Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

Діставши цю науку, молодий Морней надалі уникав показувати свої почуття. Події, які начебто мусили збурити весь світ — такі вони були страхітні й так волали до бога, — за якусь сотню миль, у тому ж таки християнському світі, хвилювали людей не більше, ніж якась вигадка, та й то не дуже доладна. Відтоді вигнанець спирався тільки на знання: адже воно не втрачає істинності ні за якими кордонами і промовляє мовою, спільною для всіх. Так звичайно гадають. А тим часом він марно обходив усіх книгарів Лондона, щоб вони надрукували його теологічні праці. Одних лякали деякі думки, що були заборонені в цій країні, хоч вона й протестантська. Інші вимагали, щоб автор писав англійською мовою, а не латиною. Єдиною користю для нього було те, що по книгарнях він познайомився з кількома вченими й вельможами. Декотрі, зацікавившись, запрошували вигнанця до себе в дім, щоб подискутувати з ним, а їхніх дітей він навчав французької мови. Один з тих людей був лорд Барлі [38].

Він мав синів; найстарший з них був Морнеїв одноліток і напрочуд вразливий та чуйний юнак. Він не сприймав Морнеєве нещастя як щось цілком природне. «Ми обидва однієї віри, обидва багато думаємо й прагнемо вищої людяності, ми рівні походженням, як не рахувати того, що англійське дворянство взагалі стоїть вище, — одне слово, в нас із ним так багато спільного, що доля, коли б захотіла, могла б поміняти нас місцями». Так міркував вразливий та чуйний юнак, але нічим не виказував свого подиву з того, що саме йому припав щасливіший пай. «Я сиджу в безпеці, а йому довелось рятуватися втечею. Його пограбовано, він під загрозою, його знедолено до останку. Мені все йде назустріч, переді мною розгортається блискуче майбутнє — лиш тому, що я, такий схожий на нього, — англієць. Хай же благословить бог нашу королеву!»

Син лорда був вдячний своїй щасливій зірці, але, мавши живу душу, гостро відчував, що й на ньому лежить якась вина за людську недолю, яку можна було відвернути. Непричетними бувають тільки тупаки. А обізнаний повинен діяти, докладати рук, щоб християнський світ, який становить одне ціле, єдину будівлю, не сточили ті кривди, на які ми дивимось байдуже. От уявімо собі християнство як єдину будівлю з багатьох поверхів, що вище, то вужчих, а найвищі зникають нам з очей у високостях. Маючи жваву уяву, молодий лорд зразу й накреслив ту будівлю, хоча доти ніколи не малював. Унизу — колони-опори, поставлені кожна зосібна, але поряд: то Англія, Франція та інші країни й королівства. На них і спочиває вся будівля. І ось у ту гармонійну картину вдирається, розмахуючи смолоскипом, якийсь лиходій. Сам не відаючи, що чинить, він підпалює першу колону, незабаром загоряється й друга, тоді ще кілька. А християнин стоїть осторонь, скрушно притискує руки до грудей, але ніяк не намагається відвернути лихо. Та лиха, навдивовижу, не стається. Над зруйнованими підпорами будівля лишається ціла, вона ніби витає в повітрі, і вершина її губиться у вишині. Коли автор малюнка показав його вигнанцеві, той, окинувши малюнок поглядом, сказав:

— Кривда завжди таємнича. Ваш ескіз — це не більш і не менш як містерія кривди.

Ці слова здивували автора малюнка, і він нахилився над аркушем, ніби вперше його побачив. А Морней — от як далеко веде дорога вигнанця і як багато вона навчає! — в ту мить відчув гордість за всю кривду, якої зазнав: адже вона — частина таємниці! І вже ніколи не покинув називати її в думці так, хоч у справжньому житті утверджував правду, а в правді нема нічого чудесного.

