвавши перший період соляристики періодом «пророків», до яких зарахував Гізе, Голдена, Севаду, другий — «великим розколом», розпадом єдиної соляристичної віри на безліч вірувань, які боролися між собою; передбачив він і третій період — період догматизму й схоластичного закостеніння, який настане, коли буде вивчено все, що тільки можна вивчити. Однак цього не сталося, «Гібарян, — думав я, — таки мав рацію, вважаючи категоричний висновок Мунціуса надзвичайним спрощенням, яке залишало осторонь усе те, що в соляристиці контрастувало з елементами віри; в соляристиці, казав Гібарян, усе вирішує не віра, а наполеглива, щоденна праця, невтомне дослідження конкретної, матеріальної планети, яка обертається довкола двох сонць».
У книжці Мунціуса лежав складений удвоє, зовсім пожовклий відбиток із щоквартальника «Додаток до соляристики», однієї з перших праць, яку написав Гібарян ще до того, як очолив Інститут. Після назви «Чому я став соляристом» стисло, майже конспективно перелічувалися конкретні явища, які доводили реальну можливість контакту. Гібарян належав до того, мабуть, останнього покоління дослідників, яким вистачило відваги ще в юні роки приторкнутися до святої таємниці і, не переступаючи визначених наукою меж віри, сповнитись оптимізму в матеріальну силу науки, котра мала увінчатись успіхом, якщо зусилля будуть наполегливі і тривалі.
Він виходив з добре відомих класичних досліджень біоелектроніків Євразії: Хо Ен Міна, Нг’ялі та Кавакадзе. Вони довели, що є певна подібність між електричними імпульсами в людському мозку і певними розрядами енергії, які відбуваються в плазмі Океану й передують виникненню таких її утворень, як поліморфи (в зародкових стадіях) та близнюки-соляриди. Гібарян відкидав надто антропоморфічні інтерпретації, всі ті містифікації тези психоаналітичних, психіатричних, нейрофізіологічних шкіл, що намагалися перенести на драглистий Океан поняття людських захворювань, наприклад, епілепсії (аналогію до якої вони вбачали в конвульсивних виверженнях асиметріад), бо він був серед прихильників контакту одним з найобережніших і найтверезіших і зовсім не терпів сенсацій, що їх, правда, дедалі рідше викликало те чи інше відкриття. Хвилю такої дешевої сенсації здійняла, зрештою, і моя дипломна праця. Вона теж була десь тут, у бібліотеці, не надрукована, звісно, а просто знята на плівку й захована в якомусь контейнері з мікрофільмами. У ній я опирався на новаторські дослідження Бергмана та Рейнольдса, яким удалося з мозаїки процесів кори людського мозку виділити й «відфільтрувати» компоненти, що супроводжують найсильніші емоції — відчай, тугу, радість. Я по черзі порівняв ці дані з розрядами океанічних струмів, відкрив коливання та профілі кривих (на певних ділянках чаш симетріад, біля основи незрілих мімоїдів тощо), і виявив між ними варту уваги аналогію. Цього було цілком досить, щоб у бульварній пресі незабаром з’явилося моє прізвище під блазенськими назвами на зразок «Драглі в розпачі» або «Планета в оргазмі». Та все це тільки посприяло мені (так принаймні я вважав ще донедавна):
Гібарян, як і будь-який інший солярист, не читав усіх праць з соляристики (їх виходили тисячі) і тим паче праць новачків, а тут раптом звернув на мене увагу, і я отримав від нього листа. Цей лист завершив попередній і розпочав новий період мого життя.
