Берег любові - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
І коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нікому й не скаржився, чомусь думалось, що навіть такі, як Інна, хай буде тричі добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних відчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вічність і ніяк не менш, їхні гризоти та тужби ще тільки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мості! Чи, може, й не наздоженуть, може, справді безболісно житимуть люди прийдешні?
Приємно почути, що відмолодів. Можливо, й так, бо й сам почуває, ніби ковшем зачерпнув він звідкись нових життєвих сил. Виніс сундучок на веранду й заходився знов біля нього ворожити. Те, що було на дні й що найбільше розпалювало цікавість сусідських хлопчаків, виявилось... папушею старих облігацій.
Витяг їх, переглянув і простягнув усю папушу дівчині:
— Матері від мене передаси.
Інна, знітившись, стала відмагатись.
— Візьми, візьми, — наполіг оріонець і додав з усмішкою: — Ще гратимуть.
Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка — уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кільцюють птахів.
— Зняли з ластівки, коли вона однієї ночі розбилась на палубі, — показав бляшанку Інні. — Дуже мені пам'ятна та ніч.
— Розкажіть і мені.
— Уяви собі, дочко, дощ, негода, видимості ніякої — в тумані йдемо... Зустрічних остерігаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. І раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснажені, мокрі. Потрапило судно якраз у їхній переліт. Вночі вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Іноді й розбиваються в темряві об щогли, об троси.
— І це вам найдужче запам'яталось? — запитала Інна, повертаючи бляшку.
— Ні, не тільки це, але й це... Заходжу до своєї майстерні (відлучавсь ненадовго, тому й світло залишив), а в ній, віриш, повно ластівок! Налетіли на світло, на затишок. І такі з дощу покірні, нелякливі... Виявляється, коли їм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсім довіряються їй...
— Можливо, й птахи здатні відчувати людську доброту?
— А чому б і ні... Хоча й на суднах всякі типи трапляються. Знайдеться іноді такий, що ледь живих обранених птахів, як сміття, змітає вранці шваброю за борт. Немало ще на світі, Інко, жорстоких людей... Ну, в нас на «Оріоні» таких не було... Навпаки, ми вважали, що ластівки нам щастя приносять. Налетить їх, буває, повнісінько і до капітана в каюту, і до мене в майстерню... Стоїш між ними, геть мокрий з дощу, а вони обліплять тебе, сідають на плечі, на руки і так довірливо попискують.
Інні зовсім реально уявилось низьке корабельне приміщення, наповнене ластівками, що довірливо збилися в освітленім затишку людського житла, і серед них застигла самотня, в мокрій одежині людина, усміхнений оцей Ягнич, вузлов'яз... Ніби наяву чула дівчина тонку ластів'ячу пискотняву й суворі вишуми нічної стихії довкруг корабля...
— Ну, а далі, що з ними?
— Цілу ніч світло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував їх на полицях, на сувоях парусини, на різних снастях, — хай вам, думаю, буде зручніше... Отак і переночували. А вранці випустив.
— І все?
— Все.
Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дівчині про людину...
У сундучку оріонця виявились ще якісь ножички, швайки, навіть циркуль, трохи більший за школярський. Усе це майстер також відклав, щоб забрати з собою на комплекс. І, звичайно, наперсток-гардаман та весь набір парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг і, довгенько покрутивши в руках, подав дівчині:
— Прочитай, що там написано. На одній із трьох граней Інна розгледіла дрібнюсінько накарбований уподовж голки напис.
— «Made in England», — повільно прочитала вона. — Так це англійські?
— Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмові таки від нашої сталі тріснув... А от по парусництву англійці здавна майстри. Про Роберта Стіла читала що-небудь?
— Ні, не доводилось.
— А ти поцікався. Чайні кліпери, ідо він їх з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рівних їм ні в легкості та швидкості ходу, ні в красі ліній та форм... Це ще в ті часи, коли існував звичай влаштовувати гонки чайних кліперів — від Шанхая до Англії — з партією першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрасті! Вся Англія в ті дні тільки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вітрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту... Один капітан нібито застрелився в себе на містку, коли побачив, що його обігнано, що не першим прийшов...
Інна зацікавлено слухала оріонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'яті зберігаються навіть оці, всіма забуті змагання чайних кліперів... Дівчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потім, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб віддати дядькові. Він сидів неподалік, сундучок був знову замкнений, відставлений у куток.
— Прошу, голку візьміть... Оріонець аж відхилився, зробивши руками швидкий, відсторонливий рух:
— Ні, Інко, ні... — І, одвернувшись, глухо додав кудись убік: — Залиш собі, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи її... Зберігай, коли дядька вже й на світі не буде.
У голосі його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дівчину. Що там голка, не в ній же річ!.. Разом з голкою, почувалось, він передавав Інні щось безмірно цінніше, може, частку свого життя, частку всіх пережитостей, всього свого відболілого й відшумілого назавжди. Складалося враження, що зараз він з чимось прощається, відтинає від себе якісь найдорожчі життєві ниті й водночас ніби вручає Інні скромний цей амулет на незабутність, а може, й на щастя. І хоч перебувають вони на різних поверхах життя, хоч який далекий той світ, що його оріонець носить у собі, Інна почуває з ним свою духовну спорідненість, він чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрібний для становлення її власного внутрішнього світу, для зміцнення отих, може, й справді поетичних ростків, що в ній прокидаються. Не тільки в парусницькій професії Андрона Гурійовича, в самій натурі його для Інни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя під вітрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня відданість «Оріонові» і їй хотілось більше, повніше пізнати це життя. Але досі майстер навіть перед близькими дуже неохоче відкривався душею, волів долати своє горе в самоті, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й відболіти те, що він втратив. І тільки сьогодні, коли на прощання сіли, за звичаєм, посидіти на веранді перед дорогою, хай і недалекою, оріонець, видно, відчув потребу поділитися з Інною своїми переживаннями. В нинішній своїй оновленості був він не такий замкнутий, як завжди, почула від нього зніяковіле, тихе зізнання: досі, мовляв, його тягне море, досі несила йому порвати з учорашнім днем, забути те, що повинен забути — бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тільки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам він імення не знає. Може, це туга за молодістю? За тими літами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, ні з чим незрівнянного співу в парусах, і коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобі обертом, годинами працюєш під шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потім летиш і летиш і знаєш, що над тобою парусся надійне, ти сам його перебрав і озброїв, ти сам свого лету господар...
— Часом здається, що на «Оріоні» у вас люди виняткові.
— Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й «Оріон» — це ж судно особливе, воно як добрий вісник, як невтомний зв'язковий поміж людьми... Чисте, відкрите, з добром іде до людей, — ну як його не вітати?! Прямо скажу: честь та гордість бути в його екіпажі... Буря, стихія, нічний ураган — то, звісно, страхіття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Інко, й радість людина звідує таку, як, може, й ніде... Складаєш пісні, Інко. От уже де, скажу тобі, пісня! Йдемо при попутному, простір без кінця-краю, все в нас у злагоді, курсанти з секстантами в руках зібрались на юті — беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тоді все, як кажуть у нас, «до останньої сорочки», всі до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твій красень, високо злітає на хвилю, провалюється й знову злітас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, піні, в росі, вода навкруг кипить, і весь він оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва... Колись чарівниці приворот-зіллям вміли приворожувати хлопців на вічну любов, а море, воно теж уміє... Вітрила та простір — це, Інко, таке, що, хто раз його звідав, той уже навіки там.
