Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗

— Що сталося? — запитав Смолярчук і підтягнув до себе Витязя.

— Ви… ви звідти? — чоловік махнув рукою в напрямку великого двоповерхового будинку.

— Так. А що?

— Прикордонники?

— Так.

— Я хочу бачити начальника. Я мушу повідомити йому.

— Я і є начальник. А ви?..

— Моє прізвище… Качалай Матвій Матвійович. Я щойно приїхав з Одеси… Пробачте, мені важко говорити. Я боюся… мене не повинні бачити з вами.

— Ходімо! — Смолярчук пропустив молодика, який назвав себе Качалаєм, вперед. У скверику не було нікого.

На заставі, у теплій, яскраво освітленій канцелярії Смолярчук уважно подивився на незнайомого. Ніяких особливих прикмет, нічого такого, що впадає в око. Звичайний плащ, який можна купити в будь-якому магазині. Чорні черевики з калошами. Сіренький пом'ятий костюм. Дешевий потертий чемодан. Поношений, натягнутий на вуха капелюх.

Качалай сів, поклав на коліна руки і категорично заявив:

— Ви повинні мене арештувати. Тому я й прийшов.

Смолярчук зняв тілогрійку і з холодною цікавістю глянув на Качалая.

— Не туди потрапили. За віщо вас арештовувати? Що ви зробили? Вчинили злочин?

— Ні, не вчинив, але… Справа в тому, що я… що вони…

— Документи!

— Пробачте! Ось.

Молодик вивернув кишені, поклав на стіл гроші, воєнний квиток, паспорт, командировочне посвідчення, перепустку і, нарешті, конверт із запискою і грішми, адресований Петру Кашубі. Документи, здається, справжні. Так, Качалай Матвій Матвійович. Тисяча дев'ятсот тридцять першого року народження. Українець. Народився в Одесі, прописаний там же. Відряджений до міста Ангори обласною філармонією. Строк відрядження — з п'ятнадцятого серпня до п'ятнадцятого вересня.

Смолярчук, проглянувши документи, ще раз спитав:

— Що ви зробили? Який вчинили злочин?

— Я… я нічого не зробив. Слово честі. Присягаюсь. А ось вони…

— Хто?

— Мій батько, його друзі… друзі… Обплутали. Ви повинні арештувати мене і відправити до Одеси.

— А ви звідки сюди приїхали?

— З Одеси.

— Чому ж ви не пішли в Одеське управління і не попросили, щоб вас там арештували?

— Боявся. Міг туди й не дійти. Лише тут відчув себе у безпеці. Коли б ви тільки знали, як я намучився!.. Пробачте, я більше не можу. Все розповім там, в Одесі, Органам безпеки. Нічого не збираюся приховувати.

— На одне питання попрошу відповісти тут. — Смолярчук узяв із стола конверт з грішми і запискою, адресованою Кашубі. — Що це за лист?

— Там усе написано… Пробачте!

— Ви повинні були його вручити особисто?

— Так.

— Коли?

— Одразу ж по приїзді сюди. Я повинен був у нього зупинитись.

— А якби Кашуби вдома не застали?

— Мені дала б притулок його дружина, Марфа. Правда, вона мене не знає, але батькове послання…

Смолярчук перечитав записку.

— Вам щось не зрозуміло? — занепокоївся Качалай, і запобіглива посмішка злегка оживила його безкровні губи.

Смолярчуку хотілося багато чого з'ясувати, але він стримався. Чекістський досвід потрібен і в такій, здавалося б, нехитрій справі, як перша розмова з людиною, що прийшла з повинною. Її повинен допитати досвідчений, знаючий працівник КДБ. Хтозна, що може ховатися за личиною каяття.

Качалай запобігливо дивився на прикордонника, який раптом замислився. Він намагався збагнути, чим викликано це мовчання.

— Вам щось незрозуміло? — перепитав Качалай.

— Кашуби немає дома понад місяць, — сказав Смолярчук. — Вам відомо про це?

— Так.

— Де він?

— Я не знаю.

— Він в Одесі?

— Його там немає. — І, попереджаючи наступне запитання, Качалай благально глянув на Смолярчука. — Прошу вас вірити мені. Я не знаю, де він.

— Для чого вас послали сюди?

— Я мав оселитись у дружини Кашуби і чекати його повернення, а потім…

Смолярчук перебив Качалая.

