Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович (книги онлайн txt) 📗

Вони вийшли з лісу, опинилися на схилі пагорба.

Проте і звідси Віктор не розрізняв міста серед зелені. Або місто саме було зеленню: бані — крони дерев, вежі — як кипариси. Але музика…

— Чуєш? — Ела зупинилася.

Здається, це був гомін. Не пташиний галас. Не політ вітру. І не гамір натовпу.

— Що це? — запитав Віктор.

— Я ж говорила тобі, — відповіла Ела, — місто.

Вони увійшли в місто.

Нічого подібного Віктор не сподівався зустріти. Не було вулиці, хідників. Не було пішоходів, транспорту. Направо, наліво од Віктора, Ели стояли — будинки не будинки — острівці зелені у вигляді альтанок, гостроверхих пагод. Скидалося на підстрижені садівником групи дерев. Жодної одрізаної гілки. Гілки прилягали одна до одної, находили одна на одну, утворюючи живу цупку тканину.

Разом з тим місто жило. У банях, альтанках, ніби у вуликах, чулося вирування життя, і це породжувало гомін, який здивував Віктора ще на підході до міста. Усе ж таки це будинки, вирішив Віктор. Зробив кілька кроків до одного з них і вирізнив бриніння струн, голос.

— Ходімо, — сказала Ела.

Знову вони йшли, поки не зупинилися на круглій, як циркова арена, площі.

— От ми і вдома, — сказала Ела, сіла на траву у ногах Віктора. Він присів поруч, тихо сказав:

— Ти кажеш, ми?..

Вона запитала:

— Звідки ти прилетів?

— З Землі.

Вона звела очі, наморщила лоб.

— Звідси? — провела рукою у повітрі.

Пролунали акорди чужої незнаної музики — зіштовхувалися лавини, стугонів і ридав гірський вітер.

— Ні, — відповів Віктор.

Музика стихла. Та Ела ще раз повела рукою, і знову з неба полинули хвилі звуків, наче й справді вставав над ними і падав океанський прибій.

— Ні! — Віктор підняв руку, музика припинилася.

— Звідки ж? — запитала Ела, зморшка на її чолі поглибшала.

— Як тобі пояснити?.. — Була б ніч, Віктор показав би на зірки, спробував би розшукати поміж них Сонце.

Та Ела знову провела рукою у повітрі.

Полилися акорди фортепіано — один, другий. Здається, було чути, як вдаряють по струнах пружні молоточки. Ще, іще, вступив оркестр, і повнокровно, тривожно попливли звуки Першого концерту Чайковського. Віктор кивнув: “Так…” Ела всміхнулась очима. Знову фортепіано — пружні молоточки калатали в струнах, поспішали, і знову плавно вступив оркестр, піднімаючи акорди вище, тривожніше. Калатало велике серце — чекання, радість народжувалися в музиці, вогонь пристрасті і політ у високості.

Кілька хвилин Віктор з Елою слухали музику, затим Ела плавним рухом приборкала акорди, загасила зовсім.

— Гарно… — сказала вона, погляд її був затуманений.

— Гарно, — відгукнувся Віктор. Він мовби подихав повітрям Землі, одержав привіт Батьківщини, її ласку, підтримку. Вдячно поглянув на Елу, хоча й не знав, не розумів, як вона відтворила цю чарівну музику без інструментів, оркестру.

Ела сказала:

— Це ми знаємо…

Знову ми, але це інше ми. Перше стосувалося Віктора, Ели, коли вони увійшли в місто, зупинилися на площі. Інше стосувалося когось, кого Віктор досі не бачив, однак чия присутність відчувалася у місті. Хто це?

— Розкажи про Землю, — запропонувала Ела.

— Розкажи про себе, — сказав Віктор.

— Розкажу, — пообіцяла Ела, — тільки спершу ти.

У Віктора зібралося чимало запитань, але він був у іншому світі, в гостях, і скорився неписаному, але, безумовно, існуючому правилу — поважати прохання господаря.

Він заходився розповідати про Землю — про моря, ліси, про міста і машини. Це було також певною мірою традиційно: розвідників навчали, як заводити розмову і як її підтримувати. Ела слухала. Та слухала дивно — голос, як видалося Віктору, інтонацію. Йому спало на думку, що вона не все розуміє у його розповіді, можливо, навіть не чує розповіді, тільки прислухається. Він переконався в цьому, коли вона запитала:

— Що таке машини?

Віктор пояснив, навів як приклад корабель, авіет, які Ела бачила. Запитав:

— У вас машин немає?

— Ні, — відповіла Ела.

— Що ж у вас?..

— Музика.

Якусь мить Віктор дивився на неї, не знаючи, як продовжувати розмову, але тут заворушилася, дала знати про себе купа запитань, що зібралися у нього. Віктор запитав:

— А ти хто?

І ще певний час ждав, поки Ела відповіла:

— Пісня.

Сонце торкнулося обрію, повітря посвіжішало. Віктор і Ела встали, рушили краєм площі. Ела не жартувала, коли пояснювала Віктору, хто вона, і ще відповіла на багато його запитань. Музика жила у цьому світі — невидима, розумна. Музика-математика, музика-цивілізація.

— Місто? — говорила Ела. — Це твоє поняття. Ми живемо суспільствами, і кожне суспільство — музичний акорд, симфонія. Поглянь, — вона підійшла до одного з будинків, — тут мелодія.

Не торкаючись рукою, відкрила нішу у зеленій стіні. Ледве чутне до цього звучання вирвалося на площу. Дзвеніли струни: мелодія піднімалася, набираючи висоту, силу, і опускалася у повільному ритмі. Тулумбаси, може, інші інструменти, схожі на тулумбаси, закінчували кожний акорд. Паузи між закінченням і початком акордів нагадували зітхання. Струни співали, тулумбаси закінчували акорд, і це скидалося на спокійне дихання після великої, успішно завершеної роботи.

Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.

Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.

У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?

Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.

— Тут були будинки? — запитав Віктор.

— Так.

— Де ж вони?

— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.

Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.

Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.

— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.

— Піду.

У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.

— Машини?.. — У голосі Ели прозвучав чи то подив, чи то смішок.

— Машини, — відповів Віктор.

— Навіщо?

— Щоб прилетіти сюди. До вас.

— Навіщо? — знову запитала Ела.

Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.

Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.

З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала Віктору, як і під час першої зустрічі, листок з водою і сама з такого ж листка напилася.

— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.

— Мені так хочеться, — відповіла Ела.

— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.

— З твоїх думок, вони звучать…

Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.

— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.