Він і вона - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗

Розуміється, що я пішов собі. Так водять вони нас усіх за ніс.

(По довгій задумі). А той імпертинентський чоловік... чого вибалушив він свої очиська на неї при soupe, [23] коли щось там оповідала свому сусідові? Так неначеб був і глухий, і не добачував добре. А він, поганин, і чує, й бачить добре. Сліпих малярів не потрібно; вони ані не мають рації биту, ані не малюють ніяких портретів. Коли я хотів помогти їй убрати плащ, то він випередив мене. При тім окинув мене, брус [24] той, таким поглядом, мовби дивувався мому намірові, а майже мав на язиці: «І ти, германе, загубив тут щось?» Ну, я опанував себе, бо вона була між нами, але в мені варилося.

Хоч нас, німців, і називають холоднокровними, але я туй-туй трохи не скипів.

Я питаю: яке право має він до неї? Чи вона його суджена, чи що? Ні, він не має жодного права до неї, хіба, може, в однім. Він москаль, а вона русинка; отже, вони лише споріднені, кажу; лише споріднені, бо свою самостійність в мові й літературі показують малороси в різних варіантах. Але у такого москаля не повинно чоловіка нічого дивувати. В них грає лише кулак головну роль і, мимо свого Толстого, вони ultra [25] - варвари, справдешні передпотопні мастодонти...

(Вона у себе, сидить недбало в старомоднім кріслі з поруччями при вікні, трохи втомлена, та дивиться в околицю задумчиво і так, мовби забула про себе. На її колінах лежить якась робота). Мій ідеал - се чоловік розуму. Се говорила я завсігди. Завсігди, ще заким читала Бруно Віллє «Philosophie des reinen Mittels»... [26]

Я думаю, що він є таким чоловіком розуму. Як то можна скоро дізнатися, як хто думає! Я, сказати б, відчувала те. Він має в собі щось таке, округ чого душі других можуть кристалізуватися. Він і не є невільником якої-небудь політичної партії, ні, тим він не є. Він є об'єктивно-критичний. Він такий справдішній європеєць, котрий собі мимо того каже: «Іду собі дорогою - і не журюсь товпою». Окрім того, здається, він з характеру благородний... Любується в творах Толстого... але про наших поетів не знає він багато, майже нічого не знає. Нашого Шевченка не знає цілком. Справді, німці не знають про нас нічого; мене се так болить...

Коли ми говорили про данця Якобсена і я казала щось - не знаю вже що - про його прегарну новелку «Тут мали рожі цвісти»,- сказав він, дивлячись на мене, мовби забувшись:

- Я знаю одне таке лице, як те, в того старшого пажа в тій новелці. Чи пригадуєте собі його?

Я, розуміється, пригадала собі його.

- Знаю точнісінько таке саме лице, з сумовитими сяючими, майже оксамитними очима і таким самим тужно-хорим усміхом на устах.

- Справді?

- О, так! Воно має ту силу, що зміняє в людях... настрій і зовсім опановує тих, що в нього глядять.

Чому я дивилася так велико на нього? Чи я могла слідити за його споминами? За його споминами, в котрих віджила, очевидно, якась прегарна женська істота, що грала, може, в його житті яку важну роль? Вона має ту силу,- казав він,- що зміняє в людях настрій, і під час коли се говорив, то, дивлячись заєдно на мене, мінився справді. На його уста закрався чудний усміх!

(Опускає голову на спинку крісла й усміхається су­мовито). Се, певно, якась прегарна німкеня. Лиш ні­мецькі жінки такі поетичні... такі... такі... ах! Дівча в новелці є брюнеткою, а німкені русяві, але чи ж не мо­же вона припадком бути брюнеткою?.. Ох, ті німці! В них можна потонути, в них є краса і... хто б вже міг та­ким бути, як вони!

Я ніколи не могла б на нього гніватися. Він якоїсь такої дивної, милої, скорої вдачі, що чоловіка уймає і собі зискує, а притім, мабуть, дуже щире серце. Мені здається, що і вмер би скорше, заким би його уста вимовили неправду. Я бриджуся всіми тими, що уживають неправди, а дійсно уживають її тепер усі... а усі! Се так сумно, а в виду нинішньої «культури» так мізерно... Здається трохи зарозумілим, але я годжуся подекуди з зарозумілістю, іменно не люблю, як хто цілується з «товпою» в уста. Таких уст не могла б я ніколи цілувати.