— Зрозуміло! Я виконаю ваше прохання… переправлю вас до Одеси.

Черговий по заставі повів затриманого.

Смолярчук подзвонив у комендатуру. Він сподівався, що буде вказівка відправити Качалая до Одеси. Але наказ надійшов інший.

Смолярчук ще в Закарпатті добре взнав характер Громади Кузьми Петровича і його звички. На заставі, як тільки він приїде, одразу лунатиме молодий бас, сміх, жарти. Найсерйознішу справу Громада вміє робити без сухої, нудної казенщини. Зазирнувши в казарму, не буде грізно хмуритися. Просто, по-дружньому привітається з прикордонниками, миттю знайде привід для спільної, обов'язково цікавої розмови про службу, про домашні справи. Під час бесіди, ніби між іншим, вибравши зручну хвилину, перевірить, чи добре випрані солдатські простині, чи справно працює сушильня.

Так само невимушено перевірить зброю, пообідає або повечеряє в солдатській їдальні. Потім, надівши окуляри в масивній роговій оправі, уважно перегляне папери, журнали, перевірить службу нарядів, зазирне і в приміщення для собак, у лазню, каптьорку. Неодмінно побуває на кордоні, на дозорній стежці.

Багато застав підпорядковано Громаді. Різні вони, між собою несхожі. Гірські. Морські. Річкові. Лісові. Болотні. І кожну заставу Громада знає. Кожну ділянку кордону, від українських берегів Чорного моря до Полісся, пройшов, вивчив, запам'ятав назавжди. Якось у Закарпатті Смолярчук почув визнання Громади: «Я міг би з заплющеними очима пройти по всьому кордону, який охороняв».

Понад тридцять років тому почав Громада свою службу. Відтоді збереглася пожовкла, вицвіла фотографія. Смолярчук бачив її у прикордонному музеї. Молоденький високий боєць у шоломі з двома козирками, прозваному «здрастуй і прощай», в гімнастьорці з короткими рукавами, у вузьких і коротких штанях, молдавських постолах (навіть солдати тоді не мали чобіт) стоїть з трилінійною гвинтівкою біля прикордонного стовпа. На безвусому обличчі наївно-горда посмішка. Не в бою сфотографували бійця, у мирний час, але відчувається в ньому солдатська сила, відвага і щастя переможця. Бойове щастя одного з тих російських солдатів, які під час першої світової війни втикали штик у землю, браталися з німцями, перетворювали війну несправедливу на справедливу, громадянську, штурмували Зимовий, били Денікіна і барона Врангеля.

Такий і тепер Кузьма Громада — енергійний, веселий, привітний чоловік, який підкоряє кожного, хто з ним знайомий. Генерал серед генералів. Солдат серед солдатів. За шістдесят не зрікся того, чим був багатий у двадцять — дружелюбним інтересом до людей, увагою до них, вірою. Скрізь знаходив привід посміятися, пожартувати.

Смолярчук поважав і любив Громаду. Зустріч з Кузьмою Петровичем завжди була для нього святом А великим випробуванням, Розмовляючи з ним, він особливо ясно бачив, відчував і розумів себе: в чому сильний, в чому слабкий.

Громада приїхав до Ангори ввечері. Цього разу він не виправдав сподівань Смолярчука. Не пішов, як завжди, на кордон. Не вивчав документів. Не був на кухні, не заглядав у казарму. Вислухав рапорт начальника застави, привітався, запитав:

— Де командировочний?

Смолярчук наказав привести затриманого. Громада довго розмовляв з Качалаєм. Години через дві одіслав його і, глянувши на Смолярчука, зауважив:

— Ну, товаришу старший лейтенант, давайте обміркуємо становище, яке склалося. Сигнал нашого друга Дуная Івановича, як бачите, підтверджує і цей… Качалай. Він невеликий гвинтик, пішак, проте і йому відомо, що тут, в Ангорі, готується якась велика гра.

Смолярчук важко зітхнув, похитав головою, але нічого не сказав:

— Що таке, старший лейтенанте? Чому так зітхаєте?

— Зітхнеш!.. Де, коли, як, чому я помилився, що не доробив, не догледів?

— Не розумію.

— Я кажу про свою заставу. Недаремно ворог націлився на нашу ділянку кордону. Є тут, мабуть, сприятливі умови для атаки.

— Ви гадаєте, що є? — з підкресленою серйозністю запитав Громада.