Замолоду він зі своїм англійським приятелем більше грав у м'яча та веслував наперегонки, ніж провадив учені розмови. Вони обмінювалися книжками, ще частіше ділились товаришами та подругами — і те, й те по-братньому, невинно. Темза — і річка, й берег, і повітря — мінилася світлими вологими барвами, часом у неділю всі на ній почували себе щасливими дітьми, навіть вигнанець із чолом, позначеним стражданням. Як швидко ти розвіявся, о запашний раю, — прогулянки, пісні, цілунки, букети, таємні пестощі в альтанці, а ген за пагорбом тремтить звук скрипки… як швидко ти розвіявся, о запашний раю! Вигнанець повертається на батьківщину, вибирає державця, якому хоче служити, і, служачи йому, їздить послом до дворів — найчастіше до Англії. І це вже направду не дитяча гра. Тепер її жителі — предмет його дипломатичних заходів, і то не приємних і не легких. І все ж він щоразу легко зітхає, ступаючи на цей берег, на ці крейдяні урвища, — наче приїхав до друзів. А тим часом друга він тут має тільки одного. Той друг і від усіх інших віддячив йому за його приязнь до цієї країни. Країну люблять за дух, що панує в ній, за віру, за давню славу, а все це куди менш видне їй самій, ніж тому, хто приїздить уряди-годи і сходить на берег під урвищами.

Лорд Барлі успадкував батьків титул і тепер був першим лордом-скарбничим королівства. Надзвичайний посол поїхав зразу до нього, ще й не відвідавши постійного посла свого короля. Він увійшов до будинку, окутаного в хмари — так осібно від інших стояв той дім, що мав за підніжжя берег з рибальськими хатинами. Морней застав свого друга в не дуже великій кімнаті, де міністр наглядав за роботою кількох писарів; оце тут було зосереджене керування фінансами країни. Коли ввійшов гість, писарі цікаво позводили очі, й він стояв під тими поглядами, поки вони не опустились самі: для цікавості не було поживи. Витримавши пристойну паузу, достойний лорд сказав:

— Сподіваюся, що подорож минула добре.

А тоді запросив до свого кабінету. Аж там вони привіталися за руку і довго вдивлялись один одному в обличчя. Задля пристойності обидва сказали: «Ти зовсім не змінився», — але насправді вони просто любили дивитись у очі один одному.

— Становище складне, — почав Барлі, коли обидва сіли на тверді чорні стільці. Морней зрозумів, що приятель хоче допомогти йому висловитись. Він із зусиллям ковтнув слину. — Та до для вас діло звичне, — нагадав йому Барлі.

— І я не втрачаю мужності,— спромігся відповісти Морпей.

— Минулого разу вам тут нелегко довелось, але під кінець ви домоглися свого.

— Бо ваша королева справедлива й вірна собі,— додав Морней. Він повторив: «справедлива», — і ще раз сказав: «вірна собі». Про кого ж він думав у ту хвилину, хто це не був ні такий, ні такий? Він квапливо відігнав невисловлену думку і вголос сказав: — Мій король у душі так само непохитний, через це я й служу йому весь час. Тільки його становище хистке, але не він сам. Ваша королева незадоволена, що він не захотів підкорити свою столицю голодом. А ще гірше те, що до її британської величності дійшли чутки, ніби мій король вагається, чи не зректись істинної віри.

Барлі мовчав, суворо мовчав, і Морней спитав тихо:

— А ви вірите цьому? — Тоді вже голосніше додав: — Бог мені свідок, що я певен: це неправда.

— Тоді ви краще за будь-кого зумієте переконати й королеву, — почув він у відповідь.

— А ви, Барлі, підтримаєте мене, як минулого разу?

— Друже! — відказав достойний лорд, намагаючись віднайти давній приязний тон. — Минулого разу справа була яснісінька, й годі рівняти її з тією, про яку йтиметься тепер. Тоді в королеви на думці був чоловік [39]. Усі ми колись були молоді.

— Молоді? Таж це було всього два роки тому.

Міністр затнувся, прикинув подумки. Справді, всього два роки тому королева ще кохала, ще страждала. Але він не перебив Морнея, і той сказав:

— Усього два роки; чи багато могло змінитись за цей час? У вашої великої королеви палка натура, і вона завжди буде такою, чи то йтиметься про чоловіка, чи про щось незрівнянно дорожче: про віру. Я ще через графа Ессекса сім потів пролив…

І знову міністр подумав своє, не перебиваючи надзвичайного посла. «З пристрастями, — думав він, — легше впоратися, ніж із мудрістю. Що я можу вдіяти там, де вже не палають і не страждають…»

— Я ще через графа Ессекса сім потів пролив, — казав Морней, — як же мені тепер поведеться…