Далі, він дуже милий, а як вже і думала собі, мусить мати й добре серце. Другий був би, наприклад, радий, коли б його пацієнти оставили подеколи і в супокої, а він просто просив мене, щоб міг мене лічити... Не знаю, справді, чи йти до нього чи ні.

І пішла б я до нього, і не пішла б. Якесь дивне чуття здержує мене від того. Напівсором, напівнесміливість, напівгордість... Чи спитати, може, кого о раду?

(Дуже гордо). О, ні! Ніколи в світі!..

Я знаю так добре, як він виглядає і як він не раз гово­рить. Його голос я відчуваю так живо душею!

(Тиждень пізніше. Він у себе, і в злім гуморі). Яке ж погане все, а люди які ж нудні! Мною заволодів якийсь дух отяжілості, а до того мучать і томлять мене страшенно пацієнти. Наколи б я був писателем, то писав би лиш самі тенденційні речі, щоб дати волю своїм думкам і чуттю. Між іншим, писав би я, т. є. старався б світ переконати, що життя і люди - то рішучо дві нудні речі, котрі лиш тим інтересні, що дають чоловікові причину боротися до вмерлого...

(По хвилі). О, той мастодонт! Поганий варвар той москаль! Він з нею в грубій приязні,- оповідала мені вчора стара Мінерва. Він збирається писати якесь діло, а вона старається йому теж о матеріал. Рад би я знати, що се за діло і що за матеріал подає вона йому? (Глумливо). Може, психологічні нотатки? Отже, вона любується наукою, він - «штукою», а я... ха-ха-ха! я вилічу йому її! Так, я той бог у Ніцшевім «Заратустрі», що дивиться милосердям! Але - ні, я не вилічу йому її, вона прецінь не була в мене. Кнайп вилічить її, вже і то тим чином, що вона буде рано по росі ходить й годуватися вівсяною гербатою та житніми крупами. Супроти сього не вдержусь я зі своєю наукою.

В її планах лежить переселитись до Цюріха і віддатися студіям національної економії. Се славна ідея! Тим часом буде він малювати портрети, а відтак... будуть у дальшій приязні і під плащем штуки та науки розсівати соціалізм. Щось подібного лучалось уже, і се повинен я був подумати собі про них обоїх вже зараз спочатку. Адже жодна росіянка (або русинка) не є нормальноумна. Така Софія Перовська,- боже, змилуйся! се чистий сатана, а не женщина! Herr Gott! Ну, впрочім, обходить мене те все страшно мало.

(По хвилі, під час котрої дивиться все уважніше вікном на вулицю). Се вона!.. Боже! вона йде!

(Знов сам). Отже, вона таки прийшла, була! І, ох боже, яка змішана, немов те дитя! Я мусив уоружуватися всіма уймаючими прикметами, щоб її настроїти спокійніше. Я був справдішнім героєм, хоч був de facto [27] зворушений, мов хлопець. А щодо її недуги, то, слава богу, що її можна побороти. Се сказав я їй прямо, а її очі стали вогкі. Вона була майже переконана, що вмре.

Говорила мало, спішилася йти. За два дні має знов прийти, бо недугу не можна занедбувати. Яка ж вона мила! мила!

(Проходжується, живо зворушений, по кімнаті). Дивне дівча! Пробувати з нею - то чиста розкіш; яка ж повна оригінальності і необмеженої правдолюбивості! І навіть коли мовчить, то мовчить, повна думок. Се ж, власне, є та ніжна лагідність; ся оксамитна смирність, що мені над усе подобається! Звичайно бояться дівчата висказувати свої погляди мужчинам, лицемірять і клоняться в ту сторону, звідки вітер віє. Мене обурює таке сервілістичне нахилювання себе до обставин, обурює аж до погорди! Хто б збагнув з нинішнього жіночого поведення те, що колись панувало «матерне право» і існували такі горді самостійні жінки, як, наприклад, спартанки!